|
Орест Огородник:
«Найгірше,
коли мистецтво перетворюється на виробництво…»
 БІОГРАФІЧНА
ДОВІДКА:
Народився 28 квітня 1973 року
Закінчив Львівську консерваторію ім.М.Лисенка 1994 року
Відтоді ж актор театру ім.М.Заньковецької. Наразі студент 4-го курсу
режисерського віділення факультету Культури і мистецтва ЛНУ ім.Івана
Франка
Зіграв понад
45 ролей, серед яких: Найда («Сава Чалий»), Тобі «Візит літньої пані»,
Федон («Оргія»), Поручник («Благочестива Марта»)
– В житті кожної людини рано
чи пізно трапляється переломний момент, коли вона вирішує, якою буде її
майбутня професія. Як Ви зупинилися на акторському мистецтві?
– Мабуть переломного моменту у
мене й не було. Спочатку я хотів стати лікарем чи біологом, оскільки
закінчив спеціалізовану школу. Проте тоді я не міг цього дозволити
фінансово. Спостерігав, як один з моїх друзів намагався вступити до
медичного університету власними силами – для цього він витратив 5 років.
І тоді я зрозумів, що такого ж сильного бажання, як у нього, до медицини
у мене немає. В школі часто брав участь у різноманітних святах, грав
різні ролі в шкільних постановках, навіть Діда Мороза. Любов до театру
з’явилася уже під час відвідин вистав театру Заньковецької. Саме тоді, у
5-му класі у мене з’явилося дивне запитання – звідки беруться актори на
сцені? Як ними стають?
Відтак після
закінчення школи і переходу від приймальної комісії одного закладу до
іншого я зупинився на акторському відділенні при вокальному факультеті у
Львівській консерваторії. Ось так я став актором.
Маленьким
поштовхом до прийняття остаточного рішення щодо вибору професії став
перегляд прем’єри «Безлаталанна», адже тоді театр сприймався олімпом, на
який неможливо потрапити.
Тому сьогодні,
зважаючи на потребу душі та специфіку роботи, іншої професії я б не
хотів. Хоча часто акторська професія – це нереалізовані амбіції.
Здається, що не дають тих ролей, які б хотілося зіграти, не до кінця
використовують та не помічають твої здібності. Іноді доходило до того,
що я навіть намагався піти з театру.
– Як ви почали займатися
драматургією?
–
Попрацювавши декілька
років у театрі, я вирішив спробувати свої сили ще й в драматургії. Тому
розпочав писати п’єси, живучи примарними надіями, що рано чи пізно їх
можна буде поставити на сцені. Це, як виявилось, не так вже й просто.
Першою моєю роботою була казка для дорослих «Нап», від «Наполеон».
Згодом, після її написання, я написав свою другу п’єсу «Мила моя, люба
моя» й поставив її сам. Вона мала певний резонанс серед громадськості та
відгуки глядачів. Саме тоді я зрозумів, що можу бути й режисером. Але
для цього потрібна була освіта. Тому коли в Національному університеті
ім. І.Франка була створена кафедра
театрознавства та акторської майстерності Федір Миколайович Стригун
порадив мені вступити туди.
Розпочалася моя режисерська доля. Як на мене, то режисури неможливо
навчитися, режисером слід народитися. Цей талант можна тільки
розвинути, але він мусить бути присутнім із народження. Натомість
актором, як на мене, за умови величезного бажання можна стати.
– Казка «Івасик-телесик»
також належить вашому авторству?
– Так, «Івасик-телесик»
за мотивом однойменної народної казки моя курсова робота на другому
курсі навчання на режисурі. І хоча це було замовлення театру, тим не
менше мені сподобалось, якою вона вийшла в кінцевому результаті.
– Чи є якась
роль котра запам’яталася Вам чимось особливим?
–
Мабуть найбільше
залишаються у пам’яті ті моменти, коли ти вперше в житті виходиш на
сцену, хоча й останні, зіграні ролі, також залишають найсвіжіші спогади.
Люблю роль Найди в «Саві Чалому», дуже люблю свою роль Юрка з «Гуцулки
Ксені». В цій виставі є один дуже рідний мені епізод, після якого у мене
з’являється враження, що я зіграв цілу виставу. Впродовж 5 хвилин на
сцені відбуваються цілий спектр емоцій від злості до ненависті, до
любові, сліз, радості…
– Як Ви
потрапили в кіно і які це були ролі?
– Ми були в
Тернополі (1994) на гастролях і грали свою дипломну виставу «Маклена
Граса». Туди ж приїхав режисер, щоб подивитися на деяких акторів. Мене в
його списку не було. Федір Миколайович познайомив мене з ним, я
привітався і повернувся, щоб йти у своїх справах, як за 20 метрів, мене
наздогнав другий режисер із запитанням чи вмію я їздити на мотоциклі і
чи матиму змогу восени приїхати до Києва. Так я потрапив у кіно. Це
зовсім інше мистецтво. Емоційно легше від театру, але фізично важче.
Дуже
люблю свою першу роль у фільмі «Атентат: осіннє вбивство у Мюнхені». Там
я грав охоронця зв’язкового Бандери. Другою моєю роллю була роль Сороки
у історичній драмі часів УПА «Нескорений». Мрію колись-таки зіграти роль
у фільмі часів лицарських поєдинків…
– Ваші інша
творча діяльність…
– Декілька разів
доводилось зніматися у рекламах. Мабуть львів’янам найбільше
запам’ятались бігборди з львівським пивом, на яких я був у ролі князя з
кухлем. Ще одна реклама стосувалася першої приватної броварні. Крім
цього, займаюся постановкою фестивалів,
різноманітних масових дійств. Впродовж 5 років проводжу фестиваль
національних культур у Львові. Минулого року у травні я організовував
кінне шоу в класичному стилі (показ мод на конях).
– Чи правду
говорять, що акторам найкраще одружуватись із людьми тієї ж професії?
– Мабуть так.
Позитивним моментом у такому шлюбі є розуміння одне одного стосовно
робочих нюансів, оскільки графіки в людей схожі, проте є й негативний
момент. Подружжя щодня й усюди разом, тому занадто звикають одне одного,
відтак важко зберегти свіжість та новизну почуттів.
– Опишіть один
день із життя актора. Чим він відрізняється від буденного життя кожного
з нас?
– Відрізняється
мабуть усім (Сміється). Нормальні люди прокидаються о 7 ранку,
п’ють каву, снідають та йдуть на роботу. З 13-14 мають обідню перерву,
після 18 вони уже дома. Актори натомість прокидають близько 10 години,
снідати в такий час не хочеться. Йдуть на репетицію, впродовж якої 80%
присутніх байдикують (жарт), після цього мають обідню перерву (4 год),
після 18-19 розпочинається вистава, а після 21-22 закінчується робочий
день. Відтак додому потрапляють не рано, а вкладаються спати після
опівночі.
Акторську професію важко порівняти з якоюсь іншою. Актори не несуть
такої відповідальності, наприклад, як лікарі, юристи чи пожежники, проте
їхнє життя позбавлене рутини бухгалтерів чи інженерів. Актор проживає ще
одне життя – життя свого героя. Воно щоразу нове, яскраве та
неординарне, а відтак залишає відбиток на особистому житті. Здебільшого
у професії люди намагаються знайти нові враження та емоції, актори ж
навпаки підсвідомо шукають емоційного спокою.
– Які зміни
потрібно зробити в театрі, щоб зацікавити найбільше глядачів?
– Насамперед, як
на мене, варто запросити нових режисерів. У них є нове бачення кожної
п’єси, немає стереотипів стосовно акторів, навіть гру кожної особи із
творчого складу вони оцінюють по-новому.
Щодо
репертуару, то варто мабуть його урізноманітнити. Для прикладу, вистава
«Івона – принцеса бургундська», яку ставив польський режисер, була для
акторів чимось новим та непізнаними, ковтком свіжого повітря.
Варто звернутися й
до сучасної драматургії, якої в репертуарі театру майже немає (для
порівняння у французів 80% репертуару складає саме сучасна драматургія).
Наші вистави «Тріумфальна
жінка», «Неаполь – місто Попелюшок» не є класичними, проте глядачі їх
люблять, бо вони відображають сучасні проблеми. Навіщо щоразу
переробляти класику під сучасність, коли можна про сучасність написати
прямо.
Проте якою б не
була вистава, будуть глядачі, які захоплюватимуться нею, яким вона
сподобається, та ті, які її зовсім не сприймуть. Однак мистецтво мабуть
для цього й існує, щоб викликати різноголосся серед глядача. Найгірше,
коли мистецтво перетворюється на виробництво, тоді воно втрачає усю свою
цінність.
– Якщо у Вас трапляється
хвилина вільного часу чим Ви займаєтесь?
– Люблю співати, писати вірші,
грати у шахи, більярд та рибалити… і ще багато чого люблю (сміється).
… Хоча актор,
режисер та драматург О.Огородник під час розмови стверджував, що він за
природою ідеаліст, а не романтик, чи максималіст, після розмови з ним та
прочитання декількох його поезій, я чомусь більше схиляюся до думки, що
романтичне начало у його мистецькому таланті переважає більше, хоча…
вони ж актори, хто їх зрозуміє правильно?!
Не знаю, що і написать,
Не знаю як і розказати
Питаю в грому, як встоять,
Питаю в ватри, як палати.
Шукаю в лісі тих доріг,
що всі давно уже забули,
хороню в річці дикий сміх,
щоб десь його та й не почули,
Топлю в криниці біль тугий,
Кидаю в небо тихі крики,
Лиш вій твоїх туман густий,
Очей твоїх кохані бліки.
І слів чарівних водоспад
І лінії палкого тіла,
Лиш ти одна – мій райських сад
Моя Ізольда і Даліла
О. Огородник
Леся
Кічура
редактор літературної частини
НАУД театру ім.М.Заньковецької
журнал “RIA” 16
жовтня 2006 року |
