Театр – не музей! Станіслав Мойсеєв

Львову останнім часом таланить на зіркових гостей. У театрі «І люди, і ляльки» робить постановку за Шміттом «Діти Ноя» лауреат міжнародних фестивалів та театральних премій лялькар Михайло Урицький. Ще не встигли вщухнути пристрасті довкола класичної за літературною основою, новітньої за часом написання і модерної за музичною мовою та сценографічним втіленням прем’єри «Лиса Микити» Івана Небесного за поемою Івана Франка, на перші покази якої, за запрошенням режисера –  генерального  директора Львівської опери Василя Вовкуна, з'їхався чи не весь український музичний бомонд. А прихильники драматичних постановок вже у передчутті «Венеційського купця» Шекспіра, над яким працює у театрі ім. Заньковецької відомий режисер, народний артист України, колишній художній керівник столичного театру ім. Франка, доцент кафедри акторського мистецтва Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого Станіслав Мойсеєв.

«Попелюшка» в жанрі мюзикл-рев’ю

У львівському Театрі Марії Заньковецької — перша прем’єра на великій сцені нового року

Сергій Васильєв про нову виставу "Попелюшка"


«”Попелюшка” в Театрі Заньковецької насамперед цікава інтерпретацією образу заголовної героїні. 

Вадим Сікорський: “Я заньківчанин із плоті та крові”

Режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський розповів читачам Гал-інфо про свій творчий шлях, плани на майбутнє, та долю своїх вистав.

ТЕАТР ПРОТИ ШМІТТА

 Театрознацець Марина Котеленець про виставу "Фредерік, або бульвар злочинів"

«Є точка відліку – творити»

«Є точка відліку – творити»

Актор Театру Заньковецької  Андрій Козак  про розуміння професії, перші проби «Фредеріка» Шмітта, пошуки, досвід і натхнення
Парадокс! Попри те, що театрознавці про цього актора говорять як про улюбленця львівської Мелопомени, жодного (!) інтерв’ю із заслуженим артистом України я так і не знайшла. Є єдиний оглядовий матеріал  2013 року з нагоди 40-річчя Андрія Козака – тоді актора  Львівського театру ім. Леся Курбаса.
То надолужую.
Народився Андрій Козак 1973 року у Львові. Закінчив акторське відділення Музичної академії ім. Лисенка. Від 1993 року до серпня 2019-го служив у трьох театрах Львова – імені Марії Заньковецької, «Воскресіння» та імені Леся Курбаса. 
У доробку має багато ролей різного роду репертуару – Меркуціо («Ромео та Джульєтта»), Лаерт («Гамлет»),  Падур («Маклена Граса»), Апостол Андрій («Ісус – Син Бога Живого»),  Карл Куртц («Хазяїн»), Жюстен («Мадам Боварі»), Моріс («Смертельний нагляд»),  Еліфаз («Йов»), Джорж Пігден («Він, вона, вікно і покійник»), Трофімов («Вишневий сад»)… Всього, напевно, й не злічити.
Вже п’ять місяців як, за підсумками конкурсу, Андрій Козак знову працює в Національному театрі ім. Марії Заньковецької. Встиг зіграти роль Фредеріка Леметра в останній прем’єрі минулого року («Фредерік, або Бульвар Злочинів). 
Про збіги на відстані понад чверть століття, прихід в акторство, причини переходу з театру в театр і повернення  фактично в альма-матер, де зараз дуже непроста ситуація у зв’язку з не переукладанням контрактів, – далі у розмові.       
 
«Ти маєш бути актором!»
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            
 

Скільки років ви в професії?

З сімнадцяти років… Майже тридцять років. Навчаючись на другому курсі, був зайнятий у виставі Театру Заньковецької.

Першу виставу свою пам’ятаєте?

«Павло Полуботок». Ми були драгунами у цій виставі. І, до речі, сидів тоді отут, в цій гримерній, де ми зараз з вами розмовляємо. І тепер, коли повернувся до Театру Заньковецької, знову у тій же гримерній. Для мене це знакова гримерна. У ній тоді був Вадим Яковенко, Тарас Стефанчук…

А коли взагалі виникла думка стати актором? Можливо, хтось у родині був пов'язаний з театром?

Ні, це ніяк не пов’язано зі родиною…  Все почалося зі шкільних років. Я навчався у 67-й школі у Львові, на Левандівці. У нас був драматичний гурток, де я займався. Крім того, любив читати – Маяковського, Симонова, Шевченка. Кожного року брав участь у конкурсі читців в Будинку піонерів.

А головний спонукальний мотив до авторства?

Звичайно, був поштовх. Я не зовсім його усвідомлював. Напевно, в контексті свого віку. Але вчителька, котра вела драматичний гурток, завжди мені говорила: «Ти маєш бути актором!». Чому я мав бути актором? (сміється) Я займався спортом. То чому не спортсменом? Я не знав. Але була одна дивна річ. Виходячи читати вірш, який давали на домашнє завдання, я відчував певний приплив енергії. Тоді не розумів, що це таке. Сидів на останній чи передостанній парті, залежно від класу. І для мене оцей підхід до дошки був дуже важливий. Навіть не читання. А оцей підхід! Не знаю. Можливо, мені так здавалося. Але відразу відчував тишу в класі. Бо перед тим однокласники шуміли – нудно, коли десять разів одне й те саме повторюється. І з перших рядків, коли оця тиша… Я не знав, що відбувається. Це було щось незалежне від мене. І потім хотілося це повторити. Щоб це було… Вже зараз розумію, що було певне натхнення, на яке розраховував. І вже в дорослому віці, коли його, натхнення, не траплялося, дивувався: «Чому? Завжди ж таке було!». Навіть і паніка в таких ситуаціях охоплює. Але це все з часом, коли ти вже починаєш розуміти професію…

                                                                Заслужений артист України Андрій Козак

Батьки не заперечували, коли ви подалися в актори?

Батьки були далекі від театру. Дуже далекі. Для них було важливо, щоби я знайшов те, що мені потрібно.

В родині ви одна дитина?

Ні, ще є сестра. І сестра не є актрисою. А от діти сестри –творчі. І в родині також є творчі люди. Взагалі українська родина – це завжди співоча родина. Всі творчі! (сміється)

«Пошук постійно присутній!»

Ніколи не пошкодували, що обрали саме цей фах? Хоча б тому, що ця професія – дуже виснажує. Крім того, акторство – річ залежна. Зокрема, від режисера і партнерів про сцені.

В мене таке враження, що не мав часу шкодувати. Якщо щось не складалося, переходив з одного театру в інший. Працював з новими колективами, з новими режисерами. Тобто пошук постійно присутній! Тому, якщо щось не складається, береться за інше – не посипається голову попелом.

Отже, душа на місці…

Я сподіваюся. Мені би так хотілося (сміється).

Ті три наші львівські театри, в яких ви працювали, мають абсолютно різну стилістику. То як воно – змінювати стилістику (я зараз не говорю про колективи)?

(замислюється). Тут, напевно, варто сказати, що для мене найголовнішим у театрі є творчість. І коли я приходжу в новий театр і співпадає оця точка творчості, то ні стилістика, ні режисура, ні драматургія не мають значення. Є точка відліку – творити. Бо є енергія, яка тебе тримає.

                                                                                Лукаш. «Лісова пісня». Театр Курбаса

Говорите про душевний комфорт в професії?

Ні! Творчість може йти з труднощами, з сумнівами. Чи це, чи не це? Але якщо ти відчуваєш оце натхнення (навіть на десять відсотків), воно тебе тримає на плаву. Попри всі труднощі і складнощі.

«І не тільки я це можу сказати»  
– Починали ви з Театру Заньковецької. Потім був театр «Воскресіння». Згодом – Театр Курбаса, з якого, принагідно додам, мало хто йде… Тепер – як у поворотному колі, – Театр Заньковецької. До речі, чому пішли з Курбаса?

По-перше, я звідти не йшов. Той, хто пив з цієї криниці і відчув смак, ніколи того смаку не забуде – залишає це при собі на все життя. І не тільки я це можу сказати. Я зараз говорю про те, що розширив коло діяльності. І залюбки ще б спробував Театр «Воскресіння» (сміється). Просто можливості такої нема, бо зайнятість велика. А я ще граю в Театрі Курбаса. Сподіваюся на нові постановки.

До заньківчан потрапили за конкурсом?

Так. Як актор першої категорії. Хочу ще сказати, що я двічі йшов з «Воскресіння» і повертався. Те саме – з Курбаса. Те саме зараз відбувається з Театром Заньковецької (сміється).

                                                                  Вулична вистава. Театр «Воскресіння».


Дивна, як на мене, річ. Йдете і повертаєтеся? Горщиків не б'єте?

Ні! А навіщо? Ми тут повертаємося наче до початку нашої розмови… Коли є дуже сильні засади творчості, то тоді воно розуміється обома сторонами. Якщо перед ведуть інші засади, то тоді й починаються колізії непримиренності.

Ви коли потрапили до Театру Заньковецької? Коли вже назрівала конфліктна ситуація?

Починалася. Я пройшов конкурс у серпні минулого року. 

«Сцена – це дуже трепетна територія»

Ця конфліктність не відбивається на вас? Поясню, що маю на увазі. Ви – головний герой «Фредеріка» – останньої прем’єри 2019 року у постановці запрошеного режисера Кравчука. Невдоволених з приводу цієї вистави – багато. Відкрито говорять, зокрема, про те, що Кравчук, попри авторство світової слави Шмітта, якого ставлять у багатьох країнах світу, обрав для постановки геть не ту тему, та ще й на догоду генеральному директору театру Андрієві Мацяку. Закидають і щодо декорацій, відеоінсталяцій, світла, навіть начебто невмотивованого пересування акторів глядацькою залою…

                                  Фредерік Леметр. «Фредерік, або Бульвар Злочинів». Театр Заньковецької.

Відповім так. Я вихований в Театрі Курбаса, а там – трошки інша система координат, згідно з якою дуже важливо те, що ти сам собі говориш. Ти  слухаєш себе, ти слухаєш колектив, слухаєш режисера. Це важливо. Бо в будь-якому випадку виходити на сцену акторові. І будь-якому глядачеві абсолютно байдуже  все, що є довкола. Бо в кожного своїх проблем – безліч! І глядач у театр йде не для того, аби почути про конфлікт. У нього – інші цілі. Тому… Я виокремлюю те, що належить соціуму, і те, що належить сцені. Кесарю – кесареве, а Богові – Боже. Мені здається, що ця позиція – набагато складніша. Що би тебе не вибивало з колії, що би тебе не мучило, мусиш щодня говорити собі ці слова (замислюється). Бо сцена – це дуже трепетна територія. Щоби її вибудувати, цю атмосферу, потрібні роки. Зруйнувати можна дуже швидко. Мені подобається фраза актора, який казав, що «один невдалий жарт може вбити два місяці тяжкої роботи». Це тільки про жарт говориться! Тому треба бути дуже і дуже обережним зі сценою, бо сцена не про-ба-чає!

«Дивлюся і перечитую по кільканадцять разів»

Напевно, рахували, у скількох виставах брали участь? Я говорю не про кількість виходів на сцену, а про кількість назв. Чи не рахували?

Не рахував. Не можу сказати.


                                                              «Між двох сил». Театр Курбаса.

Добре. Тоді скажіть, чи більше тяжієте до української класики, чи надаєте перевагу авторам світової класики – XIXXX століття? Чи це для вас неважливо?

Зараз мені хочеться, щоби в українських театрах домінувала світова драматургія. Беккет, Стріндберг, Шепард… Питання навіть не в тому, щоби домінувала драматургія європейська чи світова. Мене цікавить сучасне прочитання. Бо я завжди дивлюся вистави і перечитую текст по кільканадцять разів і думаю, щоби це сьогодні означало? Кому би це було цікаво? Бо, наприклад, дивився уривки вистави Стріндберга «Фрекен Жюлі» у постановці німецького режисера Остермайера  з чудовими акторами Євгеном Міроновим і Чулпан Хаматовою. І тема їхня, яку вони зачепили, і потім відгуки – прекрасні. Але дуже важко повірити, що сьогодні дівчина перейматиметься тим, що в неї стався роман з нижчою за соціальним статусом людиною. Тому треба оці моменти відчувати, щоби зачепити серце глядача.


                                                                               "Амнезія" Театр Курбаса.

А щось отаке, улюблене, що грали і грали б, маєте?

Наприклад, Шмітта, якого я граю вже десять років в Театрі Курбаса – «Амнезія, або Маленькі подружні злочини». До речі: я, коли десять років тому прийшов до Театру Курбаса, відразу потрапив в роботу – в Шмітта. І тепер, у Театрі Заньковецької, теж розпочав роботу зі Шмітта – з «Фредеріка». Я десять років зі Шміттом і не дуже слухаю думки інших щодо Шмітта. Читаю його повісті, роман «Євангеліє від Пилата», «Оскара, або Рожеву пані»...  Тому на те, хто що скаже про Шмітта , дивлюся з доброю іронією. Більше скажу: кожного разу збираючись акторською групою на виставу «Маленькі подружні злочини», не знаємо, як складатиметься сьогодні гра, як ми сьогодні складем Шмітта. Кожного разу перед виставою маю трепет і хвилювання, і дуже це ціную. 

                                                                                   "Амнезія" Театр Курбаса.


А партнерів у виставі маєте тих самих, що й десять років тому?

Специфіка Театру Курбаса в тому, що завжди оновлюється вистава і завжди оновлюється кров. І це дає ще більший поштовх до творчості. Тобто нема сталої форми, як це має існувати – Шмітт є страшенно театральний, живий. Тому нічого сьогодні не треба затверджувати – на наступний день воно не складеться.

«Розуміти, яку акцію ти твориш»

Маю неперевершені, до мурах, враження від фінальної сцени у «Фредеріку» – де ви, головний герой, прощаєтеся з Беренікою (Наталя Боймук). Заради цього варто йти на виставу…
                                  
Фредерік Леметр. «Фредерік, або Бульвар Злочинів». Театр Заньковецької.

Це якраз те, про що я вам говорив на початку розмови. Є речі, які від мене не залежать. І якщо воно приходить на виставі, а для того, щоби воно прийшло, потрібно дуже-дуже-дуже розуміти, яку акцію ти твориш. Від початку вистави. І впливає на це, щоби дійти туди, до фіналу і заслужити на цей фінал (самому собі заслужити), все. Навіть погляд. Все впливає. На мене особисто. Тому я намагаюся обмежувати себе від будь-якого зайвого спілкування, суєти, щоби прописати цілу виставу, оті речі, які я задумував, і вийти на те, що повинно вийти. І коли це стається, я вдячний партнерам, всім вдячний. Про це, звісно, не говорю, але тихенько для себе роблю висновки: «Дякую». Бо я дуже знаю, що те, що сьогодні відбулося, на наступний раз може не відбутися, зникнути. І ти навіть не знатимеш, чому, що і як сталося.

Крім того, для мене перші прем’єрні покази «Фредеріка», як і будь-якої іншої вистави, – це перші проби. На глядача. Треба зіграти принаймні 25 вистав для того, щоби…

«Не сподіваюся на жодну підтримку»

Казали ви мені перед тим, бо любите перечитувати сценарій вже після того, як вистава вийшла. Шукаєте нові змісти, зіставляєте, робите висновки. Але ж театр – це колективна праця. Тобто ваші партнери , якщо ви знайшли новий зміст, мають вас у тому на сцені підтримати. Чи ні?

                                        
                          «Гарольд і Мод». Театр «Воскресіння».


Гарне питання! Колись запитали у Рєзніковича (режисер, художній керівник київського Театру драми ім. Лесі Українки. – Т.К.): «Коли актор працює над роллю, чи має він читати про епоху, про персонажів і т.д.»? Рєзнікович відповів: «Хтось – має, хтось – не має, комусь це потрібно, комусь – не потрібно». Я відповім по-іншому: не сподіваюся на жодну підтримку. Не тому, що хтось поганий, а хтось – хороший. Я вже йду тим шляхом, коли іноді треба стиснути зуби. І це в мене було в кожному театрі. Тобто ти просто стискаєш зуби  і йдеш дорогою, яку
відчуваєш.  

Ви зараз маєте на увазі творчість заради творчості?

Можливо, так.

Це ж як треба любити свій фах!

Треба любити (сміється). Це випрацювалося вже роками. Прийшло з досвідом. Бо тільки впустиш емоцію, тільки на когось почнеш вішати ярлики, думати про когось, загубиш себе одразу. Оце така наша професія.

Маєте, можливо, кінематографічний досвід?

Він у мене вкрай малий, бо все те, що пропонувалося, мені абсолютно нецікаво.  Це – по-перше. По-друге, театр – це настільки цікава структура, і якщо дійсно її розуміти і в неї ввійти, то там – безкінечність

                                                                     "Театр злочину" Театр Курбаса.
 

Так можна говорити про будь-яку професію, якщо її любити і хотіти в ній бути…

Та тут не тільки про любов ідеться! Коли працював у Театрі Курбаса, ми мали блискучі розбори текстів, працювали над змістом, над структурою… Там акторство розглядається із зовсім інших засад, і ти розумієш оцю систему координат, в якій можеш існувати. І вона – невичерпана!

За що курбасівців багато хто з колег з інших театрів не любить…

На мій погляд, таке ставлення до професії дає дуже багато поживи. Тому я не хочу витрачати себе на примітивні, однозначні сценарії, які нічого не несуть, а тільки забирають сили, увагу тощо.

Йдучи на розмову з вами, пане Андрію, погортала Інтернет і не знайшла жодного інтерв’ю з вами. Чому так?

Не було охочих зі мною говорити. Хоча я зіграв багато ролей.

Щось мені не віриться, що не надходило пропозицій…

Це справді так. Можливо, я сам провокував таку ситуацію своєю діяльністю… А можливо, була певна неувага ЗМІ до театру загалом. Є якісь поодинокі рецензії від театральних критиків. Але загалом предметних розмов про театр обмаль. А можливо, неувага журналістів до мене через те, що я не існую у соцмережах.

                                                                 "Він, вона, вікно і покійник" Театр Воскресіння

 

Але ж є сторінка у Фейсбуку.

Її зробила моя дружина Наталія Лісова (сміється). А взагалі пішла тепер така манера, що люди спілкуються здебільшого через телефон. І, на жаль, таке прийнято і у творчих колективах. Натискаєш кнопку і говориш… Це жах! Я маю проти цього внутрішній протест. Можливо, і це спричинило певну ситуацію щодо того, що журналісти не звертали, як ви кажете, на мене увагу.

Писала матеріал за фактом прем’єри «Фредеріка» і зазначала у тексті, що ваша гра, на мою думку, – цілком в естетиці і стилістиці Театру Курбаса. Чи помиляюся?

Це правда. Кравчук сам донедавна працював у Театрі Курбаса. І моя тривала праця у цьому колективі не може не відобразитися на моїй грі тепер. Та методологія мені близька.

А хто у вас був керівником курсу у студентські роки?


                                                                  
«У.Б.Н». Театр Заньковецької


Федір Миколайович  Стригун.

А стилістика гри – від Театру Курбаса…

Як вам на це відповісти? Я прийшов до Театру Курбаса у віці 35 років. Тобто я потрапив до Володимира Кучинського (художній керівник Театру Курбаса. – Т.К.) вже зрілим актором… Звичайно, ввібрав те, що пропонувалося у товаристві курбасівців. І тепер я навіть не думаю про стилістику гри – воно є так, як є. 

«Отам відповідь на всі питання!»

На підсумок хотіла запитати вас про перспективи праці у театрі. Можливо, в контексті репертуарної політики заньківчан. Можливо, у контексті участі у виставах з урахуванням вашої дуже романтичної зовнішності. Але перед тим запитаю про сина вашого. До театру має стосунок?

                                                                                  Вулична вистава. Театр Воскресіння

 

Ні. І це – дуже добре (сміється). Він вчиться в Університеті фізкультури. Займатиметься фітнесом і рекреацією. Щодо підсумків і перспектив… Боюся навіть щось говорити, бо як починаю підсумовувати…

Добре. Не підсумовуватимемо. Що поза театром?

(замислюється) Коли маю вільну хвилинку, переглядаю старі вистави. Але вистави ще того, радянського, часу. Скажімо, і десять років тому дивився, і зараз дивлюся багато матеріалів про творчість Ефроса (Анатолій Ефрос –  знаменитий радянський режисер театру і кіно, педагог. – Т.К.). Воно настільки мені дає поживи… Отам відповідь на всі питання! Кілька днів тому переглянув інтерв’ю, де він говорить про занепад культури. 1982 рік! Мені не потрібні жодні коментарі. Отам коментарі – цих людей. А актори тієї епохи? Всі – з великої букви! І нікому нічого не можеш закинути!

«Попробувати і цієї естетики»

Все ж повернуся до «Фредеріка». До речі, як вам зал на прем’єрі?

                                         Фредерік Леметр. «Фредерік, або Бульвар Злочинів». Театр Заньковецької.
 

Розбалансований. Я чув зал. Але мені не подобається такий зал.

Напевно, варто взяти до уваги, що сам матеріал, я маю на увазі сценарій,  є для сприйняття доволі специфічний… Щоби втямити, про що йдеться, глядачеві потрібно добре напружитися!

Мало того, що матеріал доволі специфічний. Він ще й написаний під актора.  Більше того, і в чому вся складність отаких матеріалів, вони написані під природу актора. Шмітт дуже добре знає театр і дуже добре знає природу зміни масок. Оця французька легкість. Український театр – це інша природа. Але в цьому і краса, щоби попробувати і цієї естетики. І змогти існувати в цій естетиці.

Якщо коротко, то я про те, що такий матеріал – на підготовленого глядача, який багато чого бачив, багатого чого прочитав, має з чим порівняти, а отже, належно сприйме запропоноване Шміттом, Кравчуком і акторами. Бо, погодьтеся, припустімо, «Безодня» Ореста Огородника, а це – наш час,  відповідно – наші, от теперішні, проблеми, збере більшу залу, ніж «Фредерік».

                                                             Фредерік Леметр. «Фредерік, або Бульвар Злочинів». Театр Заньковецької.
 

Я думаю, що, власне, можливо, проба оцієї драматургії стане малесенькою сходинкою до того, щоби комусь захочеться взяти до постановки ще чогось схожого. І би дуже хотів, щоби у нас з'явилися зразки британської драматургії. Макдонаха. Чи Пінтера. Думаю, що ця драматургія є дуже важкою для сприйняття, але без тих експериментів неможливо. Поза тим, звичайно, потрібно ставити українську класику. Нема питань. Тут нема жодних заперечень. Але ще раз повторю: мені важливе прочитання матеріалу.

Тетяна Козирєва
Фото Тетяни Козирєвої та з архіву Андрія Козака – Наталії Лісової   


                                                 

                                       

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

Олександр Норчук: Військовий? Медик? Ні, Актор!

Несподівана «Павлинка» вже незабаром приїде до Львова

Вже незабаром, 7 листопада 2018 року, о 14-й та о 18-й годині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені О. Кобилянської на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької покаже львів’янам виставу «Павлинка» Янки Купали.

Євген Нищук зібрав майже 170 тисяч гривень для лікування Олеся Федорченка

В неділю, 2 грудня 2018 року, в Театрі імені Марії Заньковецької  міністр культури Євген Нищук зіграв благодійну моновиставу “Момент кохання”. Всі зібрані кошти передали на лікування актора-заньківчанина Олеся Федорченка.