Один із визначних митців нашої епохи – Мирон Кипріян


     Ми маємо цілу плеяду художників високого творчого плану, живих і тих, що відійшли від нас завчасно, прославлених скульпторів, живописців, архітекторів. В 90-х роках ХХ ст. відійшли від нас М.Вендзилович, М.Кристопчук... 2000-і роки забрали нам живописця М.Бідняка, скульпторів Д.Крвавича і Е.Миська, які прославили Україну загальновідомими пам’ятниками. Нещодавно у кращий світ відійшли Є.Манишин, Р.Безпалків, З.Кецало, Б.Романець.  

Найбільш цікавим, визначним і геніальним митцем нашого часу є прославлений сценограф української сцени Мирон Кипріян.      Сценографія – специфічний жанр в образотворчому мистецтві. Вона поєднує у гармонійну цілість архітектуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво. І ось таким незаперечно визначним сценографом є Кипріян. Ми можемо тепер гордитись не тільки за його заслужені звання, але він є насправді „геніальним сценографом сучасності”.

Інтерв'ю з Мироном Кипріяном


      Мирон Кипріян:"Театр-нірвана між життям і смертю..."

      Народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Мирон Кипріян за свій творчий шлях здійснив сценографію близько 300 вистав, серед яких 200 – на заньківчанській сцені. Від 1957 року Мирон Володимирович – головний художник театру ім. Марії Заньковецької. Ряд його робіт спільно зі знаковими постатями в українському театрі ХХ ст.: режисерами Анатолієм Ротенштейном, Борисом Тягном, Олексієм Ріпком, Сергієм Данченком, Федором Стригуном та іншими – стали не лише етапними у відкритті нової театральної стилістики, а й спрогнозували хід історичної та наукової думки.
      – Як відбувалося ваше творче становлення, які постаті стали знаковими у вашій долі та долі театру?
      – Одною з таких перших знакових постатей у моєму житті став драматург Іван Микитенко. П’єсу «Кадри» він написав у 1930-му, в рік мого народження. Помер він у 1937-му, маючи 40 років, тож особисто я його не знав. Моїми першими кроками в театрі було оформлення вистави «Кадри» Микитенка в театрі ім. Марії Заньковецької. Це був 1957 рік. Ми працювали над виставою з режисером Анатолієм Ротенштейном. Вона мала надзвичайно цікаве вирішення: дорога, яка йшла спіраллю у сценічний простір майбутнього… Для сценографії Львівського театру на той час то була «бомба», адже театр був пристосований до дещо приземленого, провінційного, клубного характеру. А тут пішла абсолютно нова візуальна форма – образ вистави! У ній грали кращі актори нашого театру: в ролі Юлі Булатової – Любов Каганова, її виконання було надзвичайно зворушливим і мистецьким (яка то була оригінальна, апетитна постать!); а також Володимир Аркушенко, Фаїна Гаєнко, Борис Романицький, Тамара Перепеліцина, Борис Мірус, Олександр Гай. Все це було надзвичайно цікаво! Коли польський критик і сценограф Єжи Тороньчик приїхав і побачив нашу виставу, він був шокований: не сподівався, що в нас на той час могла існувати вистава з такою формою і вирішенням.