Альбіна Сотникова:

«Бійтеся мрій своїх,

бо вони мають властивість здійснюватися …»

Часто говорять, що із творчими людьми доволі важко спілкуватися та  співпрацювати. Проте із кожного правила є свій виняток, тому маю сміливість зауважити його і тут. Адже моя розмова із заслуженою артисткою України, прекрасною жінкою, турботливою матір’ю та просто цікавим співрозмовником – Альбіною Сотниковою відбувалася спокійно, невимушено та в гарному гуморі.

– Як Ви гадаєте актором легше бути чоловікові чи жінці?

– У цій професії зазвичай відчувався брак акторів-героїв. Тому відповідно їм легше отримати ту чи іншу роль, оскільки вакансія залишається вільною. Відтак легше отримали шанс, щоб згодом у грі проявити свої здібності. Жінці важче отримати шанс, щоб показати усі свої творчі задатки.

– Чи відчувається в театральному колективі професійне суперництво?

– Я особисто з цим не стикалася, можливо це трапиться в майбутньому. Просто у мене так склалося. Я вважаю, що мені пощастило. Мені не довелося щось вигризати зубами(сміється).  

– Півтора року назад Ви отримали звання заслуженої артистки, наскільки важкою була для вас ця дорога, чи, можливо, Вам і цьому випадку поталанило?

– Мабуть так. До Федора Миколайовича Стригуна надійшла заявка від Спілки театральних діячів України, щоб подати особу на звання заслуженого артиста і він подав мене. Я була дуже здивована позитивним результатом. Колеги заспокоїли мене, адже звання варто отримувати не перед смертю, а тоді, коли ти його заслужив.

– Чи змінилося ставлення до Вас після присвоєння звання?

– Частково. Мене почало дивувати ставлення деяких людей, які принагідно запитували: «Ти ж добилася звання, чого тобі ще потрібно?». Тому зараз  стало важче працювати, адже глядачі чекають, що щось я маю робити не так як робила це раніше, оскільки  «заслужена артистка України». Але ж я не змінилася!

– Коли б довелося зараз змінити професію, ким би Ви бачили себе в майбутньому?

– Я абсолютно не можу цього уявити. Коли б у мене зараз забрали театр… я б далі жити не могла, не  говорячи вже про те, щоб щось робити.

– Розкажіть про свою позатеатральну діяльність.

– У кіно знімалася ще в студентські роки у стрічці «Геть сором» за В.Винниченком. Пригадую там у мене була гарна роль Марлєн. Згодом на четвертому курсі я зіграла головну роль у фільмі Ю.Ляшенка «Записки кирпатого Мефістофеля». Потім із кіно у мене склалася доволі довга пауза, а після неї я знялася у фільмі Ф.Розі «Перепочинок». Це був  спільний італійсько-німецько-український проект і навіть моя невеличка роль стала для мене дуже повчальною, тому що можна було порівняти, як у кіноіндустрії працюють люди світового рівня.

– Чи відчуваєте Ви різницю між кіно та театром, адже в дечому ці два види творчості схожі?

– Театр дає живе спілкування. В театрі можна помітити плоди своєї праці відразу за сприйняттям глядача. В кіно це неможливо простежити, адже ти не знаєш з якого боку тебе взяла камера, як тебе змонтують, під яким ракурсом тебе покажуть. В театрі ти набираєшся досвіту, а в кіно ти мусиш показати найвищим рівень гри відразу.

– Яка сьогоднішня вистава вам найбільше подобається, чому?

– Я не дуже люблю грати проблематику, хоча розумію, що це позиція нашого театру. Натомість для мене цікавим є те, що зачіпає мене безпосереднього, як-от кохання – адже це вічна тема. Страшенно люблю «Дім Бернарди Альби», нашу останню прем’єру «Валентин і Валентина» М.Рощина, «В неділю рано зілля копала» О.Кобилянської. Це ті вистави, які змушують актора показати назовні увесь свій внутрішній світ.

– Чи були випадки, коли було важко ввійти у роль?

– Був важкий період, коли я подорослішала, як акторка. Іноді навіть хтось із режисерів мені дорікав: «Альбіно, припини грати дівчину, ти врешті-решт жінка». Це було в «Саві Чалому» І.Карпенка-Карого і «Нареченій» А.Чехова. Дуже важко було, коли йшла робота над виставою «Мадам Боварі» Г.Флобера, «Дядя Ваня» А.Чехова. Також відчувалися труднощі у виставі «Тріумфальна жінка» Н.Ковалик, оскільки в ній слід було об’єднати соціальний момент із трагедією жінки, неспроможністю використати себе як митець у своїй країні.

– Ваші друзі – це здебільшого колеги по роботі, театрали, чи люди інших професій з якими у Вас спільні інтереси?

– Якось так уже по житті склалося, що актори лікарі та педагоги живуть на одній планеті, тому вони приходять до театру не лише розважитись, а подивитись виставу, оцінити її та розібрати на складові, причому доволі фахово.

– Театр і суспільство, які зміни відбулися поміж цими складовими?

– На жаль, впродовж останніх років зникла повага до актора, як актора, та до театру, як святині. Сьогодні театрі це буденність, а колись він був святом.

Хочеться, щоб театр частіше гастролював на різноманітні фестивалі. Адже під час їхнього проведення ти не стільки показуєш себе, скільки нового хочеш почерпнути для себе; переконуєшся, що ти щось можеш, крокуєш разом з часом, адже в кінцевому результаті ти все це віддасиш своєму театрові та своєму глядачу.

– Чим є гастролі для актора?

– Гастролі – це завжди свято, спілкування один з одним, відкриття нових міст, нові знайомства. Гастролі згуртовують колектив. Наші останні гастролі до Чернігова мене позитивно вразили. Приїжджаєш у нове місто, ніхто ще не бачив вистави, не знає, як ти граєш, проте носяться з тобою, як з «писаною торбою»…

– Яка ваша мрія?

– Часто говорять – бійся мрій своїх, бо вони мають властивість здійснюватися. Колись у мене була заповітна мрія зіграти цікаву роль в кіно, де довга сукня та білий кінь були невід’ємними атрибутами. З цієї дитячою мрією я ще навіть до кінця не розпрощалася. Проте зараз хотілося б зіграти серйозний та складний образ, з серйозним режисером та гарним сценарієм.

Крім цього мрію про далекі мандрівки. Так хочеться відкрити для себе невідомі таємниці світу, загадки інших культур та народів.

Леся Кічура

редактор літературної частини

НАУД театру ім.М.Заньковецької

“TV Експерт” 26 квітня 2007 року