Театр-важка праця...

ТЕАТР - це не просто диво. Театр - це важка праця. Висновок для мене не новий, але знову повертаюсь до нього, переглянувши виставу за п'єсою Надії Ковалик "Тріумфальна жінка", поставлену у Львівському академічному театрі ім. Марії Заньковецької Федором Стригуном. Насамперед подумалося: Федора Стригуна, який поставив за два роки аж дві п'єси сучасного автора, львів'янки, знехтувавши загальновідомим "велике бачиться здалека", аж ніяк не назвеш рабом усезагальної режисерської боязні перед новими авторськими іменами, новою (бо сучасною!) темою. Можливо, саме завдяки таким режисерам в Україні, зрештою, відродиться те, що назвемо новітньою українською драматургією, за якою так знудьгувався український глядач.

Отож наприкінці 1997 року ми мали іронічну комедію "Се ля ві..." (автор - Надія Ковалик). Засоби іронії і гумору дали можливість як драматургу, так і авторам розкрити найскладніші проблеми сьогодення, не обтяжуючи глядача надмірно суворим наст-роєм. Нині маємо - іронічну мелодраму "Тріумфальна жінка".

Чому виділяю: театр - це важка праця? Та тому, що кожен контракт з ним передбачає найважче - осмислення. Осмислення побаченого і почутого.

З одного боку маємо іронію, з другого - мелодраму з поєднанням випадкових збігів, контроверсійних обставин, перебільшенням пристрастей і драматичних ефектів. Кожного, хто ще не дивився вистави, одразу хочу застерегти: зверніть увагу на її жанрову ознаку, і саме за цією - не просто драма, бундючна серйозна, це, все ж, іронічна мелодрама, що й повинно налаштувати вас на трохи іронічний лад, дати простір уяві і доброму настрою.

Вистава схожа на айсберг, найбільша частина якого схована від людського ока. Вже в кінці ота прихована частина виринає і розбиває усе довкола: судді стають винуватцями, винуватиця - суддею. Праведники і грішники міняються місцями, і стає до решти зрозумілим те, заради чого усе це задумувалося. У творі - глибокий трагізм , жінки, яка не знала і ніколи не зазнає радощів материнства. Може, інша і не робила собі з цього біди, занурившись у мистецтво чи якісь інші житейські клопоти, але Лідуня Мотринюк, натура пристрасна, ніколи не примириться зі своєю долею, і саме ця непримиренність штовхає її на вчинки, яких вона ніколи б не здійснила, реалізувавши своє материнське начало. Побутово-міщанська мораль батьків переламала життя доньки, якій не дозволили народити у сімнадцять років позашлюбну дитину, до смерті налякавши громадським осудом. Ох, ця громада! Вона здатна переламати хребта ще не народженому лошаті, і часто робить це, а ще частіше - просто намагаються, зовсім не лихі люди. Вони чесні і прості, сповідують свою життєву філософію, котра велить не плямувати честі родини. З цієї філософії, зрештою, народилася вистава.

Від початку і до кінця вона сповнена великої психо-емоційної напруги, а ще, в ній чується потужна енергетика, ядром якої є добро.

Повний глядацький зал, напевне, є найкраща оцінка вистави, котра вже встигла побувати на гастролях у Рівному, Луцьку і Володимирі-Волинському. Шість "виїзних" вистав, зіграних ще на початку квітня заньківчанами, засвідчили одне: театр зробив добру справу, а тепер пожинає плоди свого успіху.

...І я тішуся з успіху своєї колеги, популярної письменниці Надії Ковалик.

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ,
голова інформцентру Львівської організації
Спілки письменників України

2002 рік