|
 Олександр
КУЗЬМЕНКО: «Я не відбуваю трудової повинності»
Актор Львівського національного академічного українського
драматичного театру ім. Марії Заньковецької, заслужений артист
України Олександр Кузьменко відсвяткував 60-річчя.
За
плечима – 35 років акторської праці. 21 рік Олександр Федорович грав
у Львівському театрі юного глядача. 14 років служить заньківчанській
сцені. Уродини актор святкував на роботі – грав роль Андронаті у
виставі “У неділю рано зілля копала”, після закінчення якої
бенефіціанта оваціями і вигуками “Браво” вітали колеги – заньківчани
та тюгівці, а також глядацька зала.
– Не відчуваю, що мені вже шістдесят, – каже ювіляр Олександр
Кузьменко. – Здається, щойно приїхав до Львова. Звичайно, не можу
сказати, що я тепер в такій же фізичній формі, як 35 років тому.
Інколи тиск зашкалює, аритмія дошкуляє. Але не журюся, бо це
хвороби, притаманні всім акторам.
– Хто приїхав вас привітати?
– Я всіх запросив на ювілей – і давніх, і нових друзів. Бо всіх їх
люблю. Приїхав мій однокурсник, актор івано-франківського театру
Вітя Вітошинський. Багато друзів-акторів телефонували – Сергій
Петелько, Володя Мовчан, Василь Паша, Сергій Романюк. А ще приїхали
син, племінники, двоюрідні онуки, кум – друг дитинства. В основному,
всі з мого рідного Нікополя. До речі, вони взагалі театру не знають…
– ???
– Там театру нема! Нікопольці ходять тільки на гастролерів. І то
зазвичай російськомовних. А моя двоюрідна внучка взагалі вперше
потрапила до стаціонарного театру. І була вражена!.. Може, тепер
захоче в артистки?! (Сміється).
– Що гарного вам подарували?
– Для мене найкращий подарунок – присутність рідних. Ну і, звичайно,
знаючи мою любов до квітникарства, мені понадаровували всяких-різних
вазонків.
– Чи можете сказати, що досягли того рівня, якого колись, на початку
акторської кар’єри, прагнули?
– Актор повинен плекати творчість весь час. Але найважчі – перші
десять років. Потім легко. Бо за десять років акторської праці можна
розкласти досвід по поличках і потім із тих поличок просто
діставати. Найважче – позбутися штампів і ніколи ними не
користуватися. Хоча є актори, котрі вдаються до штампів постійно і…
стають заручниками однієї ролі. Припустимо, першої вдалої. Завжди
намагаюся підходити до ролі ніби вперше. Тоді цікаво. Тоді, до речі,
продовжується і вік актора. Колись світлої пам’яті режисер Володимир
Опанасенко говорив про акторів, котрі люблять штампи: “Отбиваніє
трудовой повінності”. А я не відбуваю трудової повинності, тому й
отримую задоволення від своєї роботи.
– Чи можете назвати ролі, які вважаєте знаковими?
– Найперше, що хочу згадати, – роботу над індійською класикою – “Сакунтала”.
Я там грав царя Душианта. Мені ця робота дуже багато дала, бо
відразу після студії, а було це у 1973 році, я мав можливість
працювати з режисером Михайлом Гіляровським і з актрисою Анною
Плахотнюк, яка тоді служила в Ленкомі у Москві і спеціально
приїжджала до Києва на репетиції. Також добре пам’ятаю роботу з
режисерами ТЮГу Володимиром Володимировичем Скляренком – сином учня
Курбаса, Євгеном Бондаренком та Адою Куницею. Щодо ролей, то я їх
зіграв у кіно та в театрі близько ста п’ятдесяти. Зокрема, знявся у
десяти художніх фільмах (“Вальдшнепи” – за мотивами однойменного
роману Миколи Хвильового, режисер Олександр Муратов, 1996 рік;
“Легенда про безсмертя” – пам’яті письменника і журналіста Олекси
Борканюка, режисер Борис Савченко, 1985 рік; фільм “Війна” за Іваном
Стаднюком тощо). Театральні ролі були різні – від Лиса Микити, Вовка
та короля у “Сніговій королеві”, Ярослава Осмомисла та Клавдія,
Будьонного, Дзержинського та генсека Брежнєва до бандерівця Дмитра
Куп’яка та старого цигана Андронаті… Я завжди вчився, переймав
безцінний досвід у колег – і в акторів старшого покоління ТЮГу, і у
Володимира Аркушенка, на вистави за участю якого ходив до Театру ім.
Марії Заньковецької, ще не працюючи там.
– Не страшно було переходити з дитячого театру у театр для дорослих,
та ще й такий поважний, як Театр Марії Заньковецької? Я маю на увазі
різницю у репертуарі...
– Ні. Мені не було складно. Тим паче, що раніше в ТЮГу ставили
вистави і для дорослих – Брехта, Шекспіра, Шевченка,
Карпенка-Карого, Галана, Кальдерона… Сьогодні, на жаль, там цього
нема. І не знаю, чи буде…
– Чому?
– Бо у ТЮГу можна було інколи схитрити, зігравши на тому, що
подобається саме малечі.
– До речі, вам не говорили, що ви дуже схожі на Василя Ланового?
Навіть виразом очей?
– Говорили. А особливо часто – Любов Яківна Каганова. До речі, в
нашій подібності з Лановим нічого дивного нема – ми обидва з півдня
України, у нас обох далекі предки – болгари.
– Як почувалися на троні на сцені, коли вас вітали з ювілеєм?
– Я був у цілковитій прострації (сміється). Здавалося, це
відбувається не зі мною. Думав, може, це не я, а Андронаті? Перше,
що спало на думку, – це ж мені вже завтра на пенсію!!! (Сміється).
– А Федір Миколайович Стригун казав, що ще хотів би бачити вас на
заньківчанській сцені принаймні років із п’ятдесят…
– Залюбки! Дав би Бог здоров’я.
На фото: Браво, ювіляре! Свій 60-й день народження Олександр
Кузьменко святкував на рідній заньківчанській сцені (Андронаті у
виставі “У неділю рано зілля копала”).
«Високий замок»
23 жовтня 2007 року
Тетяна КОЗИРЄВА |
