«Попелюшка» в жанрі мюзикл-рев’ю

У львівському Театрі Марії Заньковецької — перша прем’єра на великій сцені нового року

Сергій Васильєв про нову виставу "Попелюшка"


«”Попелюшка” в Театрі Заньковецької насамперед цікава інтерпретацією образу заголовної героїні. 

Вадим Сікорський: “Я заньківчанин із плоті та крові”

Режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський розповів читачам Гал-інфо про свій творчий шлях, плани на майбутнє, та долю своїх вистав.

ТЕАТР ПРОТИ ШМІТТА

 Театрознацець Марина Котеленець про виставу "Фредерік, або бульвар злочинів"

«Є точка відліку – творити»

Сергій Васильєв: про виставу "Фредерік,або бульвар злочинів"

ТЕАТР В ПОШУКАХ ТЕАТРУ
Нотатки про виставу «Фредерик, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта у Національному академічному українському театрі ім. М. Заньковецької
 
Виставу «Фредерик, або Бульвар злочинів» ненавмисно сприймаєш у контексті подій, що відбуваються в заньківчанській трупі останні місяці, а тому мимоволі проектуєш її теми та перипетії на ці конфліктні обставини. Звісно, про будь-який прямий зв’язок чи паралелі ситуації в Національному театрі ім. М. Заньковецької із текстом п’єси не йдеться. Це не декларація якогось альтернативного шляху розвитку колективу, який фактично обирає сьогодні між гордовитим минулим і непередбачуваним, але свіжим завтрашнім рухом, -- радше, спроба визначитися із кредо, символом мистецької віри.
Чи думав про це спеціально режисер вистави Олексій Кравчук? Можна лише гадати. Але спроба у нібито поточній, не революційній, естетично коректній, багато в чому традиційній постановці поставити питання про справжній сенс творчості, перебування в театрі читається у «Фредерику…» аж надто прозоро. По суті, це вистава про те, що життя на сцені виявляється для актора концентрованішим, змістовнішим і, зрештою, щасливішим, ніж існування в реальності; власне, творчість – це і є «вкрадене повітря», якщо скористатися метафорою Осипа Мандельштама; і у світлі цього жертовного горіння чи солодкого самозабуття, власне, дріб’язковими здаються житейські пристрасті, хоч які б сильні вони не були. Справжній рай та пекло актор здобуває, лише виходячи на кін, і хвилини визнання та слави компенсують йому усі біди, негаразди та незгоди його позасценічного життя.
П’єса Еріка-Емманюеля Шмітта, безперечно, надається для такого інтерпретування. Хоча, гадаю, складність та глибину цього тексту режисер трохи перебільшує. Власне, «Фредерик, або Бульвар злочинів» -- твір для бенефісу великого майстра. Він, до речі, і писався спеціально на знаменитого актора Жана-Поля Бельмондо. Не знаю, як виконував цю роль прославлений француз, але, судячи з деяких побачених версій цієї п’єси в інших театрах, саме на місцеву «зірку» роблять ставку режисери. Зокрема, згадую постановки «Фредерика…» у Національному драматичному театрі ім. І. Франка в Києві та Московському театрі ім. Є. Вахтангова, де головну роль виконували – відповідно – Лесь Задніпровський та Василь Лановий. Обидва вони виглядали не так романтичними героями, як бундючними фатами; драматизм образу у них методично нівелювався статуарністю поз і ефектним вимовлянням афористичних реплік, вигаданих драматургом. Олексій Кравчук, натомість, прагне показати героя палкою, неспокійною, імпульсивною, власне, зрілою, але не похилою людиною. Задум цей цілком усвідомлений. Авжеж, і в попередніх версіях «Федерика…», здійснених режисером у Донецьку та Харкові, головну роль виконували актори внутрішньо рухливі, темпераментні, чуттєві – Андрій Романій та Олександр Дербас. У Львові центральна партія поручена Андрію Козаку, який має всі дані саме романтичного героя. Йдеться і про суто фізичні кондиції (високий зріст, шляхетна постава), так і про акторські вміння та пристосування, а також заразливу емоційність, що дозволяє впевнено реалізовувати режисерській задум. Все це добре використовується актором у першій частині вистави, де, власне, місцем дії здебільшого є безпосередньо сцена театру «Фолі-Драматик», на якій грає герой. В цих епізодах, справді, дуже чітко прокреслені межі між сценою та життям, включаючи залаштункові історії – із ревнощами, інтригами, каботинством, певною легковажністю поведінки та акторських звичаїв. Втім, у другому акті, значною мірою, за волею автора, якій не протистоїть режисер, дія дрейфує у бік мелодрами, історія кохання Леметра та Береніки опиняється в епіцентрі розповіді, і герой-бунтівник наче віддає ініціативу своїм партнерам, скоріше, асистує їм, ніж керує важелями діалогу. Власне, це, на щастя, не шкодить головній ідеї вистави (театр – автономний світ, у грі людина відкриває себе та захищається від прози реальності), але стверджувати цю думку доводиться іншому персонажеві – мадемуазель Жорж. Монолог цієї героїні, ніби вихлюпнутий з надр душі актрисою Любов’ю Боровською, по суті, є кульмінацією заньківчанської вистави. Далі – лише сюжет, літературні сторінки, банальність та тиражність любовних перипетій. Навіть фінальні смерті важать менше, ніж суворі та щирі слова мадемуазель Жорж про інобуття актора на сцені, його здатність проживати там все те, що не судилося у своєму житті, маніпулювати масками, аби рятуватися від цього життя та його ошукувати.
Взагалі, перше і найважливіше, що відзначаєш у виставі, дивлячись її зі свого місця в партері, -- це клас акторської гри. Безперечно, актори-заньківчани здатні виконувати найскладніші творчі завдання, бо майже у кожній акторській роботі відчуваєш не лише виконавську дисциплінованість, але й щедре додавання власних думок і емоцій в образ. Звісно, техніка, якою послуговуються заньківчани, ґрунтується на традиції психологічного театру, детальному вивченні та подальшому показі героя. Тут, навіть говорячи про своє призначення та справу, воліють не допускати надмірної інтимності, весь час тримають відстань між собою та персонажем. У «Фредерику…» це часом призводить до смислових осічок. Скажімо, надзвичайну вартість в творчості героя має сценічна правда. Адже й до «Комеді Франсез» Фредерик відмовляється переходити, аби не втратити контакт із щирим, простодушним глядачем. Тим часом, демонструючи спосіб гри акторів «Фолі-Драматик», львівські виконавці вдаються мало не до фарсового кривляння, штукарства та войовничого награшу. Інакше, здається, й бути не може: адже сама акторська гра заньківчан передбачає певне перебільшення, штучність, примат малюнку ролі над імпульсом та імпровізацією. Утримати баланс між двома манерами гри – на сцені театру ім. М. Заньковецької і сценою «Фолі-Драматик» -- й зберегти при цьому природність вдається лише хіба що згаданій Любові Боровській. Вона елегантно підкреслює межу між мадемуазель Жорж-жінкою та нею ж актрисою на сцені. Колеги ж, на жаль, вдаються до відвертого награшу. Зрозуміло, це дозволяє отримати позитивні реакції публіки, що охоче аплодує такому кривлянню, але суперечить сенсу і п’єси, і режисерського задуму.
Задум цей, на мій погляд, за всієї його щирості та чистоти, теж не ідеальний. Олексій Кравчук, безсумнівно, захоплений твором Е.-Е. Шмітта і вгадує його потаємну сутність, але почасти відверто ігнорує мелодраматичну природу п’єси. Він прагне вирватися за рамки житейського сюжету, перевести дію у символічний план, розширити її вимір. Цьому має, на його думку, слугувати напівоголений простір, де театральна сцена читається як сцена самого життя, що додатково підкреслюють музиканти та співаки, яких теж бачить глядач, та відеопроекція, зокрема, зображення годинника, чиї стрілки часом йдуть у зворотному боці. Можливо, це натяк на це, що час, чесно проведений актором на сцені, повертається йому додатковими хвилинами життя? Та чи, справді, це можливо за такої штучної гри, яку демонструє трупа «Фолі-Драматик»? Так чи інакше, ця метафора трохи спантеличує. Як, до речі, і відео у прелюдії вистави -- із сувенірними видами та історичними пам’ятками Парижа, включно із Ейфелевою вежею, яку, між іншим, почали будувати через одинадцять років після смерті Фредерика Леметра. Звісно, коли прагнеш оповідати про вічне, такі історичні похибки здаються несуттєвими. Але це оприявлює не лише структурні елементи задуму, але й діагностує хиби моделі театру, яку сповідують заньківчани і не ризикує фрондерські порушити режисер. Ім’я цій хибі – приблизність, занурення в проблему чи авторський текст без здирання власної шкіри. Красива музика у «Фредерику…»? Так. Для атмосфери і створення настрою тих чи інших епізодів вона чудово пасує. Але, за великим рахунком, фламенко в паризькій історії виглядає не зовсім доречно. Адже нічого специфічно «іспанського» ані у творі Шмітта, ані у виставі немає. Тут і оприявлюється те, як мертве хапає живе, що, безперечно, присутнє і в багатьох фрагментах вистави, і в акторській грі. Втім, глухота до авторської, до речі, не такої вже вишуканої, манери оповіді часом жорстко помщається. Принаймні, насторожує прискіпливого глядача, який часом сприймає художні узагальнення як невдалі рішення. Це значною мірою стосується костюмів героїв та виявляється через них. Наприклад, візьмемо комічну пару директора театру і бездарного драматурга. Зрозуміло, що це, за Шміттом, шарж на жадібних імпресаріо і нахабних драморобів. Художниця з костюмів Наталія Тарасенко наряджає цей дует в брюки з однієї тканини, ніби ці герої шиють своє вбрання в одного кравця. Чи, принаймні, купують тканину в одній крамниці. Але ж, насправді, персонажі належать до різних соціальних страт – і ця однаковість, може, й пояснює якусь їхню моральну спорідненість, але суперечить правді характерів. (A propos, не втримаюся, аби не зробити комплімент Янушу Юхницькому в ролі директора театру Ареля, його майстерності тривання в образі і блискучого виконання сценічної репризи). Так само прагнення до узагальнення шкодить сприйняттю образу Береніки, яка значну частину сценічного часу проводить у вбранні, що нагадує нічну сорочку, і це геть не відповідає її аристократичному статусу, хоча, безперечно, є знаком тривіального уявлення про чисте, самовіддане кохання.
Підсумовуючи, можна сказати, що «Фредерик, або Бульвар злочинів» -- значною мірою компромісна вистава. Олексій Кравчук не порушує кордонів, не пропонує заньківчанам якоїсь нової сценічної мови, але чутливо імплементує у свою роботу найкращі якості цього колективу, мобілізує акторів (навіть тих, що надто занурені у внутрішні театральні чвари) до спільної, продуктивної праці, завдяки чому ці виконавці отримують можливість виявити свій хист та майстерність. Це, між іншим, свідчить про те, що «заньківчанський ген», перепрошую за визначення, насправді, є рятівним, своєрідною землею Антея, що дозволяє розвиватися та трансформуватися синхронно із часом. Тож заньківчанам треба побажати лише майбутнього.


Сергій ВАСИЛЬЄВ
 
 
 

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

Олександр Норчук: Військовий? Медик? Ні, Актор!

Несподівана «Павлинка» вже незабаром приїде до Львова

Вже незабаром, 7 листопада 2018 року, о 14-й та о 18-й годині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені О. Кобилянської на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької покаже львів’янам виставу «Павлинка» Янки Купали.

Євген Нищук зібрав майже 170 тисяч гривень для лікування Олеся Федорченка

В неділю, 2 грудня 2018 року, в Театрі імені Марії Заньковецької  міністр культури Євген Нищук зіграв благодійну моновиставу “Момент кохання”. Всі зібрані кошти передали на лікування актора-заньківчанина Олеся Федорченка.