Несподівана «Павлинка» вже незабаром приїде до Львова

Вже незабаром, 7 листопада 2018 року, о 14-й та о 18-й годині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені О. Кобилянської на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької покаже львів’янам виставу «Павлинка» Янки Купали.

«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»

Режисер Вадим Сікорський — про творчість, шлях на сцену і еволюцію від актора до режисера

Трагедія розумної людини жахлива тоді, коли її валять із ніг — не арістотелі, а дрібні паскудники.

У Львові, в Національному театрі імені Марії Заньковецької, цього року вийшла вистава "Перед заходом сонця" за однією з найкращих класичних п'єс ХХ століття авторства Герхарта Гауптмана. В головній ролі — Богдан Козак. 

Спіймати останні промені сонця…

Національний театр ім. М. Заньковецької завершив гастролі у Києві виставою за п’єсою Герхарта Гауптмана

Президент присвоїв почесні звання двом львів’янам (фото)

8 лютого голова Львівської ОДА Олег Синютка вручив заньківчанам почесні звання.
Прес-служба Львівської ОДА

Заньківчани запрошують на перший весняний вечір

Вже незабаром, 24 березня 2019 року, о 18 год. Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові запрошує на перший весняний Заньківчанський вечір. Його гостем буде мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор інституту української мови НАН України Павло Юхимович Гриценко.

Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік

До Всесвітнього дня театру, який святкують 27 березня, Гал-інфо спеціально для своїх читачів зустрілось з надзвичайно талановитим актором та режисером театру ім. Марії Заньковецької Орестом Огородником, аби познайомитись ближче.

Володимир Бородянський і міністерство пропаганди критичного мислення

Трохи про реформи, боротьбу з дезінформацією і фейками, українську культуру і кіно – в інтерв'ю з Володимиром Бородянським.

«Втягувати глядачів у внутрішній конфлікт — катастрофа»

Відверта розмова з генеральним директором і художнім керівником Театру імені Марії Заньковецької Андрієм Мацяком.
Національний театр імені Марії Заньковецької лихоманить. Ще влітку вибухнув скандал, що вже вийшов за межі заньківчанських коридорів. Одному з акторів генеральний директор-художній керівник Андрій Мацяк не продовжив контракт. Згодом контракт не продовжили ще кільком заньківчанам. Обурені актори вважають, що керівник театру ставиться до них несправедливо, і вдалися до протестів: після вистави виходять на сцену з плакатами до глядачів. Потім глядачі мають про що поговорити… Що відбувається в театрі зі столітньою історією, журналіст «ВЗ» запитала у генерального директора Театру імені Марії Заньковецької Андрія Мацяка.
— Близько трьох років тому відповід­но до закону було запроваджено контр­актну систему для творчих працівників театрів, — каже пан Андрій. — Уже тоді почалася певна напруга, а трохи біль­ше року тому відбувся конкурс на поса­ду генерального директора і художньо­го керівника. Законодавець об’єднав дві посади для однієї людини. Я не є прихильником того, що саме так має бути, бо це, насамперед, різні способи мислення. Не забуду той час, коли пра­цював директором у театрі імені Леся Курбаса. Пишаюся тим, що мої підпи­си стоять на перших документах стату­ту при заснуванні тоді ще молодіжного театру-студії, який потім став театром імені Леся Курбаса. Я був не лише ди­ректором, а й грав у виставах і навіть мив підлоги. За таким принципом ми тоді всі працювали. Пригадую, коли ви­ходив у виставі «Дві стріли» (а це була перша вистава на сцені цього театру у 1989 році), не міг сконцентруватися на тому, що граю, бо очима видивляюся, чи є у залі спонсор, який дав нам тоді дошки… Тому я більше схильний до си­туації, яка була ще за Союзу і трива­ла навіть після 90-х років: коли був ди­ректор театру і був головний режисер, це дві різні людини, які мали займа­тися кожен своєю справою. Зрозумі­ло, режисер був підзвітний директору, але саме режисер брав на себе функ­цію вибудови творчого репертуару. Я пропонував би повернутися до попере­дньої системи, щоб з директора зняли обов’язки художнього керівника. Що­правда, у театрі на сьогодні є головний режисер. На мою думку, це мала б бути сучасна, динамічна людина, яка би мо­гла не лише ставити добротні і сучасні вистави, а й багато їздити…
— І все ж повернімося до конкурсу.
— Коли відбувався конкурс, я був здивований, що головний режисер (тоді ще художній керівник) подався зі мною у такому поважному віці (йдеть­ся про Федора Стригуна. — Авт.). Я ні­коли не сприймав посаду директора чи ще якусь іншу як винагороду чи ве­лике щастя. Бо це насамперед склад­на і відповідальна робота. Я це відчув у 1996 році, коли мене призначили ди­ректором Театру імені Марії Занько­вецької. На той час припав період не­виплати зарплат. Ми тоді отримували по 30−40 відсотків від тих окладів, які би мали мати. І тоді, наприкінці 90-х ро­ків, я зрозумів: якщо не витягну театр з обласного підпорядкування і не пере­дам у загальнодержавну власність до Міністерства культури України, то не маю права говорити про надання теа­трові статусу національного. У 90-х ро­ках лише три київські театри мали ста­тус національних.
— Тобто завдяки вам театр отри­мав цей високий статус?
— Так однозначно сказати не можу. Це було і завдяки нашим попередни­кам, які будували історію театру, і за­вдяки колективу, який тоді працював у ньому. Хоча тоді театр був у дуже пога­ному стані. Багато людей пішло: хтось подався за кордоном, хтось перебрав­ся до київських театрів. Та й підтримку не всюди мав — як від деяких керівни­ків області, так і від деяких наших ко­лег-заньківчан. Але близько трьох років я штурмував проєкт з надання статусу національного нашому театрові. Зна­єте, скільки треба було виїздити за кожним папірцем і дозволом?! І коли Леонід Кучма нарешті підписав указ, почалася нова ера, з’явились нові мож­ливості для театру.
— В усіх українських театрах одна особа обіймає дві посади — дирек­тора і художнього керівника? І ви­рішує, кому підписати контракт, а кому ні?
— Аналогічна ситуація є в усій Укра­їні, бо по-іншому не може бути. Коли го­тувався до 100-річ­чя театру, об’їздив театри Польщі, Лит­ви, Білорусі і просив, щоб вони приїхали до нас зі своїми виста­вами — таким чином разом з нами відзна­чили цей ювілей. Тоді і вивчав це питан­ня. Як з’ясувалося, у них давно є контрактна система, при­чому не лише для творчих працівни­ків, а й для усіх без винятку. Натомість у нас контрактна система запровадже­на лише наполовину: приймаємо на ро­боту, продовжуємо чи не продовжуємо контракт, а у зарубіжних колег ще є пи­тання вирішення фінансових стосунків. Бо ми маємо тарифну сітку, за якою ак­тор отримує, наприклад, 20 тисяч гри­вень. Зіграв більше чи менше вистав, а свою ставку отримає все одно. Правда, до ставки додається коефіцієнт за ви­слугу років, за звання… Не хочу нази­вати конкретно, але цифри у зарплатній відомості у нас доволі поважні. І я зрозу­мів ще одну річ, коли підписував контр­акти: кожен другий працівник, з ким я говорив, каже, що треба відчинити две­рі. Бо за останні 10−15 років практично ніхто новий до театру не прийшов. Маю на увазі режисерів — нових, запроше­них з інших театрів. Бо у нас все закри­то в одному просторі і було практично в одних руках. Театрознавці, на жаль, не висловлюють публічно своїх бачень, і тим самим роблять погану послугу для театру, бо театр потребує і критики, і реальної оцінки того, що є. Майже усі у театрі схиляються до думки, що театр потребує кардинальних змін.
— Маєте на увазі, що треба від­чинити двері і вікна, щоб отримати ковток свіжого повітря? Тобто у ко­лектив має прийти молодь?
— Аякже! І коли на мене поклали функ­ції художнього керівника, то я змушений приймати і непопулярні рішення. Напри­клад, запросив на постановку вистави режисера або актора, а це не всім подо­бається. Адже у те­атрі було так затиш­но протягом останніх 20 років. І коли набу­ла чинності контрак­тна система, почали­ся певні негаразди. Чому зараз ситуація набрала таких обер­тів і емоцій? Бо я не продовжив з кілько­ма особами контракт. Але це лише привід. От я говорив з досвід­ченим режисером Станіславом Мойсеє­вим, з Олексієм Крав­чуком, який зараз ставить у нас виставу, з Тетяною Аркушенко, яка поставила у нас «Клуб самотніх сердець». Мені при­ємно, що знову ожила ціла плеяда ак­торів, які з суб’єктивних причин останні років десять взагалі не могли реалізува­тися як творчі особистості. Були задіяні мінімально. У «Клубі самотніх сердець» акторки «вибухнули» талантом і потен­ціалом. Радію, що на нові вистави зараз складно купити квитки. Цю виставу 13 листопада ми будемо грати у київсько­му театрі імені Лесі Українки, і всі квит­ки вже продані!
— Раніше такого не було?
— Щоб був такий результат, треба було тяжко працювати. Наші адміні­стратори брали квитки, ходили у різні інстанції, стукали у двері. А «Клуб само­тніх сердець» був проданий через Ін­тернет за кілька днів. Коли з’явилися у театрі такі вистави, коли прийшли нові режисери, а за конкурсом троє нових акторів, відразу виникла нервова і на­пружена обстановка. Конкуренція зро­била свою справу. Є панічний страх, який породжує агресію. Багато хто ро­зуміє, що може прийти час, коли він вже не буде потрібний.
— І що робити тим, хто переживає?
— Починати працювати над собою і доводити на ділі, що ти потрібний теа­трові.
— Хто не хоче над собою працюва­ти, тому не підписуєте контракт? Як це було недавно з одним актором, який зі сцени заявив, що сьогодні ві­діграв останню виставу в театрі.
— Цьому акторові було запропонова­но перейти на певний час на цивільно-правову угоду і далі грати ті вистави, у яких він задіяний. Ба більше. Напе­редодні я підписав наказ, що він гра­тиме у новій виставі «Із життя комах», прем’єра якої відбудеться незабаром. І щоб на конкурентних засадах довів по­ряд з іншими людьми, що він є найкра­щим актором. Так має бути. Якщо на моє місце прийде інший керівник, він робитиме так само.
— І що, цей актор погодився?
— Ні. Відмовився. На жаль.
— Чула, що після вистави, коли опускається завіса, актори вихо­дять до глядачів з плакатами. У та­кий спосіб висловлюють протест…
— Поклони — це продовження виста­ви. Коли це побачив, дав ряд доган, бо це порушення трудової дисципліни. Це якщо говорити про юридичний фактор. Крім того, там є плакати, які особис­то мене безпідставно ображають. Ма­буть, доведеться поговорити з юрис­тами, бо йдеться про образу честі і гідності. Але така поведінка акторів має ще й морально-етичний аспект. Гляда­чі прийшли дивитися виставу, пережи­вали разом з героями чи сміялися, за це заплатили гроші. Вони не платили грошей за те, щоб брати участь у кон­фліктних ситуаціях, які відбуваються у театрі. Втягувати глядачів у внутрішній конфлікт — катастрофа.
Є ще один момент, про який варто казати. З 295 усіх працівників театру не більше двох-трьох осіб мають менше 30 років. Молоді немає взагалі!
— А куди тоді йти випускникам теа­тральних вузів?
— Якщо не буде директор театру-ху­дожній керівник здійснювати ротацію колективу, тоді стоп!
— Якщо у людини закінчується контракт, коли попереджаєте її про майбутню долю?
— Якщо не хочу далі продовжувати контракт певній особі, попереджаю про це за місяць. Це прописано у законо­давстві.
— Чи були випадки, коли акто­ри приходять і просяться, обіцяючи «золоті гори»?
— Жодного разу з такими пропозиція­ми ніхто не звертався. У колективі є двоє корифеїв поважного віку. Наприклад, Алла Бабенко репетирує вдома, бо не має сили ходити на роботу. Я їй запропо­нував чверть ставки. Мирон Кипріян та­кож не може ходити, тому і його довело­ся перевести на меншу ставку, але цих поважних акторів ніхто не кинув напри­зволяще. 92-річний Борис Мірус — чу­довий актор у прекрасній формі. Він по­годився перейти на 0,75 ставки. Багато осіб старшого віку також погодилися пе­рейти на 0,75 ставки. А це доволі солід­ні гроші. Переважно усі ці актори мають персональні президентські стипендії, до надання яких я також докладав зусиль.
— За вами, як кажуть, останнє сло­во. Чи може головний режисер по­радитися з вами і запропонувати продовжити комусь контракт?
— Може. Але головний режисер зі мною не спілкується понад рік. Після того, як програв конкурс на посаду ди­ректора з рахунком 9:0, унаслідок голо­сування конкурсної комісії, він зі мною не розмовляє і не вітається. На жаль…

 
ГАЛИНА ЯРЕМА, Високий замок
 08.11.2019, 11:29 

«Є точка відліку – творити»