Тарас Жирко:

«Найважче нам дається те, що дається не нам…»

У репертуарі кожного театру є вистава яка символізує основні цінності людського життя, засади моралі та духовності, а якщо у ній йдеться ще й про життя Ісуса Христа, то, що може бути глибшим для розуміння та оцінення своєї ролі у земному житті.

Ось так і на сцені НАУД театру ім.М.Заньковецької бодай раз на півроку ставлять виставу «Ісус Христос cин Бога живого» В.Босовича, яка в репертуарі ось уже 17 рік. Проте вона настільки актуальна, що протримається ще не один театральний сезон і завжди збиратиме повний зал глядачів. На виконання головної ролі з Києва до Львова приїжджає колишній актор заньківчанської трупи, а сьогодні актор та режисер київського театру ім.Івана Франка Тарас Жирко.

– Тарасе, зазвичай Ваш приїзд до Львова розцінюють, як відрядження задля виконання головної ролі Ісуса. Чим стала для вас ця вистава за стільки років, як складалася робота над нею і чи змінилося ставлення до неї та розуміння?

– Моє життя поділилося на дві частини – до і після цієї містерії. Коли мені запропонували зіграти головну роль, я поставився до цієї пропозиції спокійно. Переживання та страх з’явилися під час роботи з євангельськими текстами. Таке враження ніби совість запитує тебе: «Як же ти це зможеш зробити?». Я не вважаю, що зіграв Ісуса, – мені просто було дозволено ці слова озвучити. Одного разу весь перший ряд залу на виставі був заставлений візочками дітей-інвалідів. От коли по-справжньому стало страшно. Я молився всю виставу, щоб Господь послав здоров’я цим дітям.

– Здебільшого актори обираючи свою професію хочуть віддатися їй повністю, натомість Ви хотіли стати кінорежисером, але почали з акторської майстерності. Як так склалося?

– Мені здавалося, що через кіно можна досягти більшого. Проте відразу стати режисером було важко, тому я розпочав свою кар’єру з навчання у київському інституті театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого на факультеті театру та кіно.

– Якою була Ваша перша режисерська робота?

– Все розпочалось у Львові у театрі-студії «Дебют» Ади Кобринської. Там я поставив «Ніч після випуску» Тендрякова 1996 року. Наступною була постановка в польському театрі «Сцена Галіціана» вистави за поезією Юліуша Словацького «Поет і натхнення», трохи згодом  у приватному театрі «Небо» я поставив за Юрієм Липою драматичну поему «Офіра». Однією з останніх моїх постановок є вистава «Агасфер» за п’єсою Габріелли Запольської, яку я презентував на малій сцені київського театру ім.Івана Франка.

– Чим для вас є кіно, зокрема ваші власні роботи? Що вам дало поєднання цих двох професій?

- Я зняв два власні фільми: «Гітарист»(1986) і «На трьох» (1986). Як актор знімався в «Сьомому перстні чаклунки» (історія про запеклий двобій між силами добра і зла) Б.Небієрідзе (1997) та «Залізній сотні» О.Янчука (про часи УПА). Зараз у Львові проходять зйомки ще однієї кінострічки Олеся Янчука про Андрея Шептицького, у ній я граю роль Климентія Шептицького. Саме через зйомки цього фільму доволі часто буваю у Львові.

Не будучи режисером важко було зрозуміти, як режисер не бачить того чи іншого таланту, не відчуває гри актора. Коли ж сам створюєш картину, то намагаєшся якомога досконаліше виконати завдання режисера без зайвих коментарів та заперечень.

– Як Ви гадаєте які основні риси акторської майстерності?

– Бути актором нелегко, адже тут треба зробити вибір – або театр або ніщо. Акторство це така професія, яка перебуває з тобою всюди і завжди, її не можна залишити поза собою після 18 години. Для актора кожна нова вистава та роль – це або успіх або провал. Щоб вийти переможцем потрібно знайти ключ до вирішення того чи іншого героя на сцені. На жаль, деякі актори намагаються попередніми ключами відімкнути наступні замки, а це неможливо. Адже акторська гра не терпить повторення, вона щоразу мусить бути новою та багатогранною…

– Як на мешканця столиці Ви досить часто відвідуєте Львів, чи змінюється це місто у Ваших очах?

– Місто змінюється досить різко. Раніше я не бачив усього бруду довкола, тепер картина стає дедалі різкішою. У Львові не існує духу провінції. На відміну від Києва наше місто все ще зберігає вертикаль духу, у ньому відчувається зв'язок між поколіннями, у людей ніби особлива група крові… У столиці ж видається, що усі довкола просто приїхали як туристи і випадково залишилися.

Леся Кічура

редактор літературної частини

НАУД театру ім.М.Заньковецької

“Львівська газета” 4 червня 2007 року