Сергій Васильєв: про виставу "Фредерік,або бульвар злочинів"

ТЕАТР В ПОШУКАХ ТЕАТРУ
Нотатки про виставу «Фредерик, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта у Національному академічному українському театрі ім. М. Заньковецької
 

ТЕАТР ПРОТИ ШМІТТА

 Театрознацець Марина Котеленець про виставу "Фредерік, або бульвар злочинів"
ТЕАТР ПРОТИ ШМІТТА
На фоні гучних скандалів і службових рокіровок у театрі ім. Марії Заньковецької відбулася  прем’єра вистави за п’єсою Е.-Е.Шмітта «Фредерік, або Бульвар злочинів».

Зазвичай цю п’єсу про видатного французького актора ХІХ століття Фредеріка Леметра обирають для бенефісу літнього актора із солідним стажем. Наприклад, у виставі київського театру ім. Івана Франка грав Лесь Задніпровський, а на далекій вахтангівський сцені під маскою французького лицедія відзначав свій 70-річний ювілей Василь Лановий (це для тих, хто ще пам’ятає радянських зірок). Проте у заньківчан у виставі був солістом ще цілком молодий Андрій Козак, енергійний та привабливий. Вибір цієї п’єси зумовлений репертуарними цілями, адже популярний бельгійський драматург вважається автором водночас касовим і серйозним, що вдало поєднує інтелектуальну механіку з глибокою людяністю та тонким французьким гумором. Але головне в іншому – ця п’єса про театр, про подробиці закулісного життя й акторські інтриги. Що може бути ефектніше за демонстративне відкидання завіси у часи, коли внутрішнє життя театру ім. М.Заньковецької і так стало об’єктом уваги широкої громадськості. Для такої хвацької процедури запросили художнього керівника львівського театру  «І люди, і ляльки» Олексія Кравчука, який шість років тому вже ставив «Фредеріка» у Харкові.

Отже, було заплановано швидко та практично гарантовано отримати заздалегідь відомий результат – якісний театральний продукт. Але вистава вийшла дещо інша.

На відміну від інших драм Шмітта, які вирізняються простотою історії та мінімалізмом, «Фредерік, або Бульвар злочинів» п’єса громіздка. Окрім історії про акторські інтриги та акторське братство театру Фолі-Драматік, про його корисливого директора та дурнуватого драматурга, в ній вмістилася і політична тема (Фредерік був затятим республіканцем і протистояв поліції), і тема творчого покликання, й історія пізнього кохання актора до юної аристократки, і, насамкінець, сумний фінал про марноту всіх земних прагнень (старий герой помирає в злиднях, на сцені занедбаного і нікому не потрібного театру). Якщо поставити все, що написав Шмітт, вийде справжній сценічний роман про життя видатного, але такого далекого від нас, французького генія. Навіть більше – про життя французького театру тієї далекої доби. 

Цій п’єсі притаманна ще одна небезпечна властивість. Все, що Шмітт розповідає про театр, вже було неодноразово написано, закулісні колізії перебрані, жарти затерті, а сценічні перевертні неодноразово відіграні. Що нового може розповісти театр про себе сучасному глядачеві? Що нового хотіли сказати про свій театр режисер та актори-заньківчани?

В цій ситуації Олексій Кравчук обрав головною темою вистави Актора, його незбагненну двоїстість душі, котру складно пояснити простій людині. Проте саме ця властивість стає для шміттівського героя умовою творчості та джерелом любовної драми. 

Кравчук сильно скоротив і перекроїв п’єсу, відкинув декілька сюжетних ліній і тем та спромігся зробити історію лапідарною і лаконічною. Він обставив її сценічними знаками і символами, використав у виставі зображення Вітрувіанської людини, яку Леонардо да Вінчі розп’яв одразу на двох геометричних фігурах – квадраті і колі, що, як вважається, є символом поєднання матеріального та духовного світів. Однак складно сказати, чи стає ясним цей філософський образ для глядача? Навряд чи. Додає він сенсу і змісту виставі? Скоріше, ні. 

Але як би не адаптував Олексій Кравчук Шмітта, про що б не ставив виставу, він все одно мусив розв’язувати головне завдання вистави – як грати театр у театрі. Вигадати, як організовувати зміну простору сцени та закулісся, світу реального і світу театрального, вирішити наскільки актори мають «плюсувати», коли їхні герої грають на сцені Фолі-Драматік. І хіба вже так безбожно вони перегравали, як заньківчани на рідній сцені, зображуючи французьких лицедіїв в роботі. Але ж сам Фредерік з презирством відгукувався щодо надмірного пафосу і надсади конкурентів із Комеді Франсез і запевняв, що тільки в Фолі-Драматик існує справжня правда. 

Мінімалістська сценографія, яку склала художниця Ася Кравчук із супрематістських фігур та контурів, ніяк не допомагає вирішувати ці проблеми. Здається, що вона взагалі існує поза драматичною дією, яка зосередилась на пустому просторі авансцени та на краю рампи. Епізоди театру в театрі, де Фредерік-прем’єр зі своєю акторською братією грає якусь страхітливу п’єсу, безбожно ламаючи текст, дію і навіть декорації (у Шмітта це -  апогей творчої натури героя), також зроблені по мінімуму, немов постановникам не вистачило не тільки фантазії та винахідливості, але і коштів.

Але складається враження, що не вистачило і часу. На початку вистави дія розгортається детально, є кілька блискучих сцен, які актори створили, імпровізуючи і куражачись, демонструючи високий клас гри. Але в другому відділення режисер раптом різко змінює стиль, стрімко згортає дію, драматизм підміняє символічним рядом і несподівано обриває виставу на високій пафосній ноті. Його Фредерік не старіє, не хворіє, не помирає, Фолі-Драматік не руйнується. 

Режисер відсікає фінал, в якому у Шмітта тріумфує кохання. І якби публіка знала, як драматург проникливо і стримано описав передсмертні години Фредеріка, до якого повернулась кохана, то точно не пробачила би такої ампутації. Але що поробиш, Олексій Кравчук створював виставу не про кохання. Він спробував показати лабіринти акторської душі, наче заплутані коридори театрального закулісся, куди простий глядач навряд чи потрапить. Для цього і препарував Шмітта та боровся з його п’єсою, але боротьбу цю не виграв. 

До честі постановника треба сказати, що з відомих вистав за цією п’єсою складно пригадати абсолютно успішні. Деякі з них виявились виснажливо довгі (режисери ставили «Фредеріка» в повному обсязі), в інших підводив престарілий бенефіціант, в третіх – траплялося й те, і друге. Але в більшості вистав на сцені царювали виконавці головної пари шміттівських героїв – Фредеріка та його сценічної партнерки Панні Жорж (також, до речі, історична особа). У львівській виставі поряд з нервовим і витонченим Андрієм Козаком, грала Любов Боровська, актриса великого драматичного темпераменту із загостреним почуттям сценічної правди. От на них і треба йти дивитися у виставі «Фредерік, або Бульвар злочинів». 
                                                                                                                                                                           Марина Котеленець

Сергій Васильєв про нову виставу "Попелюшка"


«”Попелюшка” в Театрі Заньковецької насамперед цікава інтерпретацією образу заголовної героїні. 

Відбулась прес-конференція з нагоди відкриття 102 - го театрального сезону

30 серпня, відбулася прес-конференція з нагоди початку сезону в Національному театрі імені Марії Заньковецької. 

Про авантюрне львівське кіно: Як заньківчани знімають новий фільм «WUNDERKIND»

У Львові представили прем'єру комедійної п'єси Старицького "За двома зайцями"

За лаштунками: що відбувається у театрі імені Марії Заньковецької

Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю генерального директора - художнього керівника Національного театру ім. Марії Заньковецької Андрія Мацяка інформаційному агенству Дивись.info

 

До прем`єри вистави "За двома зайцями"

Вже 24 лютого, запрошуємо всіх поціновувачів заньківчанської гри на першу прем’єру на великій сцені у 2018 році – «За двома зайцями» М. Старицького. 

Театральна рушниця для двох зайців

Для чого твориться щось мистецьке? Це не що інше як ланцюг процесу пошуку смислів. А для режисера конче існуватиме прагнення порівняти власний смак і власне бачення з баченням інших, тобто публіки. Митець формує ідеал, реалізовує, оцінює результат сам і порівнює свою оцінку з реакцією зали. Отже, первинне прагнення митця часто - знайти підтвердження тому, ще не один він бачить і розуміє ось так, що соціум знаходиться на схожій позиції.

Федору Стригуну виповнюється 80!

Творчий шлях Федора Миколайовича триває вже п’ятдесят вісім років (з них 54 — у Театрі ім.М.Заньковецької), а його акторські і режисерські досягнення вважаються художнім обличчям національного театру. Понад сто ролей у театрі і понад двадцять — у кіно, сімдесят одна  постановка на театральних підмостках Львова, Івано-Франківська, Тернополя і Луцька. Серед особливих заслуг Стригуна — вистави за творами незаслужено забутого композитора Ярослава Барнича — «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня»...