Заньківчани ризикнули навернути нас до свого бачення класики "За двома зайцями". Режисував п'єсу Орест Огородник. Драматургія настільки популярна досі серед театрів, наскільки і... непроста. Є фільм, є популярний мюзикл, є численні версії театральні, більш чи менш вдалі. Актуальність зашкалює, приваблюючи режисерів знов і знов, але стара історія мусить відновлюватися перед очима глядача несподіванкою. 

Що роблять заньківчани? Відмовляються від формалістичного осучаснення. Авжеж, Проня, що вихвалялася б новою моделлю айфона та Голохвастоff у подертих джінсах "від армані" проблему концепції не вирішать. Переодягання персонажів під сьогодення, як правило, не дуже працює. Тому заньківчани залишили український стрій, народний спів та ретропатефон. 

За двома зайцями женеться кожен, хто прагне влучно дібрати виконавців для Проні та її коханого цирульника. Огородник стріляє у два боки й не хибить: Юрій Хвостенко створює монолітний рисунок чарівливо-кумедного франта. В нього є легкість, грація, естетика руху й ретроманери, а ще блискуче чуття корифеївського гумору. Слова з минулого актор перетворює на зрозумілі, дотепні й сценічні "пипочки". З Пронею склалося теж вдало. Інна Калинюк харизматична, комічна, вона віднаходить пластику з ретрочуттям, її ролики невимушено доречні, а емоційні "пальцини і нанаси" щирі й прості, від гротеску до фінального драматичного тону. Було ще й зовсім мовчазне створіння, що привертало погляд до себе майже постійно. Ніхто інший як Блазень - Дмитро Каршневич, з живими очима й живою грою до партнерів, ненав'язливо забавний, помітний завдяки осмисленній мовчазній дії, паралельній у часі. Трішки нагадав цей персонаж про Лакі, того, що вплетений був у чекання на Годо...

Перша дія має динамічний початок, завдяки музичним вставкам, проте до середини чомусь сповільнюється. З тих речей, котрі завжають зайцям стрибати вільніше - чарка з випивкою. Її подекуди забагато, п'ють занадто часто й без необхідности. Друга ж дія починається добре й тримає темп рівніше. З того, що допомагає глядачу - щире відчуття комедії та її сили. Як ось у такої справжньої, злегка божевільної монахині Меронії, феєрично зіграної Анною Матійченко. Настільки багато істинної комедії відкрили у цих зайцях заньківчани, що повірилося: твір Старицького недарма повернувся на сцену. Він має на те повне право, якщо режисер знає, для чого і як його повертати. 

Наталі Мед