МІНІСТЕРСТВО  КУЛЬТУРИ  І ТУРИЗМУ  УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АКАДЕМІЧНИЙ  УКРАЇНСЬКИЙ  ДРАМАТИЧНИЙ

Монолог про актрису, партнерку, дружину

      На широких лугах, де Десна впадає в Дніпро, лежить село Погреби. Саме у цьому селі народилась Таїїсія Литвиненко - народна артистка України, артистка Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Мабудь, від цього села і його людей Тая взяла з собою на все життя природну привабливість, глибину почуттів і співочу мову.

   Ще студенткою Київського інституту імені Івана Карпенка-Карого на курсі професора Івана Чабаненка, Литвиненко запрошує на головну роль до фільму "Назар Стодоля" режисер Віктор Івченко. Мабудь, ще з того часу Тая відчула себе заньківчанкою, бо й Іван Чабаненко, і Віктор Івченко довгий час працювали режисерами театру імені Марії Заньковецької. І, потім, у фільмі знімались заньківчани: Доміан Козачковський, Анна Босенко, Володимир Максименко, Олексій Давиденко.

   З першого фільму Тася Литвиненко стала популярною, бо фільм вийшов може не таким уже й кінематографічним, але щирим і теплим, як і сама дебютантка, її Галя полюбилася глядачам своєю чистотою і беззахисністю. Героїня з екрану потребувала захисту не тільки від Назара Стодолі, але й від кожного юнака 50-х років, які сиділи в кінотеатрах і сільських клубах. Потім були кінокартини "Максим Перепелиця", "Штепсель женить Тарапуньку", "Григорій Сковорода", "За двома зайцями", її партнерами в кіно були Леонід Биков, Олександр Гай, Микола Яковченко, Єфім Березін, Нонна Копержинська та багато інших зірок тодішнього кіно. Потім була довга перерва і вже у 1979 році про неї згадує Іван Миколайчук та запрошує на роль в картині "Вавілон ХХ", де Таїсія Литвиненко блискуче зіграла у дуеті з Броніславом Брондуковим. Якщо в кіно доля артистки склалася не вельми щасливо, як і в багатьох українських акторів, то театр придбав в особі Литвиненко високопрофесійну різнопланову артистку. Два роки праці в Київському театрі імені Івана Франка і шість сезонів в Запорізькому театрі дали можливість зрости і ствердитись на сцені в ролях великих і малих.

   Згадали про Тасю Литвиненко заньківчани, і в 1965 році, за порадою Доміана Івановича Козачковського, запрошують молоду артистку до Львова з її чоловіком (народним артистом України Федором Стригуном).

    І вже сьогодні в цьому театрі Таїсія Йосипівна зростає і мужніє, як професіонал. Поряд з ролями лірико-драматичними в класиці і в п'єсах сучасних авторів Литвиненко вражає трагічним відчуттям своєї Маклени в "Маклені Грасі" М.Куліша. Зійшлося все в цій ролі: професійність, мудрість, гостре відчуття характеру і трагізму ситуацій в які попадає героїня.

   Артистка завжди вірна своїй темі, її героїні чисті, глибокі, з високими моральними засадами.

   Лідочка ("Весілля Кречинського" О.Сухово-Кобиліна) - це троянда, що щойно розквіла і ще на ній бринить вранішня роса, може загинути серед світу страшного і брехливого. Литвиненко ніколи не робила з молодості професії. Продумано кожний рух, порух голови й глядачі три години співпереживають і уболівають за долю Лідочки. І залишається вона в пам'яті надовго, ще й тому, що поруч з нею на сцені такі майстри, як Борис Романицький (виконавець ролі батька і режисер цієї вистави), Доміан Козачковський, Богдан Антків, Анна Босенко, Богдан Кох. Заньківчани завжди вміли плекати молодь.

   Звичайно, були ролі і прохідні, де режисери використовували природні дані артистки, але Оленку з вистави "Голубі олені" за п'єсою Олексія Коломійця (режисер Володимир Опанасенко) запам'ятовуєш на все життя.

   Саме в цій ролі згадалися ті різнобарвні фарби, якими володіла артистка, бо на сцені треба було прожити і свою молодість, і свою зрілість, її героїня мудріє, на очах міняється при абсолютній відсутності зовнішніх засобів характерності.

   Актори ростуть на хорошому репертуарі і тому, роздумуючи про творчість Таїсії Литвиненко, згадуються найяскравіші образи створені артисткою. До них належать такі, як Анна ("Украдене щастя" І.Франка), Катря ("Не судилось" М.Старицького), Мати ("Розорене гніздо" Я.Купали), Солдатик ("Планета сподівань" О.Коломийця), Нора ("Нора" Г.Ібсена), Барвінська ("Кафедра" В.Врублевська), Ваніна ("Житейське море" І.Карпенка-Карого), Філумена ("Філумена Мартурано" Едуардо де Філіппо), Ганна ("Безталанна" І.Карпенка-Карого), Мамка ("Ромео і Джульєтта" В.Шекспіра), Терпилиха ("Наталка-Полтавка" І.Котляревського), Гертруда ("Гамлет" В.Шекспіра), Бобренчиха ("Маруся Чурай" Л.Костенко), Жорж Санд ("Літо в Ноані" Я.Івашкевича)... Можна перераховувати ще довго і багато, бо акторка зіграла понад сотню ролей за своє творче життя.

   В ролі Анни ("Украдене щастя" І.Франка, режисер С.Данченко) Литвиненко вибухнула власними почуттями в боротьбі Анни і за щастя всіх беззахисних і знедолених героїнь своєї молодості. Своїх Галь, Тетянок, Оленок, Катрусь, Химок, Прісьок. Все сконденсувалось в одній Анні, основі конфлікту між Миколою і Михайлом. Анна, наче привід до конфлікту, але не у виконанні Литвиненко. Звичайно, всі більше говорили чи писали про Михайла, чи Миколу та їх виконавців, але рідко кому з виконавиць ролі Анни вдавалося стати в боротьбі за щастя з ними на рівних. До сьогодні я чую стогін Анни: "Михайлику!" В цей стогін було вкладено здивування і страждання, біль і співчуття, любов і ненависть, нерозуміння і застереження Михайлові. Литвиненко володіє дивовижним вмінням заповнювати собою простір сцени. Мелодика голосу, його природна співучість і чітка дикція, коли незалежно від сили звуку в різних куточках сцени і зали чути кожне слово і навіть подих і зітхання. Ця професійність говорить про глибину театральної культури. Литвиненко вміє стримувати в собі той емоційний вулкан, якому дає викид тільки в окремих кульмінаційних місцях. Вміння проживати внутрішньо все до кінця і бути завжди в "процессі", "у внутрішньому монолозі", обживати і все осмислювати не тільки лише під час репетицій, але й безпосередньо на сцені під час вистави і нічого не робити формально, безвідносно, на "моторі" і на штампах, саме в цьому висока майстерність Таїсії Литвиненко. ЇЇ Нора в однойменній п'єсі Г.Ібсена і Філумена у "Філумені Мартурано" Едуардо де Філіппо поряд з Анною з "Украденого щастя" І.Франка вивели і поставили актрису в ряд найталановитіших акторів України. Свої кращі ролі вона створила з режисером Аллою Бабенко. Алла Бабенко відчула і відкрила в актрисі ті приховані ресурси, які може лише жінка в жінці. Це була щаслива співпраця. Особливе було прочитання ролі Ваніної в "Житейському морі" І.Карпенка-Карого. До Литвиненко цю роль трактували як роль жінки легкої поведінки. У виконанні акторки це лише прикриття і захист від людей. Ваніна-Литвиненко - талановита акторка, закохана в театр, її Ваніна - це романтика і поезія театру. Це не побут, це не "синій чулок" - це щось невловимо красиве і поетичне, зігріте талантом і еротикою.

   Про талановиту людину писати легко і приємно, але це буде пізніше, не в цьому невеличкому нарисі. Можна багато розповідати і про педагогічну діяльність і про спроби в режисурі. І про двох синів, яких виховала Таїсія Йосипівна і про чоловіка, який сорок років ходить здивований і закоханий в ніжну акторку, матір, товариша і партнерку! Щастя Вам і творчих здобутків, Тасю!

Ваш Федір Стригун

 

Таїсія Литвиненко: «Я втекла в театральний і стала «народною» Литвиненко Таїсія Йосипівна. Актриса Львівського академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Народна артистка України. Закінчила акторський факультет КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого, курс професора І.Чабаненка. Студенткою знялася у фільмах «Назар Стодоля» (Галя), «Штепсель і Тарапунька» (Галя), «Максим Перепелиця» (Василинка). Після інституту знову зйомки: «Григорій Сковорода» (Параска, режисер І.Кавалерідзе), «За двома зайцями» (Химка, реж. В.Іванов). 1979 року знялася у фільмі «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, в ролі Прісіньки — акторський дует з Б.Брондуковим. Серед ролей, зіграних за 40 років в театрі: Анна («Украдене щастя» І.Франка), Нора («Нора» Г.Ібсена), Маклена («Маклена Граса» М.Куліша), Філумена («Філумена Мартурано» Е. Де Філіппо), Гертруда («Гамлет» В.Шекспіра), Ваніна («Житейське море» І.Карпенка-Карого) та багато інших. Успішно працює як режисер: в її постановці йдуть вистави «Неповторність» за віршами Ліни Костенко та «Два кольори» за поезією Д.Павличка. Таїсія Литвиненко — керівник курсу акторського відділення філологічного факультету Львівського національного університету ім. І.Франка. Лауреат премії ім. Марії Заньковецької (2002). — Скажіть, будь ласка, кому ви завдячуєте тим, що стали актрисою? — Очевидно, українській пісні, отій драматургії, яка в ній закладена. Моя тітка Одарка так виконувала жартівливі пісні, що це був цілий театр. Та й мама прекрасно співала, мала дуже високе сопрано, і її хотів брати до себе в хор сам Григорій Верьовка. Він тоді набирав співаків так: приїжджав у село, тиждень чи два жив там, ходив по полях, слухав, як жінки співають, записував пісні. А в моєму селі — це Погреби, Броварського району, недалеко від Києва — жив у нашій хаті. Але мати не поїхала, бо тільки місяць як вийшла заміж. — Акторська професія ще й досі відлякує батьків... — Та й мені батьки сказали: «Будеш учителькою». Я пішла в педагогічний інститут, провчилася рік і... втекла в театральний. — Все ж таки ви повернулися до педагогічної роботи. Чи повторюють ваші студенти ті помилки, яких і ви припускалися в юності? — Помилки роблять всі. Наприклад, так само мають комплекс меншовартості. Треба створити таку атмосферу, щоб діти перейшли від зніяковілості до творчості, особливо коли хтось не так подивиться на їхній одяг, на старі черевички. Адже в актори йдуть діти голі-босі як церковні миші — тут багачів нема. А ще тепер дівчатка ходять у джинсах і абсолютно не вміють ходити в довгій сукні. А в театрі треба вміти носити довгу сукню, тримати віяло чи парасольку, дивитися крізь вуаль, коли носиш капелюшок. Вчу ходити, потім сидіти, вчу слухати і почути, і вміти відповісти. Часто буває так, що найталановитіша людина сходить з дистанції – і тут немає рецептів, навіть якщо пробую бути і матір’ю, і катом. На вступних іспитах дивлюся на зовнішні дані. Перший раз, коли ми з Федором Миколайовичем Стригуном набирали курс в університеті й говорили про акторську фактуру, то тамтешні педагоги дивувалися: «Як ви можете так образливо говорити про людину, що значить фактура?!» А ми говоримо професійно, дивимося на очі, профіль, чоло, статуру. — Кажуть, студент на першому курсі –«народний артист», на другому «заслужений», на третьому вже поступово стає студентом. Ви теж спостерігаєте таку тенденцію? — Ні, я б так не сказала, хоча сама була такою. Ще не розпочавши навчання в театральному інституті, одразу після вступних іспитів, я знімалася в фільмі «Назар Стодоля», грала головну роль. Режисерові Віктору Івченку для цієї ролі була потрібна не актриса, яка знає систему Станіславського, а молоденька дівчина. Пробувалось дуже багато актрис, а Григорій Чухрай, який добирав акторів, вибрав мене. Так трапилося, що спочатку знімали масовку, вечорниці і для цього набирали молоденьких студентів театрального інституту, котрі щойно вступили. І мені дали епізод, якісь словечка. Потім переглядали матеріали, побачили мене, я сподобалася. А далі на другому курсі роль, на третьому, на четвертому... Так що я вже тоді була кінозірка, багато грошей мала. З Тарапунькою і Штепселем поїхала на прем’єру фільму в Москву, жила в готелі «Пекін». Уявляєте, що таке для студентки, сільської дівчинки, така висота? — Актриса кіно і актриса театру — це ж різні професії... — Я б не сказала, що є велика різниця, хоча кіноактори кажуть, що їм у театрі важко. А от коли актриса театральна, то можна простежити, як вона вміє побудувати роль. Є й винятки – Іван Миколайчук не набивався в театр, а в кіно він Бог. У голлівудських фільмах часто не побачиш глибини акторської гри. Там спираються на інше — на сюжет, на швидкоплинність кадру, на спецефекти. Нам покажуть тіло актриси, ноги, груди – і не покажуть виразу очей. Можливо, для тих, які обрали собі спочатку кіно, а потім театр, існує ця проблема. Для мене не існує. Я тільки шкодую, що мені пророкували велику кар’єру в кіно, а не склалося. — Та ви все-таки знімалися... — Після фільму «Григорій Сковорода», коли Іван Кавалерідзе зняв мене в ролі Пріськи Сагури, я не знімалася вісімнадцять років. Потім Іван Миколайчук без проб запросив мене на роль Прісіньки у «Вавилоні ХХ». Я зіграла її дуже вдало, бо на фільмі була виняткова творча і дружня атмосфера, Миколайчук зібрав прекрасних акторів. Єдина, хто вибивалася з нашого колективу, — це Люба Поліщук, вона і характером була трошки інша. Це московська школа, у «москвичів» і ставки були величезні, а ми знімалися майже задарма. Іван запросив мене і каже: «Тасю, я знаю, що ми мало тобі заплатимо, але що тобі треба, кажи?» Я кажу: «Телевізор!». От Іван мені й заплатив кольоровим «Електроном» за свої гроші. — А коли переглядаєте «Вавилон ХХ», згадується щось таке, що знаєте тільки ви і чого ніколи не побачить глядач? — Ніколи глядачі не побачать ролі Федора Стригуна, хоча він є в титрах. Він грав причмеленого голову сільради, якого висунули на цю посаду за те, що добре холостив кабанчиків. От дали йому будьонівку й печатку, він безперестанку реготав, бо був божевільний, і всім ставив печатки на будь-які документи. Матеріалу було знято на два фільми. Іван Миколайчук казав мені, що відомий карикатурист Жан Еффель, коли подивився цей фільм, був так вражений, що захотів купити його: «Скільки він коштує?» А на кіностудії Довженка пожартували: «От скільки копії важать, стільки й золота платіть!» Еффель погодився. Але зробити цього йому, звичайно, не вдалось. Може це Іван так пожартував зі мною, але я повірила... — Ви вважаєте, що хороший актор може зробити все чи є все-таки якісь рамки? — Амплуа існує. Є актори комедійного дару, які хочуть зіграти, наприклад, короля Ліра. Може, внутрішньо вони і зроблять це, але в їхній зовнішності є щось таке, що цей актор ще нічого й не зробив, тільки вийшов на сцену, а люди вже сміються. Є жінки-простачки, кажуть: «дані буфетниці». І що ти не роби, як ти її не вбери, а фактура вилазить. Адже часто це ще й внутрішній стан людини. Якщо брати мене особисто, то більшість ролей я зіграла завдяки своїм зовнішнім даним: середнього зросту, гарненька, зелені очі, довга коса, привабливий голос, тонка талія... Значить, всі молоді героїні, всі Олі, Оленьки, Олюньки, Галюньки, Галочки, Галюсі — були мої. Чомусь вважається, що важче зіграти комедійну роль, аніж героїню. Колись Руфіна Ніфонтова казала: «Важко отримати роль драматичної героїні, а коли ти її отримала, ти її зіграєш, бо всі грають на тебе». Якщо всі довкола на сцені кажуть, що ти красива, то й публіка теж повірить. В театрі так заведено. Крім того, героїню найкраще одягають. Візьміть «Маскарад» Лермонтова — Ніна завжди буде в розкішній сукні, найгарніша. — Яку роль ви вважаєте своїм «зоряним часом»? — Анна в «Украденому щасті» і Ваніна в «Житейському морі». Тепер ці вистави не йдуть — я вже перейшла в іншу вікову категорію. Граю багато, але вже пішли ролі характерні, навіть гострохарактерні. Був період, коли я грала «гадючні характери» — Кочубеїха, Ганна в «Безталанній». Я дуже люблю такі ролі, бо там безмежна можливість для імпровізацій. А з натури я взагалі — клоунеса. І шкодую, що не спробувала себе на естраді. — В іншій віковій категорії для вас як для актриси, напевно, відкрилися нові обрії? — Звичайно. Я вже пробую себе як режисер. Я тепер більше заспокоїлася, а коли людина спокійна, вона має можливість творити. Тепер мені не треба нікому доводити, що я талановита, поспішати, наздоганяти когось у роботі. А колись кожна обсада — це ж була трагедія, якщо вивішують розклад ролей, а ти не зайнятий. Це страшно. Актрисам не давай зарплати, не давай їсти — дай роль і все. Я рано зіграла маму. Тетяна Магар у тридцять п’ять років дала мені Кайдашиху. Я обурилася, а вона каже: «Порахуйте, скільки Кайдашисі. В шістнадцять вийшла заміж, в сімнадцять народила Карпа, йому вісімнадцять, от і порахуйте!» А ми чогось думаємо, як Кайдашиха, то треба малювати борони під очима, одягати сиву перуку. Жінки тоді рано виходили заміж, рано старіли, а ми ні. Сучасна жінка тримається гарно. — Коли ви самі почали ставити спектаклі, це допомогло вам краще розуміти режисерів? — Я інколи злюся, як це так, що актор не може одразу виконати завдання режисера. А я ж сама теж не виконую його одразу. І є багато чинників. Для мене, наприклад, в роботі над роллю дуже велике значення має світло і костюм. Здається, що вже все зроблено, я знаю п’єсу, з чого я починаю, до чого приходжу. Але якщо невдалий костюм — роль не вдається, тікає... — Яких режисерів ви найбільше любите? — Тих, яких я розумію. — Коли їздите на гастролі за кордон, бачите різницю у сприйнятті вистав? — Краще сприймають, ніж тут. Там люди не бояться засміятися — «ще хтось не так подивиться». Вони дуже вільні, вони живуть в радість. Ми возили в Англію «Наталку Полтавку». Її подивився племінник англійської королеви, великий театрал, котрий пише театральні статті, рецензії. Його приятелька Галя, українка, намагалася щось перекладати, а він каже: «Не треба! Все зрозуміло — любовний трикутник». Він навіть сказав, що імпровізують наші українські актори краще, ніж французи, бо ми танцюємо і співаємо, одночасно граючи, проживаючи, скажімо, монолог Наталки. В «Наталці Полтавці» справді серйозні вокальні партії. — Якого автора ви не грали, а хотіли б? — Ой! Я стільки не зіграла! Я не зіграла Мавки, Офелії, Джульєтти. Це ж все мої ролі. — Чому п’єси Лесі Українки досі вважають несценічними? — Думаю, режисерам, які так вважають, не вистарчає фантазії поставити їх так, щоб вони були сценічними, фарб не вистарчає, розуму знайти в цих п’єсах те, що буде хвилювати глядача зараз. — Який кумедний випадок згадується з вашої творчої роботи? — Багато було! «Вавилон ХХ» знімали в селі Витачів, сорок кілометрів від Києва — покинуте село, дороги нема, в селі тільки бабки, розібрали акторів по хатах. От знімаємо з Брондуковим відому сцену в соломі. Хитається солома — «український секс». А бабки стоять збоку і коментують: «Ні, то не так робиться. Це занадто швидко. Треба повільніше!» Були кумедні випадки й у фільмі «За двома зайцями». Дуже прикро було почути по телебаченню, на відкритті пам’ятника Голохвостому і Проні в Києві, що, крім Маргарити Кринициної, нікого в живих зі знімальної групи фільму не залишилось. — Що таке невдячний глядач? — Невихований. Тепер велику шкоду театрові роблять естрадні співаки: «Я не чую вас! Де ваші руки?!» Фонограму включили, і співачці байдуже, чи слухає публіка слова пісні, бездарні здебільшого. Головне, що вона сама ходить по сцені в диму. А спробувала б вона заспівати тут і зараз, щоб оцей натовп на 60 тисяч слухав її. Тоді я б хотіла побачити, де її руки були б, а де ноги. — А ви доброзичливий глядач? — Дуже, хоча завжди так заздрю, коли хтось на сцені! Чому не я, чому я цю роль не зіграла, чому не я на сцені? — Які у вас вимоги чи застороги до партнера на сцені? — Я узурпатор. Дуже вредна, але ніколи не прискіпуюсь даремно. Люблю, щоб на сцені все було акуратно, завжди перевіряю декорацію, меблі, реквізит — так привчена, щоб не було ніяких несподіванок. А під час вистави люблю, щоб мій партнер працював «на повну котушку», так само, як і я. Злюся, коли хтось працює у «півніжки». Хоча мені здається, що на сцені абияк не можна працювати, я не вірю, що актор хоче навмисне зіграти погано, — значить, просто не може або щось йому заважає. — Як себе почуває класичний, камерний театр у сучасних технологічних умовах? — Мені здається, чим більше буде технологій, тим краще, бо все воно допомагатиме актору. Я кажу студентам: театр — це «життя ніби». Споконвіку в театрі, коли ще не було електрики, а були гасові лампи, але ж лампи, а не сонце, не місяць чи зорі, був дах театру, а не небо. Все одно це уява наша. От Станіславський каже: «як у житті», а я кажу: не «як у житті», а «як на сцені». Тільки почувати треба, як у житті, бо якщо будеш прикидатися, як у театрі, — нічого не вийде. — А актор повинен бути розумним? — Аякже! Дурня видно здалеку. — А на яке запитання вам хотілося б відповісти? Чого я у вас не запитала? — Про Стригуна! — Легко чи важко співіснувати в одній сім’ї двом таким творчо наснаженим людям? — Дуже легко. Взагалі прекрасно, коли двоє людей працюють разом 24 години на добу. Хоча це велике випробування на якість стосунків. Велике щастя, що я маю Стригуна, що ми зустрілися, пройшли і йдемо такий довгий життєвий шлях. Незважаючи на його зовнішню могуть, він дуже добрий і з ним дуже легко спілкуватися. Немає таких тем, яких би ми не обговорювали вдома, хоч трапляються і творчі суперечки, бувають же абсолютно протилежні думки. Але це не відбивається на нашому сімейному житті. Правда, Федір Миколайович мені зауваження робить делікатно, а я можу й різкувато сказати. Бо ніхто до нього не ставиться так уважно і ретельно, як я, і ніхто так не підкаже, як я. І ще я дуже люблю його як партнера, бо він ніколи не зробить дурниці на сцені. Бог наділив Федора Стригуна прекрасними акторськими даними. Тепер такі фактурні мужчини просто не йдуть у театр. А може, таких і немає взагалі. — Ви фаталістка? — Думаю, що так. Але якщо сліпо вірити у фатум, можна мляво плисти за течією, а людині треба боротися за життя, треба його вибудовувати самій. Кіно-театр 2003 рік Нонна СТЕФАНОВА

Королева театру Навряд чи Таїсія Литвиненко усвідомлює міру свого впливу на жіноцтво Львова ...Та й не лише на жіноцтво, а на усіх львів’ян, людей, які спільно творять особливу ауру міста, в якому ще не забули, як знімати капелюха, вітаючись. Це досить жіноче порівняння має, до речі, величезне значення й наслідки. Бо цілком сумісне з такими поняттями, як вміння бути ввічливим і самоповага, тобто межа, перейти яку тобі не дозволить внутрішній гонор — твоя шляхетність. То ж уявіть собі, що означає в такому місті бути актрисою, яку кожен знає в обличчя. Тут ловлять кожен твій погляд і слово. Задля тебе ходять на виставу, яка, можливо, в чомусь не дотягує до певного рівня, але своїм талантом ти її витягнеш. Жінки копіюють фасон твого вбрання, а чоловіки ставлять своїм «половинам» за приклад — як триматися, як поводитися в товаристві… Бо тебе поціновують не лише як блискучу актрису, а й як жінку, в яку, як сказав один старий гуцул, Господь поклав помилково не один, а два кусочки цукру, чим на все життя визначив особливу привабливість. Чого вартує хоча б підслухана мною випадково дискусія на «Вернісажі» — невеличкому ринку в центрі Львова, де продаються твори мистецтв і жіночі прикраси: — А цю підвіску, будь ласка, відкладіть… — Що ви розумієте?! Таку ж саму купила у мене сама Таїсія Литвиненко! І тут уже справжньому львів’янину сказати нічого. Бо проти цього аргументу він може сказати лише одне: «Ну, якщо сама Литвиненко!..» Погодьтеся, писати про це легко, весело, а щодня доводити — спробуй! На своєму останньому бенефісі, прощаючись із глядачами, вона якось особливо повела рукою, обернулась і почала чи то збирати букети, чи то танцювати, — значення має інше — вона рухалася так, як може рухатися лише жінка, що не боїться ні плину часу, бо вона взяла його у полон, ні невідповідності моменту, бо вона моделює моменти за правом свого особливого життєвого статусу. «Королевою треба бути!» — так резюмує настанови своїм ученицям, і вони розуміють, що інакшою, принаймі Литвиненко, бути не може, і самі тягнуться до цього з усієї сили. І за це тяжіння до королівської постаті та вчинків, на які слідом за нею наважуються дівчатка в обласних театрах, отримуючи зарплату в 200 гривень, — треба схилити голову. За часів, коли політика важить більше, ніж дозволяють усі резони здорового глузду, коли гроші затьмарюють міркування серця, ця позиція маленької жінки, що не зрадила звичайних, простих понять, важить стільки, що на противагу немає що поставити. Можна просто позаздрити, що з твоєю допомогою визріло стільки здорових особистостей, твоїх колишніх і сьогоднішніх учнів, що за твоєї підтримки постав такий визначний для України чоловік, як Федір Стригун, нині — художній керівник Театру ім.Марії Заньковецької. І що взагалі таке поняття, як інтелігентність не зникає твоїми невеличкими стараннями теж. ПАННОЧКА-СЕЛЯНКА …У Київський театральний інститут Тая потрапила, якщо не випадково ( бо душа прагнула сцени), то практично без труднощів. Зайшла собі одного дня дівчинка із 100-відсотковою українською зовнішністю, яку тут же педагоги назвали «панночкою-селянкою», і без жодних сумнівів, кремпувань, надзусиль — природно і просто, зазіхнула на право стати українською актрисою. І ніхто їй не зміг у цьому відмовити. Уявіть собі шістнадцятирічне дівча, випестоване і викохане, що по росі ще зібрало суниці у лісі, встигло продати їх на базарі, й так із кошиком і завітало до інституту. Чистота і наївність — шалена! Як і талант бути різною й моментально всмоктувати всі соки й течії, відчувати всі вітри й настрої. Це був той чистий лист, на якому можна було витворити геніальний твір. З огляду всього цього, і покійний Іван Кавалерідзе, і Віктор Івченко говорили: «Тася, ти — майбутня українська зірка!» Щоправда, кінозіркою вона була не довго. За деякий час після блискуче зіграних нею ролей у кіно («Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Максим Перепелиця», «Григорій Сковорода») кінематограф став дещо приватним, режисери знімали, здебільшого, своїх дружин. І, звичайно, до долі Тасі Литвиненко їм діла не було. «Останній раз зовсім молодою я знялася у фільмі «Григорій Сковорода», а потім 18 років не знімалася. Аж поки Іван Миколайчук не запросив мене зіграти у фільмі «Вавілон ХХ». Хоча я була у повній акторській формі, могла б зніматися… І танцювала добре, і співала. Але… То ж яке щастя, що була відкритою для мене театральна сцена!» Литвиненко в театрі зіграла не менше 80 головних ролей. Хто знає закони сцени і особливості театрального буття, розуміє, що це дуже багато. Це і сучасна драматургія — п’єси Коломійця і Корнійчука, і те, що стало зразком класичного театру, — Нору Ібсона, Філумену Мартурано, Анну в «Украденому щасті». …Шкода, що тоді, та й зараз також, мало знімали на плівку. А якщо робили це, то з однією особливістю — якщо у Москві спектакль йшов три години, то й знімали три години. «А у нас, якщо спектакль йшов дві години, то на «Укртелефільмі» казали: «Всуньтесь у годину». Така якась неповага була… А фільм «Украдене щастя» (вистава нашого театру) все ж таки вийшов повнометражним, цікавим!» — так говорить Литвиненко. А я згадую, що сьогодні не так, а за часів моєї молодості студенти дивилися і спектакль, і фільм «Украдене щастя» по кілька разів і знали майже кожну репліку. — Пам’ятаю, як давали виставу в Тернополі, в костелі. У мене розірвалося намисто, коралі падали на камінні плити. Богдан Ступка-Микола їх піднімав і говорив: «Анно! Ти мене не любиш…» А у Анни сльози, як ті коралі, котилися по обличчю. Прекрасна тоді вийшла вистава. Заради таких хвилин і живемо. Заради справжніх емоцій, які переживаєш ти і змушуєш переживати глядача. Борис Романицький колись правду казав: «Наш театр — традиційний, у нас не заміняються почуття ефектами». На тому й стоїмо. «НЕ ЙДИ ПРОТИ ПРИРОДИ» Тоді Литвиненко вже пережила свій дивовижний злет як кінозірка і вже мешкала у Львові. Разом зі своїм чоловіком Федором Стригуном вони приїхали в це місто, і вже його покидали хіба що для гастролей. Спочатку, коли йшли Львовом, люди говорили: «Дивись, іде Тая Литвиненко з чоловіком». Потім, коли Стригун почав виконувати героїчні ролі, відповідні своїй унікальній, потужній зовнішності (а Таю притримували якось), львів’яни почали говорити: «Стригун із дружиною…». Тепер це вже дорівнялося, і їх сприймають як одне ціле, однак Федір Миколайович впевненно говорить, що без Таї не міг би стати тим Стригуном, якого тепер знають (а я ще додаю — цінують, і не лише у Львові). І тут ми доходимо до сакраментального запитання, яке багато чого пояснює і яке обов’язково їм обом потрібно було поставити: чи не шкодують, що завжди трималися Театру Заньковецької, що не билися за право жити в столиці, де світло рампи набагато ясніше, і гонорари більші, ніж у провінції? — Скільки ваших знайомих, людей, що зростали приблизно в один з вами час, втекли в Москву і побудували свою долю інакше. А ви чого ж лишилися? — Те, що ми ніколи не були зорієнтовані на гроші, тому й лишилися у Львові, про щось та говорить. Однак не це головне. Бачите, є така штука, як природа таланту. Ось «Влада темряви» Толстого в Малому театрі, Доронін грав Микиту. Стригун теж добре грав Микиту, це була його дипломна робота. Але він прекрасно розумів, що сказати «Будя, батя, будя…» він ніколи не зможе так, як Доронін. Ми студентами дивилися, як той виконує роль, і говорили собі, що ніколи не підем у російський театр. Хоча могли б грати, і багато пішло на російську сцену, але вони втратили свою природу. А якщо ми не захотіли втратити свою природу, то мусили дати собі у тому звіт і розділити долю українського народу як митці того народу. Розділити долю української нації, долю української держави, і (у ті часи)… вторинність української культури в тій державі. Стригун свідомо, ще за молодих років, а я пізніше до цього розуміння прийшла: ми «прирікли» себе на провінцію. Хто тоді знав українських акторів? Якщо треба було звітувати, то кричалося — «У нас на Украине есть…У нас в Казахстане есть…» А все в основному — в Москві! А які театри, яких акторів ми тоді знали крім московських?! Однак якби Стригуни виїхали б з України, то не той театр Заньковецької був би. І, можливо, не той Львів… Прекрасні є актори серед французів, англійців, італійців, але вони не зіграють «Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці!» так, як ми… У нас деякі вистави йшли 200—250 разів. Ідуть 15, 25 років на сцені. Деякі кажуть — консервація… Ні, це не консервація, у нас є своя публіка, нами вихований глядач, у нас є свої прихильники. Кожному — своє. Ми обстоюємо позицію, за якою театр наш — це театр-сім’я, в якому живе 62 актори. І всі хочуть грати, однак всі прекрасно знають, що отакий актор зіграє найкраще, а такому-то треба дати можливість трохи підрости. А рости можна лише не лінуючись. Це найстрашніше, що заважає акторові, — лінощі. Я завжди говорю своїм учням — не шкодуйте себе, готуйте ролі самі, працюйте, прийде час — вас побачать. Чи один раз ми з Федею працювали над ролями самі?! І не марними були ці старання! «ВІД ВЛАДИ НЕ ЧЕКАЙТЕ ПРИВІТАНЬ!» …Тепер, маючи такий високий статус, вони зі Стригуном могли б часом не трястися у старенькому автобусі, прямуючи зі спектаклем до якогось маленького українського містечка. Федір Миколайович міг би не їхати на постановки спектаклів до інших обласних театрів, беручи симолічний гонорар (більше сьогодні витрачається на пересилку). А Тая Йосипівна чогось летить ранком до університету — викладати студентам акторське мистецтво, маючи, до речі, теж символічну платню …На щастя, вже за станом своєї душі вони не можуть від цього відмовитися. Нехай міняються міністри культури і, можливо, не стане часу дожити до пори, коли з пошаною ставитимуться до акторів і взагалі до людей, що творять культуру. Нехай! Яке це має для них значення?.. Хоча, звичайно, шкода, що Литвиненко, єдину серед жінок народну артистку в Театрі Марії Заньковецької, ніхто з уряду не поздоровив з ювілеєм. З обласної ради ніхто навіть не поздоровив! — За будь-яких часів, чи при Австро-Угорщині, чи при «русском царе-батюшке», чи при Людовікові, чи в Англії, чи у Франції, завжди актори бідували, — говорить вона зі смутком. — Завжди! Хіба що одиниці, що були у мілості імператора. Хоча хороші актори, художники, режисери завжди були в немілості у влади, бо за-авжди говорили правду, а це не всім подобається. Були, звичайно, й винятки. Шекспір біля Єлізавєти, Мольєр коло короля. Були і Харатигіни, і були Мочалови… Іван Миколайчук, будучи зіркою українського кіно, 18 років не знімався, і це теж не просто так… Ось сьогодні троє молодих студентів-режисерів показували свої роботи. Перший режисерський дебют! І я така втішена, що всім присутнім — акторам, студентам — так сподобалося, що в перспективі з них можуть вирости хороші, професійні режисери. А я вже їх навчу задля свого справжнього глядача не кривити душею. Митці потрібні народові, а не владі. Хоча, звичайно хочеться, щоб наш уряд звернув увагу на театр, прийняв відповідний закон про його діяльність. Я впевнена — ніколи театр без дотації жити не зможе. (Хіба що антрепризний театр.) Репертуарний театр сам себе не прогодує. Його неможливо дорівняти до естради, зробити комерційним. Ми виходимо віч-на-віч із публікою, і потрібно донести кожне слово, і жодної фальшивого тону тут бути не може. Закон, що має бути прийнятим в Україні, має дати можливість існувати театрам як духовним і освітнім інституціям. ЗОВСІМ НЕ ЕПІЛОГ! Це запитання я боялася ставити, хоча воно весь час крутилося на язику: «Чи не боїться Тая Йосипівна плину часу?» Однак отримала напрочуд незакомплексовану і трохи дивну для актриси відповідь. — Я відчуває себе так, ніби немає років…Це чоловіки всього бояться —життя, зайвих проблем, уколів, зуб вирвати. Жінка все винесе. І вік свій гідно понесе. Знаєте, я стільки років на сцені й стільки ролей зіграла, що, здається, трохи від того втомилася. І тепер із таким задоволенням викладаю на факультеті акторської майстерності! Знаю, що — щаслива людина, бо мені багато вдалося, і зараз я зосередила свою енергію на своїх учнів. Радість відчуваю від того, що вони роблять, особливо, коли вони ніби моє продовження, — продовження того, що я не зробила, продовження моєї лінії, моїх уподобань. Якби я мріяла все це зробити сама, то за своє життя не встигла б. Я радію, коли вони гарно одягаються, коли у них прекрасний настрій, коли вони виходять заміж, коли виявляють справжній талант. Це ніби моя сім’я. Наші діти. Тому все, що я роблю, я роблю для них із радістю. Для мене творчість — радість. Це не копання землі, це не вергання мішків. Це — радість! Я не знаю, як працюю, певно, бавлюся… І студентам своїм говорю, що в людини, яка правильно обрала професію, все відбувається легко. Іду на роботу усміхаючись, серце почина стукати швидше — зараз буду займатися улюбленою справою. А задуми до мене приходять уві сні. Сон-не сон, — чую музику, бачу, як світло рухається, — так визріває нова мрія. Хочу спектакль про Довбуша поставити. За сценарієм Богдана-Ігоря Антонича, і зробити його зі своїми учнями. Допомогти їм зрозуміти його стиль, його думки, які завжди — сповідь і приклад особливої здатності людської душі входити в таїнства природи. «Довбуш» Антонича — про любов і зраду, роздум про справжню свободу. Про вічні істини і вічні пошуки людини: І вітер віє від століть,          Крилатий, вільний і неспинний,          І вчить свободи, туги вчить          За чимсь незнаним і нестримним… …Якщо брати долю актриси, я маю на увазі жіночу долю, то це ранок, обід і після обіду. Ранок — це коли ти — молода, красива, талановита. Коли будь-яка роль, в якій ти виходиш на сцену, викликає захоплення. Тому що ти — молода, як троянда ранкова, над якою блищать капельки роси. Після 35 років, коли троянда пахуча, над нею вже літають бджоли. Розквіт жіночої краси дає особливі ролі, бо ти досягла особливої сили емоцій. Ти вже народила одне, друге дитя і багато чого розумієш… — Про життя? — Про кохання. І є третій період, коли ти все знаєш про життя. Коли сонце скочується після обіду, з’являється особлива м’якість, особлива теплота. Все, що я нині роблю, я розумію, відчуваю кожною своєю клітинкою і тільки прошу у Бога часу встигнути втілити все замислене.  «День». №76  28 квітня 2005 Ірина ЄГОРОВА

Таїсія Литвиненко у фільмі «За двумя зайцями» «Химка, огня!» Актриса Таісія Литвиненко: «Режисер пропонував мені в «Зайцях» відразу дві ролі — на вибір» Хто не пам’ятає Химку? Як узагалі її можна забути? В, мабуть, найпопулярнішому українському фільмі «За двома зайцями» (режисера Віктора Іванова) серед блискучого акторського сузір’я Химка, зіграна актрисою Таїсією Литвиненко, — «своя серед своїх». Більше того: стрічка й сьогодні виграє рейтинги у прайм-таймах, коли її демонструє ТБ. Звичайно, з часу зйомок фільму Іванова, минуло багато часу — картина вийшла на екрани ще в 1961-му. А не так давно у ЗМІ з’явилась інформація: «Нікого з акторів, які грали в цьому фільмі, вже немає на світі!» Це приголомшило Таїсію Литвиненко — ту саму Химку: «Ну як же так?» Справді, багато акторів із «Зайців» пішли з життя — Олег Борисов, Микола Яковченко, Нонна Копержинська, Наталія Наум... Нещодавно не стало і Маргарити Кринициної. А Химка — давно не служниця — продовжує з успіхом грати на рідній сцені львівського театру імені Марії Заньковецької. У неї десятки різнопланових образів. Вона народна артистка України, дружина відомого актора Федора Стригуна. Інколи вона згадує «як усе почалося...» Тоді молода актриса працювала ще в Запоріжжі. Якось приїхала до Києва. Гуляла бульваром Шевченка, а назустріч їй — режисер Віктор Іванов. Уже біля кінотеатру «Київ» він наздогнав її, схопив за руку і мало не крикнув: «Тасічка, золотко моє, а де ж це ви пропали?» Так фактично і вирішилася доля Химки. «Ідуть зйомки. А героїні нема!» — Режисер тоді відразу впізнав мене, — розповідає актриса «ДТ». — Очевидно, шукав для фільму українські типажі. І тоді ж сказав: «Я вам пропоную роль у фільмі «За двома зайцями»! Яку хочете? Галю чи Химку?» Я покрутила оченятками туди-сюди і відповіла: «Химку!» От і вийшло, що Наталя Наум грала Галю, а я — Химку. До речі, аналогічна історія відбулася 1953 року і з фільмом «Назар Стодоля». Я тоді ще тільки вступала до театрального інституту ім. Карпенка-Карого — складала іспити. До нас, абітурієнтів, прийшов Григорій Чухрай (він тоді був другим режисером фільму з добору акторів, відповідав за масовку). Я вдало пройшла кінопроби. І мене мали задіяти в епізоді. Вже ідуть зйомки, а героїні нема — шукають! Причому в театрах. А там героїням понад 35 років — красиві, талановиті, зі званнями, але старші. І режисер Віктор Івченко всіх їх відмітає. А потім показує на мене: «А давайте попробуємо ось цю бджілку». Витягнули мене з масовки. Одягли байбарак. Отак я й почала грати у «Назарі Стодолі» Галю. До речі, ви зауважили, що у фільмі «За двома зайцями» дві Химки. Я ж Химка й у пансіоні. До речі, Віктор Іванов був дуже незадоволений Кринициною на зйомках фільму... — Чому? — Він говорив: «Она старовата для этой роли!». Придивіться уважніше: що Проня Прокопівна, що «директриса» пансіону — жінки майже одного віку й однієї «фактури». — Якщо Маргарита Криницина не задовольняла Іванова, чому ж він не відсторонив її від ролі? — Чоловік Маргарити (Євген Онопрієнко) був керівником репертуарно-сценарного відділу кіностудії ім.Олександра Довженка. Може, це відіграло якусь роль. Іванов був страшенно незадоволений, як репетирувала і як робила перші кроки на знімальному майданчику Криницина. — І у чому це виявлялося? — Він страшенно нервував, кричав. У них були постійні конфлікти. Втім, режисер був вимогливим до всіх акторів — багатьох доводив до сліз. — І навіть Олега Борисова, який блискуче зіграв Голохвастова? — Там теж були проблеми. Борисов працював у театрі Лесі Українки. Тоді подавали документи на звання. Зокрема і на Олега Борисова, але йому, молодій зірці, відмовили. Олег тоді страшно протестував. — Як? — Як чоловіки «протестують»? Випивками, звичайно. — А як Іванов до того ставився? — Дуже толерантно. Перечікував. Тому що актора, кращого за Борисова, для цієї ролі не було. — А як він ставився до вас на знімальному майданчику? — Чудово. Коли почала зніматися, Віктор Михайлович сказав: «Ви єдина мене задовольняєте, бо працюєте в стилі мольєрівського театру». «Іванов був людиною непередбачуваною» — Ви ввійшли у процес, коли зйомки вже тривали, тобто колектив був сформований. Як у вас особисто складалися взаємини з акторами, задіяними у фільмі? — А до мене завжди, хоч би де знімалася, дуже добре ставилися — я купалася в любові. А особливо, коли грала Параску у фільмі Івана Кавалерідзе «Григорій Сковорода». А щодо «Зайців»… Я тоді не припиняла роботи в театрі. Більше того, була заклопотана дитям. Щоразу мені треба було пройти пішки шість кілометрів, аби дістатися до батьків, де тоді жив мій син. Крім того, знімаючись у комедії, плакала вдома — Юрчика покусав собака, і моїй мамі довелося лягти з ним до лікарні! Отож мені, попри те, що жартувала у фільмі, насправді було не до жартів. Тому й не дуже вникала в проблеми на зйомках. Хоча здавалося, за великим рахунком, що їх, тих проблем, і не було. — Не цікавилися в режисера, що саме спонукало його до екранізації комедії Михайла Старицького? — Я не була з ним у близьких взаєминах, щоби заглиблюватись у творчі плани. І тільки тепер, коли минуло стільки років, мене справді дивує, що Віктор Михайлович Іванов, не етнічний українець, так глибоко зрозумів українську класику. Монтаж, режисерські переходи, вплітання музики, характерні міські пейзажі, прекрасні типажі — для мене все це як казкове мереживо! Пригадайте початок фільму — той довжелезний переїзд камерою вулицями Києва! І це в ті роки, коли ще такою недосконалою була знімальна апаратура. Колись вважалося, що в Києві узагалі нічого путнього зняти не можуть! Крім того, режисер стовідсотково вгадав із типажами. Причому старався знайти таких акторів, щоби мінімально їх гримувати. Крім, звичайно, Кринициної — Проні Прокопівни. Іванов, як на мене, був людиною непередбачуваною. А з огляду на вік (йому тоді було понад 50 років), очевидно, довго виношував задумку зняти картину саме такого плану. Тим паче що пізніші його роботи — не могли зрівнятися з «Зайцями». — Які епізоди зйомок запам’яталися особливо? Актриса Таїсія Литвиненко — Звичайно, я не була присутня на всіх зйомках. Знаю тільки, що знаменита сцена у крамниці Прокопа Свиридовича Сірка, де «ваша папіроска шкварчить», знімалася днів зо три — через Борисова. На нього постійно нападала гикавка, він падав і розсипалися мішки з горіхами. Ми сміялися, сміявся режисер. Все раз по раз збирали докупи і знову починали роботу, знімаючи безліч дублів. Потім — скандал. І зйомку переносили. — Ви не пристали на пропозицію Іванова зіграти роль Галі. Ніколи не шкодували? — Я — театральна актриса. Тому для мене важливий не великий план, а вся сцена загалом. Уже набагато пізніше, коли знімалася у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука, головний оператор Юрій Гармаш пояснив мені: «Три великі плани по кілька секунд — це вже успіх!». Ви правильно зауважили: в «Зайцях» у мене — жодного великого плану. І, попри це, Галя, яку зіграла Наталя Наум, не виграла стільки, скільки виграла моя героїня. Це моя особиста думка. Можливо, помиляюся. Галя — лірична героїня. А я в театрі стільки тих ліричних героїнь грала!.. У театрі дуже довго використовували мою зовнішність: тонесенька, довгі коси, чорні брови, зелені очі, приємного тембру голос, гарна дикція — що ще треба для того, аби грати ліричну героїню? А Химка — характерна роль. «Про мене ніколи не згадували у зв’язку із «Зайцями» — Чи доводилося зустрічатися з акторами, які знімалися в «За двома зайцями», на інших знімальних майданчиках? — З Миколою Федоровичем Яковченком у «Максимі Перепелиці» разом грали. Я навіть приятелювала з його дочкою. — А збереглися стосунки після виходу фільму з іншими акторами? — Тільки з Наташою Наум. З Маргаритою Кринициною дружніх стосунків не було. Вона взагалі під час знімального процесу була дуже напружена, бо Віктор Михайлович постійно її «скубав». Хоча її грою у фінальній сцені — на паперті — він був дуже задоволений. Це тепер, коли вже минуло стільки років, про ці конфлікти Іванова і Кринициної мало хто згадує... Знаєте, як казала колись Руфіна Ніфонтова? Головне, не як ти зіграєш роль — головне, щоби ти її отримала! Бо ніхто потім не питає про механізми, завдяки яким отримана роль. — Вас запрошували на святкування чергових річниць цього найпопулярнішого українського фільму? — Мені боляче про це говорити... Коли відкривали 1999 року на Андріївському узвозі пам’ятник Проні Прокопівні і Голохвастову, коли святкували 45-річчя фільму, про мене навіть не згадали... Більше того, по телебаченню якось озвучили інформацію, буцімто нікого з акторів, причетних до створення фільму, не залишилося живими. — Це ж просто як у фільмі «Зимовий вечір у Гаграх» з Євгеном Євстиг­нєєвим… — І раніше не запрошували на творчі зустрічі з приводу «Зайців». Ніколи! Чому? Бо тут, у рідному Львові, я існую як театральна, а не як кіноактриса. А що вже говорити про столицю?.. Коли про мене згадав Миколайчук і запросив до участі у «Вавилоні ХХ», я тоді взагалі 18 років не знімалася. А це були найкращі роки. Пригадую, як присутній на прем’єрі режисер Юрій Іллєнко, побачивши мене, сказав: «Ви у чудовій формі. Я запрошу вас грати у «Лісовій пісні». — І запросив? — Ні. — А в чому проблема? — В нашій бідності! Щоб запросити актрису, треба оплачувати їй дорогу, проживання. Хоча… Нас вигідно запрошувати, бо якщо у московських чи київських акторів — величезні гонорари, то ми іноді готові зніматися навіть за копійки! Після «Вавилону» минуло років із п’ятнадцять, і Леонід Осика запросив мене у «Гетьманські клейноди». І це останній мій фільм, де я грала дружину старого козака (його роль виконував Кость Степанков). І тоді знімалася тільки для того, щоби знятися, і тільки тому, що це Осика. Можливо, до когось іншого я б взагалі не пішла… Особова справа Таїсія Литвиненко — актриса Львівського Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Народна артистка України. Дружина актора Федора Стригуна. Закінчила акторський факультет КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого, курс професора І.Чабаненка. Знялася у фільмах «Назар Стодоля», «Штепсель женить Тарапуньку», «Максим Перепелиця», «Григорій Сковорода», «За двома зайцями», «Вавилон ХХ». Два роки працювала в Київському театрі імені Івана Франка, шість сезонів — у Запорізькому театрі. Із 1965 року — провідна актриса театру ім. Марії Заньковецької. Останні роки Таїсія Литвиненко — керівник курсу акторського відділення філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. № 42 (671) 11 — 18 листопада 2007 «Дзеркало тижня» Тетяна КОЗИРЄВА