Театр – не музей! Станіслав Мойсеєв

Львову останнім часом таланить на зіркових гостей. У театрі «І люди, і ляльки» робить постановку за Шміттом «Діти Ноя» лауреат міжнародних фестивалів та театральних премій лялькар Михайло Урицький. Ще не встигли вщухнути пристрасті довкола класичної за літературною основою, новітньої за часом написання і модерної за музичною мовою та сценографічним втіленням прем’єри «Лиса Микити» Івана Небесного за поемою Івана Франка, на перші покази якої, за запрошенням режисера –  генерального  директора Львівської опери Василя Вовкуна, з'їхався чи не весь український музичний бомонд. А прихильники драматичних постановок вже у передчутті «Венеційського купця» Шекспіра, над яким працює у театрі ім. Заньковецької відомий режисер, народний артист України, колишній художній керівник столичного театру ім. Франка, доцент кафедри акторського мистецтва Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого Станіслав Мойсеєв.

Станіслав Мойсеєв – лауреат премій імені Івана Котляревського та кількох «Київських пекторалей». 2014-го, за оцінками театральних критиків і журналістів (версія видання «Дзеркало тижня») ввійшов у ТОП-10 найвпливовіших українських режисерів. Ставив Мольєра, Гоголя, Дюма, Ібсена, Карпенка-Карого, Ануя, Радзинського, Коварда, Ворожбит, Кропивницького, Піранделло, Коваля, Гловацького, Чехова, Шиллера, Стріндберга, Горького (перелік можна продовжувати). І не тільки в Україні, а й в Угорщині, Польщі, Китаї, Грузії.
 
Із трупою заньківчан працює, як не дивно, уперше. Саме до цього матеріалу, за Шекспіром, звертається вдруге – ставив «Венеційського купця» десять років тому в столичному «Молодому театрі» зі Станіславом Бокланом (Антоніо) та Олексієм Вертинським (Шейлок). Тепер роль Антоніо  у Мойсеєва виконуватиме Андрій Козак. Роль Шейлока  репетирує Олександр Норчук та актор київського театру ім. Франка Богдан Бенюк.
 
Переклад тексту зробив Андрій Бондар. Музику до вистави написав один із найкращих театральних композиторів України Юрій Шевченко.
 
Жанру «Комедія» на афіші «Купця», швидше за все, не зазначатимуть. Про інші особливості вистави – трохи згодом, бо актори от-от вийшли з репетиційного залу на сцену.
 
А наразі розмова із режисером про те, що – поза прем’єрою: про мейнстрими європейського театру, «життя у своєму городі», театральний продукт, актуалізацію вистав, емоційне вигоряння, трошки – про родину і небажання перебувати у «високому кабінеті».
 

Український режисер Станіслав Мойсеєв.
 
  – Дуже хочеться, щоби до театрів, як за часів мого дитинства і юності, стояли черги. Бо тепер це доволі рідко трапляється. І триває вже не один десяток років. Що потрібно зробити для того, аби так було? Добирати прискіпливіше репертуар? Чи, може, частіше роздягати акторів на сцені?
 
 – Справа не в цьому. Це якісь такі зовнішні аспекти, які насправді проблеми не вирішать. Можемо і в кіно, і в Інтернеті побачити все що завгодно. І не переконаний, що роздягнуті в театрі виглядатимуть цікавіше, ніж, скажімо, в еротичному фільмі. Мені здається, що треба працювати над якістю того, що ми робимо. Дуже часто недопрацьовуємо в цьому сенсі! Це один момент.
 
Другий момент: ми, на мою думку, все ще дуже відірвані від сучасних мейнстримів, скажімо, європейського театру. Хоча в альтернативних компаніях щоразу більше цього з’являється. Але не завжди це є тим, що відбувається насправді зараз, наприклад, у Польщі, тобто біля нас. А отаким пережовуванням того, що відбулося тридцять, сорок, п’ятдесят років тому, глядача не притягнеш. І мене особисто це турбує.
 
Молоді режисери дуже люблять самі себе нахвалювати, тому що критика практично відсутня, контекст відсутній. Якби ми частіше їздили на якісь форуми і бачили себе, що ж ми є насправді, то тоді б було простіше. А так… Всі живуть під гаслом «Подивіться, як я щось там кльове зробив». А це – проблема. Тому що я, особисто, відстежую, що Кантор (польський театральний режисер, художник. – Т.К.) це робив у Польщі чи Франції ще сорок років тому. І набагато краще, ніж наші місцеві авангардисти. Тому мене турбують питання якості і змісту.
 

Сцена із вистави режисера  Станіслава Мойсеєва «Венеційський купець», у ролі Шейлоак – Олексій Вертинський.
 
Я багато їздив, бачив, ставив у Європі. І продовжую це робити...Тому формою мене уже (на жаль чи на щастя) здивувати неможливо. А от коли режисер, наприклад – Някрошюс, відкриває «Отелло» і говорить мені начебто дуже банальну думку, але висловлюється дуже чітко – є меседж, є послання режисера, філософія певна(йдеться про ключ до прочитання цілої п’єси в першій же сцені вистави у баченні литовського режисера Еймунтаса Някрошюса – «сила в грі». – Т.К.). Бо розважальний театр – це інша історія, там – інші задачі. У репертуарного театру – інші завдання. Тому – зміст, висловлювання, позиція, погляд… Все це нікуди не може дітися. Й оцього дуже мало в сьогоднішньому театрі.
 
 – А чому мало? Світ – відкритий. Їдь, дивися, вимірковуй собі…
 
 – Це начебто дуже просте запитання. (Сміється). Знаєте, я часом наводжу приклад з українськими оперними театрами, де можна знайти зразки вистав початку XIX століття. Тим часом, у всіх є канал Mezzo, де можна побачити всі музичні супер-проєкти. Й оперні.
 
 
 – А гроші?
 
 – Погоджуюся. Нема таких грошей. Але ж недаремно кажуть про те, що з грішми й дурний зробить! А ти спробуй без грошей! Тенденцію можна підхоплювати. Можна ж побачити, куди світ рухається? А ні, кажуть.  Живемо у своєму городі…
 
 
 – Ви, до речі, бачили сучасну постановку «Дон Жуана» (під грифом «16+») у Львівській опері?
 
 – Ще ні.
 
 – Там цілком інша і досить відверта стилістика дійства, і до такої стилістики публіку потрібно готувати і готувати… Василь Вовкун тоді говорив мені, що  у цій постановці наблизився до чогось критично небезпечного. Я, звісно, не є критиком, але мені здається, що отака, доволі специфічна, постановка, що її представили у червні 2018 року в межах проекту Вовкуна «Український прорив», довго не протримається у репертуарі. Бо її не продадуть. Тим паче – у «цнотливому», хай і з великим числом іноземних туристів, Львові.
 
 
 – Щодо публіки, то її завжди треба готувати! Просто ми її вже довели до такого стану, що вона сприймає все на мильно-серіальному рівні. І театр – у тому числі.  Наша публіка не бажає думати – бажає розважатися. І винна в цьому не публіка. Винні – ми, бо пропонуємо певний продукт!  Мелодрами, легкі історії зі щасливими фіналами і т.д. – оце предмет наших вподобань! Щодо Вовкуна… Це може бути вдало чи не дуже... Але це кроки у потрібному напрямі. Намагання потрібні! Бо театр – не музей. Театр не можна законсервувати. Зрештою, просунуті театральні країни, наприклад – Німеччина, теж не дуже люблять занадто пошукові чи авангардні вистави. Авангардні вистави – для фестивалів! На щодень має бути, звісно, спокійніше мистецтво. Але все одно це традиційне, спокійне мистецтво потребує якості – якості режисерської роботи, акторської, візуальної… Якість має бути.  Не має бути зроблено це на скору руку.    
 
 – На скору руку – це про що? Я, приміром, коли чую, що серіал знімають тепер за місяць… При тому, що там ще передбачається певний час на монтаж, озвучення і так далі. Але! Мені, телевізійниці у минулому,  а це 20 років праці у прямих ефірах, волосся дибки стає!
 
 
 –  Знаєте, я такий продукт не відношу до категорії кіно. Це певний телевізійний продукт, який розраховують на масового глядача.
 

Режисер Станіслав Мойсеєв у театрі ім. Франка.
 
 – Дозволю собі, пане Станіславе, взяти на озброєння вашу лексику. Чи багато в нас театрального продукту?
 
 – Багато. І він значно переважає. І це проблема, яка насамперед стосується митців. Власне, митців. Концептуально – режисерів і драматургів, на яких лежить відповідальність.  Меншою  мірою  – акторів. Бо актори – це виконавці. Обличчя театру – це режисери. Не можна гнатися за публікою. У нас, на жаль, не хочуть дивитися Достоєвського. Не захочуть іти! Нададуть перевагу мелодрамі. Я нічого не маю проти мелодрам. І вони потрібні. Але «і», а на «лише».
 
 – Видибувала перед розмовою ваш доробок. Нарахувала 50 вистав.
 
 
 – Їх більше!
 
 – А є щось таке, що ставили кілька разів, тому, що… Як от, тепер, «Купця»?
 
 
 – «Купець» мало йшов, сезон. Хворіла тоді виконавиця ролі Порції – моя випускниця Лера Ходос. На рік випала з процесу. Не хотів її міняти. Це складно. Й у виконавця ролі Бассаніо виникли проблеми… Я не хотів робити нової вистави. Повторюся... Вистава йшла навіть не сезон. Мені було насправді шкода, бо не все зробив, що хотів. Не все вдалося. Але через ключові, знакові моменти у виставі мені хотілося, щоби вона була. Тому, коли театр ім. Заньковецької запропонував співпрацю, погодився. З огляду на «Венеційського купця».
 
 – Чи щось повторюватимете в матеріалі?
 
 
 – Та  я не сказав би, що це буде повтор.
 
 – Я розумію. Сцена інша, актори інші та й десять років від попередньої вистави минуло… Але щось спонукає повертатися саме до цього матеріалу?
 
 
 – У мене нема багато повернень до тих вистав, котрі вже колись ставив. Наприклад, ставив «Вассу Желєзнову» Горького у Китаї. Ставив з молодими акторами. Знайшов для себе якийсь смисл. Це насправді – дуже антиросійський текст. Це вирок, аналіз Горького того, що відбувалося. Але для мене це також були певні ескізи, певні спроби… Захотілося більш повноцінної реалізації. І я зробив це у Грузії – в театрі ім. Грибоєдова.
 
 – У Китаї ж працювали з перекладачем? І як воно?
 
 
 – Важко. Забирало дуже багато енергії, сил. Часом якісь ментальні речі не міг пояснити... Чи, припустімо, зробив зараз зі своїми студентами (дипломний курс) «Чайку» Чехова. Вийшла контраверсійна вистава. Я сам зробив переклад українською. Актуалізований. І хочу тепер зробити цю виставу у театрі. Я завівся, цей текст мене зачепив. І я хочу більш повнокровної реалізації.
 

Станіслав Мойсеєв серед акторської трупи в Пекіні (Китай).
 
 – Говоримо про геніїв Чехова і Горького. Але ж це минулі століття. Не шкодуєте за тим, що зараз нема таких драматургів – наших сучасників?
 
 
 – Ставлюся до цього доволі спокійно. В тому сенсі, що ми ж не знаємо, хто серед нас – Чехов. Та й тоді з-поміж двадцятьох, напевно, обиралося…
 
 – Але ж матеріалу сучасного драматичного нема! Часто чую нарікання від режисерів.
 
 
 – Сучасна література і сучасна драматургія – зовсім інші. Не можна писати так, як Чехов. Чи Леся Українка. Чи Франко. Неможливо! Щодо сучасників… Прекрасно працює Наталя Ворожбит, яку я теж ставив. Це сучасна актуальна драматургія. Авторка працює на дуже серйозному і глибокому рівні.  Це я так, нашвидкуруч. Що згадав. Шкода, що трагічно пішов з життя Ярослав Стельмах. Можливо, і він би щось міг зробити.
 
 – Напевно, здивую вас цим питанням… Але мушу спитати. Я, можливо, й пішла б зайвий раз до театру, якби була можливість подивитися сучасний матеріал. Але ж коли у репертуарі п’єса німецького чи англійського драматурга XVIII чи XIX століття… І автор відомий, й актори – перфектні, але! Якби ішлося про кіно – це одне. Цілком інша ситуація – театр, а це дійство дуже умовне! Можливо, бракує мені фантазії, щоби на дві чи три години зануритися в те, дуже далеке за часом і, головне, – ментальністю середовище. Це при тому, що я – не гірший варіант серед глядача!
 
 
 – Я розумію, про що йдеться. Чому європейський стандарт розвиває актуальне мистецтво? Чому там так це підтримується? Культурна спадщина – це окрема тема. І добра тема! Але окремо фінансово підтримується саме актуальне мистецтво. Драматургія – в тому числі! І в Україну поступово приходить розуміння цього. Бо до цього часу функція Міністерства культури нашого була суто охоронна – охороняє культурну спадщину, і добре. А що там стосовно актуального театру? Та наc це не цікавить! Наталя Ворожбит зробила третій проєкт у лондонському Royal Court – їй замовили написати три п’єси! Цей театр якраз і займається сучасними авторами, і там дуже високо цінують Наталю. А ми цього не розуміємо!  
 

Театральне подружжя: акторка Римма Зюбіна та режисер Станіслав Мойсеєв.
 
 – Трошки хотіла би відійти від нашої суто театральної розмови. Ви виховувалися у родині акторів. Дружина ваша – акторка. А що сини? Успадковують фах?
 
 
 – Старший намагався йти цією стежкою. Але одного разу сказав мені геніальну фразу: «Так, як ти, тато, працюєш, я не зможу працювати. Тому…». Молодший два роки після закінчення школи пошукав себе і тепер-от вчиться на телережисера. Це був його особистий вибір. Жодним чином на нього ніхто не впливав. Навіть попередив мене: «Якщо ти хоч слово скажеш ректору, заберу документи». Вчиться у хороших педагогів – керівник курсу Володимир Оселедчик. Поганого не навчить!
 

Станіслав Мойсеєв із сином Данилом та дружиною  – акторкою Риммою Зюбіною.
 
 – Принагідно запитаю, чи ніколи не шкодували за тим, що обрали саме цей фах?
 
 – Якби я був такий розумний, як зараз, то не обрав би цього фаху.
 
 – А ким би були?
 
 
 – Не знаю. Археологом. Лікарем. Розумієте, … у театральному процесі завжди знаходиш радість. Але як інституція театр викликає в мене відторгнення. Я не хочу сприймати фальші, лицемірства, інтриг.
 
 – Ви маєте на увазі те, що відбувається на сцені чи поза нею?
 
 
 – Скрізь. Воно є взаємозалежним. Все витягується на сцену… Це проблема морально-етичної кризи, яка спіткала наш репертуарний театр. Я про це говорю. Всі ображаються. Але хтось має ж про це говорити! Бо інакше дійдемо до прірви.
 

Станіслав Мойсеєв із акторами на сцені драматичного театру Паневежиса після вистави за п'єсою Наталі Ворожбит «Сашо, винеси сміття».
 
 – А вихід є з цієї ситуації?
 
 – Є. Вливанням свіжих потоків у будь-який репертуарний театр. Хай найвідоміший. Оце врятує. Візьмімо, до прикладу, німців, які зберегли репертуарний театр. Водночас створили купу альтернативних можливостей. У німецькому театрі не консервується ситуація, як у нас. Всі розуміють у нас, що це болісно. Бо не переукладаються контракти, відповідно – викають проблеми. Ми всі починаємо волати про це. Але без цього нічого не відбуватиметься. Треба це прийняти і рухатися!
 
Інша річ: де набрати стільки відповідальних і об’єктивних керівників театрів? Колективного управління в театрі немає. Керівник має формувати обличчя театру, програму, систему розвитку і трупу. Через п’ять років дивимося, що з того вийшло. Якщо не вийшло, змінюємо керівника, який формуватиме інший склад, з яким реалізовуватиме свою програму. Так є в Німеччині. Так має бути і в нас. Крім того, польський, угорський, чеський та інші театри ще за радянських часів мали контракти й аналогічну систему. Так, там є поняття службового житла, там є певна інфраструктура, яка дозволяє акторам мігрувати. Скажу вам за прикладом своїх батьків, що за Радянського Союзу міграція акторів між театрами була значно більшою, ніж зараз. Інша справа, що зарплати були невеликі. Але тягнули акторів ролі, їхали до режисерів… І це правильно. А у нас всі заґрунтовані на віки-вічні…
 
 – А не шкодуєте за тим, що пішли з посади художнього керівника театру ім. Франка?
 
  – Я мав контакт з Міністерством культури, а не з директором, і це давало мені зовсім інші права і можливості впливу на процеси. Закінчився мій контракт, і я не захотів іти далі.
 
 – Чому?
 
 – І через те, що про я сказав попередньо, і через те, що перестав бачити перспективу. Вважав, що я не та людина, котра приходить, щоби всістися в крісло. Висока зарплата – дуже добре, але не є першим рядом моїх інтересів. Мені хотілося щось змінити. Ми про це говорили зі Ступкою… Я зрозумів, що нічого не можу змінити. Владі нема до цього діла. У таких театрах можна щось робити, якщо маєш підтримку принаймні прем’єр-міністра. Я зрозумів врешті-решт, що зміни нікому не потрібні. Та і все!  Поки що мене задовольняє статус «privacio».
 

Станіслав Мойсеєв у театрі ім. Грибоєдова, Тбілісі (Грузія).
 
 – А що ставитимете цьго року? І де?
 
 – Домовився з Театром на Подолі, вже розмовляли з Віталієм Малаховим – можливо, там буде «Чайка». Є домовленість з театром ім. Грибоєдова у Тбілісі – можливо, це буде «Самогубець» Ердмана. Розмовляли й про ймовірність постановки з української класики. Говорили про «Безталанну» Карпенка-Карого. Їхній художній керівник Автандил Варсимашвілі дивився у мене цю виставу на камерній сцені в театрі ім. Франка і дуже зацікавився, бо не очікував, що це може бути так сучасно й гостро. Але класику українську ментально грати складно. Зрештою, як і нам – зарубіжний матеріал. Тому я все ж таки схиляюся до Ердмана. Його українське коріння дає про себе знати. Подивимося… Також домовилися з Вовкуном, що я поставлю у них оперу.
 
 – Відомо, що саме ставитимете?
 
 – Наразі в дискусіях. Це буде класична опера. Опера-бельканто, можливо.
 
 – Маєте досвід оперних постановок?
 
 – Ні. Але в мене є музична база. Я багато працював з музикою, мав кілька музичних постановок.
 
 – Зважаючи на вік і обсяг роботи, не відчуваєте емоційного вигоряння? І взагалі, на вашу думку, скільки людина може себе творчо повноцінно реалізовувати?
 
 – Це залежить від того, де і як людина працює. Але недаремно ж за кордоном обмежують вік перебування на державних посадах – 65, і все! У мене зараз – дуже багато креативу, але енергії не завжди вистачає для реалізації. Іноді навіть здається, що хай  би я вигадував, хтось би це реалізовував. Це ж якраз отакий стан добрий для керівника театру – коли створюєш концепцію, а її потім підхоплюють і втілюють. (Сміється).
 
 – На підсумок запитаю вашої думки про постановки «на злобу дня». На моє переконання, це п’єси-одноденки. Їх було дуже багато у дев’яності. Є й тепер. На вашу думку, отакі сценарії, а вони, як правило, – дуже емоційні і дуже непропрацьовані, мають право на існування? Чи все ж мають «відлежатися» – хай кілька років, щоби відбулося загальне усвідомлення тих чи інших гострих і трагічних подій?
 
 – Не обов’язково чекати роками. Але важливо не плутати газетні шпальти чи пости в Інтернеті і сценою.
 
 
 – Чого найбільше хочеться – тут і зараз? Кудись піти, щось послухати, з кимось поговорити?
 
(Замислюється).
 
 – Один із моїх київських друзів дуже серйозно захворів. Нехай якнайшвидше одужує. І я дуже б хотів, щоби якомога довше тривало спілкування з друзями мого віку.
 
 
 
Розмовляла Тетяна Козирєва.
Фото: з ФБ-сторінки Станіслава Мойсеєва та сайту Тбіліського театру ім. Грибоєдова.

«Попелюшка» в жанрі мюзикл-рев’ю

У львівському Театрі Марії Заньковецької — перша прем’єра на великій сцені нового року

Сергій Васильєв про нову виставу "Попелюшка"


«”Попелюшка” в Театрі Заньковецької насамперед цікава інтерпретацією образу заголовної героїні. 

Вадим Сікорський: “Я заньківчанин із плоті та крові”

Режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський розповів читачам Гал-інфо про свій творчий шлях, плани на майбутнє, та долю своїх вистав.

ТЕАТР ПРОТИ ШМІТТА

 Театрознацець Марина Котеленець про виставу "Фредерік, або бульвар злочинів"

«Є точка відліку – творити»

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

Олександр Норчук: Військовий? Медик? Ні, Актор!

Несподівана «Павлинка» вже незабаром приїде до Львова

Вже незабаром, 7 листопада 2018 року, о 14-й та о 18-й годині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені О. Кобилянської на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької покаже львів’янам виставу «Павлинка» Янки Купали.

Євген Нищук зібрав майже 170 тисяч гривень для лікування Олеся Федорченка

В неділю, 2 грудня 2018 року, в Театрі імені Марії Заньковецької  міністр культури Євген Нищук зіграв благодійну моновиставу “Момент кохання”. Всі зібрані кошти передали на лікування актора-заньківчанина Олеся Федорченка.