Замшеву вівцю смакували з задоволенням

Чи глядачам так сподобалася уявна вівця, якою частували охочих, чи припав до душі гумор на злобу дня, але заньківчанську прем’єру «Замшевий піджак» публіка оцінила «на п’ять з плюсом».

Після емоційного провалу навчально-виховної «Кафедри», театрали зрозуміли, що «взяти» львів’ян можна лише гумором…

«Замшевий піджак» – прем’єра, успіх якої керується правилом: нове – це добре забуте старе. 35 років тому її вже ставили на заньківчанській сцені. Цього разу зреалізував задум режисер Вадим Сікорський.

Законослухняний громадянин Іван Антонов придбав замшевий піджак, який був занадто кудлатим, і вирішив його підстригти. Спроба зробити стрижку в перукарні провалилася, і йому порадили поїхати на село. Піджак підстригли там, де й овець. А оскільки документація – понад усе, то записали його як приватну вівцю. Після цього чоловікові надійшло повідомлення про те, що він ухиляється від сплати податку за тварину. Далі – безрезультатні походи до податківців та переконування в тому, що вівця – це всього-на-всього піджак. Мовознавцю Івану Антонову так ніхто й не повірив... Під кінець навіть друзі починають думати, що в Івана й справді є вівця. Жора втікає в сім’ю, а Євген – в бюрократію. Вірною залишається лише вимучена одноманітним життям Марія Дерменджієва, якій бігати по кабінетах навіть подобається. Так і не перемігши «паперове» суспільство, мовознавець з дівчиною починають випасати свій піджак-вівцю просто на вулиці.Побоявшись насміхання людей, Бюрократ зважується на рішучий крок – зарізати уявну вівцю.

Проводити паралелі з сучасністю під час цього дійства неважко. Вистава наскрізь просякнута хабарами, фіктивними документами та темою влади, яка не йде назустріч людям.

«Високий замок»

 3 липня 2007 року

   Ірина СЕМЕНІВ

Добре скроєний “Замшевий піджак”

Режисер театру імені М. Заньковецької Вадим Сікорський укотре вгадав. Хоча, як зауважував, не цілком сам: ініціатива повернути на “заньківчанську” сцену комедію “Замшевий піджак” болгарського драматурга Станіслава Стратієва (спектакль уже ставили тут років 30-35 тому) належить чільникові театру Федору Стригуну.

Прем’єра відбулася минулими вихідними, і вистава виявилася для глядача цікавим і зрозумілим матеріалом, а ще моментами настільки злободенним, що дехто з присутніх замість головного героя почав уявляти себе в щоденних митарствах коридорами різних структур для вирішення, здавалося б, елементарних  проблем. Хоча спеціально про бюрократів Вадим Сікорський (спільно з художником-постановником Мироном Кипріяном і композитором Іваном Небесним) вистави не робив – намагалися поговорити про людські стосунки та про цінності, які маємо в житті. І це їм дійсно вдалося. Про твердість характеру та чиєсь малосилля протистояти зовнішнім обставинам, про пристосовування та нездатність до цього, про співпереживання та байдужість, про вміння мати власну квартиру й уміння мати власну думку. І зрештою, про інші речі.

Усе начебто дуже просто. Молодий мовознавець Іван Антонов (цього дня в нього перевтілився Андрій Войтюк) купив собі замшевий піджак, який був занадто кудлатим. Безрезультатно намагаючись постригти піджак у перукарні, хлопець зважає на пораду друзів поїхати в село, де саме в такий час стрижуть овець. Його піджак записують у список як “приватну вівцю”, але ця дріб’язкова деталь обертається для нього несподіваною проблемою – податкова інспекція звинувачує його в несплаті за вівцю податку. Жодний із логічних аргументів про те, що вівці Антонов ніколи не мав, на чиновників не діє. Не завжди через те, що вони – погані люди. А тому, що їм байдуже, або ліньки, чи страшно взяти на себе за щось відповідальність, чи з інших причин (роль бюрократа в різних іпостасях блискуче виконав Орест Гарда).

Як розгорнеться дійство, нехай буде інтригою для тих, хто тільки готується піти на виставу. Зазначимо лише, що в  підсумку проблема вирішиться – щоправда, в несподіваний спосіб – абсурдний, як і сама ситуація.  Зрештою, абсурдних колізій “Замшевому піджаку” не бракує. Одна лише “доля” Застряглого у ліфті (заслужені оплески – актору Ігореві Гавриліву) чого варта! Але слід зауважити інше: “Замшевий піджак” – вистава, на яку глядач ітиме не лише посміятися, а й щоб осягнути щось не лише в суспільстві загалом, а й у собі зокрема.

«Львівська газета»

 2 липня 2007 року

Ярина Коваль

Репетиції треба вибудувати, як стосунки чоловіка та жінки

Розмова з Вадимом Сікорським, режисером

30 червня  в театрі ім. Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави “Замшевий піджак” за п’єсою Станіслава Стратієва. Режисер-постановник – лауреат численних міжнародних конкурсів і фестивалів, автор близько 30 вистав Вадим Сікорський. Він розповів “Газеті” про методи своєї роботи.

– Складно обирати п’єсу для постановки?

– Перш за все, потрібно обрати предмет зацікавлення. Ставиш саме таку, а не іншу п’єсу тому, що хочеш розповісти цікаву історію. Радити  звернути увагу на певну драматургію, давати для  прочитання матеріал можуть різні люди: друзі, знайомі, колеги. Щоб зробити правильний вибір серед усіх можливих варіантів, окрім того, що історія зацікавила, треба розуміти нюанси. По-перше, це певний час, певні соціальні, політичні настрої. На них не можна не зважати  – вистава має бути в контексті сучасності. По-друге, театр ім. Марії Заньковецької – це державний, публічний театр, який має працювати для людей. Не для вузькоінтелектуальної публіки, а на загал. Також треба рахуватися з можливостями театру – економічними, технічними, творчими. Коли вже є предмет зацікавлення і він  видається прийнятним – його треба погодити з керівництвом. З’ясувати доцільність і можливість постановки власне цієї п’єси й саме нині. Коли дві сторони доходять згоди, п’єсу затверджують. Знайти матеріал надзвичайно складно. Через невдалий вибір можна “підставити” людей. Усіх, хто працює з тобою. Адже найважливішим є остаточний результат – кавалочок щастя для всіх них. І глядачів також.

– Чому саме “Замшевий піджак” і власне тепер?

– Звернути увагу на цю п’єсу порадив Федір Стригун. На рівні “а може…”. Її вже ставили в нашому театрі 1978 року. Це був інший час. Тепер важливим було з’ясувати, чи не втратила вона актуальності, чи не стала менш гострою. Проте під час роботи зрозуміли: вона перевершує всі сподівання…

– Розкажіть, будь ласка, про репетиційний період роботи.

– Процеси, які відбуваються з акторами під час роботи з матеріалом, є радше інтуїтивними, а не тверезо розрахованими. Репетиції треба вибудувати, як стосунки чоловіка та жінки: власне він, саме вона, не хтось інший, у конкретній, власне такій ситуації, та так, щоб вони утворили необхідну саме їм атмосферу. Це родинні стосунки, побудовані на пошуку близькості, поваги, коли всім комфортно на репетиції, ніхто нікого не боїться, коли є довіра, не “бо треба”, а “в кайф”. Хоч і не відразу. Якщо працювати на штучності і фальші – штучним і фальшивим є і результат.

– За якими принципами підбираєте акторів?

– Кожен матеріал має певні вимоги до акторського складу. Дуже важливо є підібрати таких людей, які могли б працювати разом, щоб створити родину. Щоб не дратували одне одного, не набридали, бо таке є в кожному, навіть не театральному колективі.

– Як знаходите спільну мову зі сценографом?

– Усе залежить від того, з ким працюю. Люди різні. З одним складаються дружні та відверті стосунки; іншому треба сказати: буде так, а не інакше; ще хтось сперечатиметься, довго думатиме, зрештою, зробить що треба. В кожнім разі не працював би з тим, про кого знаю, що домовитися з ним не зможу.

– Ви працювали з різними сценографами: Валерієм Бортяковим, Іриною Нірод, Володимиром Кауфманом, іншими, але найбільше – з Мироном Кипріяном. Розкажіть, будь ласка, про цю співпрацю.

– Слава Богу, що він є. З ним можна і треба працювати. Це сценограф із досвідом, смаком, відчуттям простору, естетики театру. Таких майже немає. Працюючи над виставою разом з Мироном Володимировичем, слід розуміти, що він також суб’єкт творчого процесу, якому потрібен час: від виникнення ідеї візуального образу вистави, зіставлення її з технічними, матеріальними можливостями театру і до поступового втілення. За довгі роки спільної роботи не можу сказати, що ми в чомусь не зійшлися. У виставі “Замшевий піджак” також буде його оформлення, як і в попередніх: “Амадей”, “Хелемські мудреці”, “Політ над гніздом зозулі”, інших.

– Найчастіше музичне оформлення ваших вистав робить Іван Небесний. Як виглядає ваша з ним співпраця?

– Іван Небесний завжди насамперед знайомиться з матеріалом. Потім ми його обговорюємо. Це також дуже інтуїтивні речі. Я вичікую, поки фантазія може сформуватися в слово: яка б це могла бути музика, побажання до інструментів, до жанру. Після цього він робить натяки-чернетки, ми слухаємо, обговорюємо їх, він працює далі, знову слухаємо, знову обговорюємо… І так, доки не створено варіант, який усіх влаштовує.

– Над наступною прем’єрою також працюєте з Іваном Небесним. Якою буде музика?

– Буде використано одну з пісень Віктора Морозова. Фраза з його пісні, переосмислена фантазією Івана Небесного, трохи хуліганська.

– Чи є люди, думка яких про виставу для вас важлива?

– Звичайно. Це люди, які професійно можуть оцінити працю. Не на рівні “подобається – не подобається”. Це ті, хто розуміє всі деталі, нюанси процесу творення вистави. Моя мета – зробити виставу так, щоб у них не залишилося жодних запитань.

Розмовляла Тетяна Батицька