Вічна історія від Сікорського

17 грудня в театрі Заньковецької режисер Вадим Сікорський покаже глядачам своє прочитання історії Моцарта і Сальєрі.

Вадим Сікорський – актор та режисер академічного театру української драми імені Марії Заньковецької. Працює у театрі з 1978 року, з 1989-го – у якості режисера. Лауреат чисельних міжнародних конкурсів та фестивалів. Автор близько 30 вистав, серед яких: «Кайдашева сім’я», «Криваве весілля», «Політ над гніздом зозулі», «Ханума», «Хелемські мудреці», «Загадкові варіації», «Професіонал», «Арт».

Саме з творчого доробку режисера ми й розпочали розмову з Вадимом Сікорським.

- 17 грудня у Вадима Сікорського чергова прем’єра. Розкажіть про цю виставу, будь ласка.

- Так, це вистава «Амадей» Пітера Шеффера, яка належить до світової класики. За всіма канонами жанру – це трагедія, адже в її кінці помирає головний герой. Мої шанувальники зможуть побачити її 17 грудня у Драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

- Про що вистава?

- Усі полемізують про співіснування людей. Моя вистава – це дослідження людських стосунків. Як, чому і за яких обставин народжується елементарна заздрість. Сальєрі свого часу був визнаний, і йому не потрібно було конкурентів. Отже, щоб у його середовищі нічого не змінювалося, йому просто необхідно було піти на такий жахливий вчинок – вбити Моцарта.

Мені цікаво, що змушує людину йти на ті чи інші вчинки, ганебні чи хороші. Не тільки на прикладі Сальєрі та Моцарта, адже так ставалося вчора, стається сьогодні і буде ставатися завтра.

Ще одна актуальна проблема, яку я порушую у своїй виставі – чому талановитих людей визнають тільки після смерті. Як ви знаєте, Моцарта поховали без труни, лише зверху землею притрусили. Хоча він був набагато талановитіший від Сальєрі. Чому так?

Ми визнали після смерті і Миколайчука, і Довженка, і багатьох інших талантів та геніїв.

- Ви довго вагались, підбираючи акторів на головні ролі?

Звісно, це дуже відповідальна справа вирішити, хто зможе, без перебільшення, осягнути ці ролі. Відомий актор Богдан Козак виконуватиме роль Сальєрі, а от роль Моцарта гратиме молодий і дуже талановитий актор Юрій Хвостенко.

- Від чого залежить успіх вистави?

- Від багатьох факторів – від роботи режисера, від гри акторів, від художника-постановника, від декорацій. Утім, від глядачів також, бо вони можуть бути налаштовані на сприйняття вистави, а можуть і не бути. Зрештою, і від самого Бога, який захоче – гляне на тебе, а може і не подивитися.

- На яку аудиторію ви розраховуєте?

- А як можна поділити аудиторію?

- За віком, статтю, професіями…

- Я так не ділю людей. Мої глядачі всі, хто любить театр. Я людей поділяю на певні категорії за уподобаннями. Для прикладу, хтось любить грати в більярд, хтось ходити до кінотеатру, а хтось в театр. Тобто моєю аудиторією і є люди, які шанують цей вид мистецтва, безперечно, найскладніший і найважчий.

А от щодо конкретної вистави, то тут моя аудиторія – це люди, які знають хто такий Сальєрі та Моцарт, або ж хоча б захотіли дізнатися, хто вони такі були. Або ж, у кращому разі, ті, хто хоче пізнати людські стосунки, як зароджується заздрість, ненависть і т.д.

- Яка для вас найбільша винагорода?

- Якщо хоча б одна дитинка в залі візьме свої долоньки і зведе докупити, тобто зааплодує, – це для мене найбільша винагорода. Ви врахуйте, що у залі півтори тисячі глядачів і вони всі повинні бути задоволені і не розчаровані від того, що побачили і вирішили провести вечір за переглядом моєї вистави.

- Яку наступну виставу після “Амадея” ваші шанувальники зможуть побачити?

- Якщо нам вдасться, то це буде “Три товариші” Ремарка. Більше нічого не скажу, бо вірю, що можна, так би мовити, наврочити. Щодо “Трьох товаришів” я заявив про свої плани ще рік тому, і тоді нічого не вийшло. Отже, просто слідкуйте за інформацією.

- Яку зі своїх вистав ви вважаєте найуспішнішою, а яку найневдалішою, якщо така була?

- Не можу відповісти, яка з моїх вистав найуспішніша, адже так я ображу когось із своїх “дітей”. Всі мої вистави – мої діти. Якщо скажу, що це «Політ над гніздом зозулі», «Загадкові варіації» чи, «Криваве весілля», то як же «Хелемські мудреці» чи «Ханума» та багато інших. А от щодо найневдалішої – не можу відповісти взагалі. Це не я повинен вирішувати, а мої шанувальники.

- Скільки триває підготовка до вистави?

- Залежно, що вважати підготовкою. Для прикладу, спершу потрібно вибрати твір, який ти хочеш поставити, далі різні дозволи, узгодження, погодження – це займає дуже багато часу. Далі відбір акторів і ще ціла купа різноманітних процедур. Отож, довгий шлях вистави до виходу на сцену.

- А скільки тривала підготовка до “Амадея”?

- Якщо слідувати за тим принципом, про який я говорив вище, – майже два місяці.

- У Вас чималий режисерський стаж, професійність, визнання… Чи не маєте Ви амбіцій очолити власний театр, або ж стати головним режисером?

- Так, скажу, не лукавлячи, що я дуже амбіційна людина і хочу винагороди за свою роботу. Але це поняття для мене має трішки інакше тлумачення. Кар’єрних амбіцій у мене немає і, якщо хоч одна дитинка в залі, про яку я вже говорив, зааплодує – це і є мої амбіції. Мені важливо, щоб мою виставу визнали, а не ходили і потім пальцем показували, що за дурню я поставив. От і все. Тобто, щодо кар’єрного росту, то тут я не вибагливий. Зрештою, я можу сказати, що хочу бути Президентом. Ви мені повірите, що я ним стану?

                                                                                          “Львівський портал”

12 грудня 2006

Галина ТАРАБАНЬ

«В театрі я б хотів бачити глядача, який готовий сприйняти такий вид мистецтва як театр… глядача високого культурного рівня»

Режисер-постановник львівського Національного академічного українського драматичного театру ім.М.Заньковецької Вадим Сікорський працює в театрі з 1978 року, а з 1989-го як режисер. Лауреат численних міжнародних конкурсів та фестивалів, автор близько 30 вистав, серед яких: «Кайдашева сім’я», «Криваве весілля», «Політ над гніздом зозулі», «Ханума», «Хелемські мудреці», «Загадкові варіації», «Професіонал», «Арт».

Саме з цією видатною особистістю «СП» вирішила порозмовляти, зважаючи на те, що вже наприкінці цього тиждня, 30 червня, в театрі відбудеться ще одна прем’єра – комедія «Замшевий піджак», режиссером-постановником якої є Вадим Іванович Сікорський.

На Вашу думку, від чого залежить успіх вистави? І чи можете ви всі свої вистави назвати успішними?

Якщо я скажу відкритим текстом, що всі мої вистави, яких є більше 30 – успішні, люди почнуть вважати, що я не при собі або мені бракує виховання.

Добре, тоді які ж вистава, на Вашу думку є найуспішнішою, а яка найневдалішою?

Невдалої я не пригадую. А з успішних та резонансних можу назвати хоча б такі: «Рисове зерно», «Ханума», «Арт», «Загадкові варіації», «Політ над гніздом зозулі», «Кармен», «Амадей».

Скільки часу віддаєте постановці вистави: від зародження ідеї до виходу на сцену?

Буває по-різному – залежно від складності матеріалу. Якщо говорити про театральні рамки, не підготовчі, коли ти шукаєш матеріал, вичитуєш, узгоджуєш та робиш усе, що мало б забезпечити пряму реалізацію, то на це може піти рік-два. А може трапитись так, що під руки потрапить матеріал, який вже за місяць готовий вийти на майданчик.

В Вашому театрі дуже багато молодих акторів – як з ними працюється?

Оцінити я їх, звісно, можу, адже з цими молодими акторами я привіз із фестивалів далекого і близького зарубіжжа багато призів. До них претензій я не маю – у них наймовірний потенціал, тому з великим задоволенням з ними можна робити багато чого. Потрібно ще пошукати театр, де є така молодь як у нас.

Чи є у Вас критерії відбору акторів до своїх вистав?

Звичайно, що є, як і на будь-якій роботі, де набирають людей для створення колективу. Те ж саме, коли створюєш колектив для вистави, тобто створюєш гармонію. Колектив має бути зібраний так, що всі складні завдання можна було зреалізувати. А реалізуватися колектив може лише тоді, коли усередині колективу усе гаразд. Якщо ж там «втрапиться» людина, яка не вписується в загальну схему, все почне валитися.

Який жанр Вам найбільше до вподоби?

Хороший матеріал, усе решта не важливо. Усі жанри, які б вони не були, мають бути якісними. Наше життя різножанрове. Це ж стосується віку читача – мені важливо з чим я вийду до глядача. Людина ж приходить за рівнем розмови, тому я б хотіла відповідати рівню розмови вимогливої людини, яка прийшла в зал.

Як Ви сприймаєте критику щодо себе і своєї творчості?

Критика буває різною – об’єктивною, необ’єктивною, кон’юктурною, професійною. Інколи людина просто не розуміє специфіки театру, а все одно наважується писати про ці процеси. І коли ти починаєш читати, то знаєш, що людина просто не тямить. Часто керуються термінологією, але не знають її, тоді взагалі стає смішно.

Кого б Ви хотіли побачити у ролі глядача? Можливо, це юні глядачі, можливо, люди старшого віку, або ж конкретна людина?

Знову ж таки, я б хотів бачити глядача, який готовий сприйняти такий вид мистецтва, як театр. Це складний вид, оскільки всі види мистецтва зійшлися в театрі – він має бути зрозумілим, а для цього людина повинна бути підготовленою. Тому я хочу бачити глядача високого культурного рівня.

Чи хочете ви спробувати себе у якомусь іншому амплуа?

Наприклад, в якому?

Будь-якому іншому, актора, наприклад?

Я був актором, навіть дуже успішним.

Розкажіть, будь ласка, про свої закордонні гастролі.

Ми Були на багатьох фестивалях: у Румунії, у Польщі, у Молдові. Восени плануємо поїхати в Іспанію та в Польщу.

В якій країні сподобалось найбільше? Чи все ж в Україні та у Львові зокрема?

Це ж зрозуміло – ми працюємо для львів’ян, для своїх, тобто для родини. А там, де ми їдемо – це казка: тебе тепло приймають, говорять гарні слова, носять на руках. А як людині житии без доброго слова?

Що Ви мрієте зробити давно, але не зробили?

Мрію розв’язати питання авторських прав – якщо це станеться, то поставлю на сцену «Три товатищі» Ремарка.

Можливо, є вчинок, за який Ви шкодуєте?

Є один випадок, за яким дуже шкодую. Я знімався в фільмах і так склалося, що мене «накрутили» старші актори для з’ясування фінансового боку цієї операції з режиссером фільму. Я пішов і наважився порушити це питання. Уже минуло багато часу, але я досі цього собі не можу вибачити. Це для мене велика наука.

30 червня відбудеться прем’єра вистави «Замшевий піджак», режисером-постановником якої є Ви. Про що ця вистава?

Це гостроатакуюча вистава. Щоб заворожити читача, я б не хотів наперед нічого розповідати, аби не наврочити. Я обмежусь мабуть тим, що це прекрасний матеріал – гостроатакуюча комедія, яку написав прекрасний автор Стратієв.

На цю виставу ви запрошуєте всіх, чи вона буде цікавою лише окремій віковій категорії?

Я вважаю, що в театр ходять люди, яких не заганяють. Тому ця вистава для всіх людей, які люблять театр.

Чи можете щось побажати читачам «СП»?

Ходіть в театр. А якщо ви ходитимете, то щоб не розчарувалися відвідуванням театру, щоб це приносило вам відкриття, гарний настрій і хотілося б повернутися назад.

«Суботня пошта»

27-28 червня 2007 року

Розмовляла Ольга ЗАВАРИНСЬКА

Режисер Вадим Сікорський: «Створення будь-якої вистави – це інтим»

Йдучи на розмову із режисером-постановником театру ім. Марії Заньковецької В.Сікорським, який на порозі нового театрального сезону отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України», зустріла приятеля, якому розповіла, що матиму зустріч із Вадимом.

У відповідь почула феєрверк (інакше й не назвеш!) згадок про Сікорського-актора, який 1978-го (!) грав у виставі «Декамерон». Сплеск емоцій спровокували події майже 20-річної давності – якими ж сильними мають бути враження, щоби зберегти їх у пам’яті досі… Тому і розпочала розмову з режисером Сікорським із запитання про вибір його першої професії – акторства.

– Як ви визначилися із майбутнім фахом?

– Після школи не вступив на історичний факультет університету (не добрав, здається, півбала). І випадково в газеті надибав оголошення про набір у студію при театрі Заньковецької.

– Але ж викладання історії й акторство – дві великі різниці…

– По-перше, історія, суспільствознавство, дослідження людських стосунків – споріднені речі. По-друге, моєю метою ніколи не було займатися театром і мистецтвом як таким, бо я його не знав взагалі. А може, навпаки, це й на добре, що був «білим папірчиком». Бо, можливо, якби знав, то довелося б спочатку “здирати” з мене те, що знав, а потім вкладати те, що було необхідним. Тому в тій ситуації, напевно, воно й вийшло на краще.

– Ніколи не шкодували, що не стали викладачем?

– Я був би класним вчителем!

– З чого така впевненість?

– У мене зараз є студенти, і я можу пересвідчитися в своїх педагогічних здібностях…

– Тобто хробачок сумнівів гризе?..

– Та я нормальна людина, тому й сумніваюся. При тім завжди хочу йти на роботу, бо я її люблю.

– Чому ви, успішний актор, все ж “перестрибнули” у режисуру?

– (Замислюється). Тоді, 1984-го, все, що стосується мене в професії, вже ніби сталося: успіх, квіти, мене любив не тільки зал, а й фойє… Все було добре, крім одного. Можливо, мені здалося, що можу керувати процесом, а не тільки бути його учасником. Можливо, якісь моменти були пов’язані з не дуже хорошими якостями людського егоцентризму (говорю про себе). Здавалося, що можу вибрати якісніший матеріал і якісніше вибудувати процес… Я не зовсім фаталіст, але вірю в те, що, крім тебе і твого вибору, ще щось є. Пропозиція Сергія Данченка вступати на режисуру виникла якраз тоді, коли мала виникнути.

– Тобто?

– Бо пізніше я би вже не поїхав. До речі, і трохи згодом, коли хотів раніше повертатися з Києва до Львова, Данченко зробив так, що я лишився в Києві, успішно вчився на режисурі, працював у театрі Франка, їздив на цікаві гастролі. Мене любили, я катався як сир у маслі… А потім усе треба було починати з нуля. Не скажу, що це було легко.

– А чому ви повернулися саме до Львова?

– У Львові я виріс. Коли після закінчення студії прийшов у театр Заньковецької, у мене тут все гарно складалося. Я багато де був. Тільки в Америці не був. І мені мало де так комфортно, як у Львові…

– А де ще комфортно?

– У Даугавпілсі, Ризі, Кракові, Будапешті… А Київ тисне своїми масштабами – раз. Там відносини трохи розірвані у зв’язку з тими масштабами – два. По-третє, наш театр – сімейний. Таких відносин, як у нас, годі знайти. Я хотів додому.

– З якої вистави ви почали як режисер?

– Першу ставив, ще навчаючись на четвертому курсі. Це був переддиплом – «Арена» Фрідберґа. А потім була «Кармен» – спроба створення рок-опери із залученням рок-групи.

– У яких фестивалях брали участь?

– У Польщі, Румунії (Ясси), Молдові (Кишинів). Ви примушуєте мене чинити за принципом «Хвали мене, моя губонько»! А я цього не хочу! Сам про себе говорити не буду! (По-справжньому злоститься. – Т.К.)

– Гаразд, скільки вистав поставили?

– Понад тридцять.

– Чи є улюблена?

– Улюблені!!! Починаючи із «Загадкових варіацій»… Як її можна не любити? А особливо якщо взяти до уваги враження від поїздок, гарних слів, сказаних на нашу адресу… «Арт» – те саме. «Амадей», «Рисове зерно», «Ханума» (відбулося вже понад 100 вистав, а її люблять, хочуть бачити, де б ми не були), «Політ над гніздом зозулі» тощо.

– Нещодавно прочитала в російського сценариста і режисера Миколи Ердмана, що успіх у житті залежить від… компанії, тобто якщо компанія гарна, то й справи гарні. Чи ви створюєте собі таку компанію, коли беретеся за постановку вистави?

– Безумовно. Створення будь-якої вистави – це інтим. А як можна вийти на такий інтим, якщо актор до тебе в опозиції – говорю про стосунки, смаки...

– Тобто враховуєте не тільки взаємини свої та акторів, а й взаємини акторів?

– Аякже! Як можуть освідчитись, припустимо, Ромео і Джулія, якщо ненавидять одне одного як актори?

– Як на мене, акторська професія передбачає багато нюансів…

– Всі ці нюанси треба враховувати. Збираючи колектив, передусім думаю, чи зможуть актори пройти цей складний період? Не хочу, щоби глядач казав: «Не вірю! Все, що відбувається на сцені, –фальш, награш, брехня» тільки через те, що актори нещирі один з одним.

– Чи є у вас кумири в режисурі?

– Сергій Данченко і Георгій Товстоногов. Я маю право про це сказати, бо бачив їхні роботи. А світлої пам’яті Сергія Володимировича Данченка взагалі сприймаю як рідну людину.

– Що близьке серцю, крім театру?

– Друзі – не театрали. Люблю Львів, люблю погуляти його вуличками і самому собі зауважити: «О, я ще цього не бачив». Люблю зайти в майстерню до художника (прізвищ не називатиму, щоби нікого не образити) – що може бути краще? Люблю футбол.

– По телевізору чи на стадіоні?

– Не має значення. Адреналін такий, що аж роздирає… Із задоволенням спостерігаю за пацанятами, які ганяють м’яча. І бачу, який у кого характер: хтось із них благородний, хтось – не дуже, хтось милосердний, хтось романтик… Там багато всього…

– Розкажіть про своє особисте життя.

– Не буду цього торкатися. Розумію, читачі потребують пікантних моментів…

– «Я не люблю, когда мне лезут в душу»?

– Ні, не тому. Просто можу залізти на територію іншої людини, а мені цього не хочеться.

– Гаразд. Поговорімо про інший пікантний момент у вашому житті. Що спонукало до постановки «Монологів вагіни» за Ів Енслер?

– Для мене спонукальним моментом до будь-якої постановки є якість матеріалу. А про цю п’єсу розповіла знайома, яка стажувалася в Карнегі-хол. Вона сказала, що п’єса популярна в цілому світі. Одначе назва мене якщо не шокувала, то збентежила. Я попросив знайти п’єсу, і мені її з Америки переслали. Прочитав і зрозумів, що це не порно і не вульгарщина. Більше того – дуже якісний і високохудожній матеріал. Я б навіть сказав, що це крик: «Почуйте, зрозумійте мене! Зрозумійте, коли плачу чи коли сміюся. Зрозумійте, як я живу». І проблеми, підняті в п’єсі, стосуються всіх людей – незалежно від статі, місця мешкання і роду занять. Тому рівень розмови, який пропонує автор (не назва!), мене влаштовував.

– Але ж ви поставили її в Музеї ідей, до театру не взяли-таки. Попри цікаву тему. Хоча можна ж було назву змінити...

– Я думав над тим – хотів лишити просто «Монологи». А потім… Я – чоловік, і чомусь боюся такої назви. Хоча жінка не побоялася – світом вистава пройшла саме з цією назвою. Щодо театру… Є такі терміни, як формат і неформат. Розумів, що «Монологи вагіни» – неформат, що може спричинити додаткові питання і, відповідно, проблеми у здійсненні задуму. Отака вам відповідь про Музей ідей. Мене всі після прем’єри вітали. Навіть ті колеги, що категорично не сприйняли назви.

Довідка «Леополіса»

Режисер-постановник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, віднедавна – заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський народився у 1958 році у сім’ї військового льотчика. До Львова приїхав, коли батько демобілізувався.

У 1978-му закінчив студію при театрі ім. Марії Заньковецької (вчився у Сергія Данченка) і працював у театрі актором. У 1984 році вступив на режисерський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого (курс Сергія Данченка), який закінчив у 1989-му і повернувся до рідного театру як режисер.

Лауреат кількох міжнародних конкурсів та фестивалів. Поставив понад 30 вистав, серед яких «Кайдашева сім’я», «Кармен», «Криваве весілля», «Тригрошева опера», «Політ над гніздом зозулі», «Ханума», «Хелемські мудреці», «Загадкові варіації», «Професіонал», «Арт», «Замшевий піджак», «Амадей» та інші. У найближчих планах - постановка “Трьох товаришів” за Ремарком.

«Високий замок»

20.12.2007

Тетяна КОЗИРЕВА