Фатум бути емігрантом

Фатум бути емігрантом
Ви не маєте клаустрофобії, не боїтеся замкненого простору? Коли навіть маленького віконця не існує, а світ – десь за межами реальності… Скажете: «Такого не буває...» Тут можна поставити будь-який знак: запитальний, ствердний чи навіть знак безкінечної розгубленості. І все-таки уявіть собі цей замкнений простір хоча б на Камерній сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, коли місце своє в глядному залі так легко не знайдеш, бо в залі напівтемрява, музика ледь чутна, поруч дуже близько, на відстані дотику, чиєсь чуже плече. Світло ледь помітно входитиме у сценічний простір, в якому все отримуватиме свої обриси у сірій сірості, і це не тавтологія, це реальність, яку творить художник Наталя Тарасенко до п’єси «Емігранти» корифея драматургії абсурду Славоміра Мрожека в інтерпретації режисера Вадима Сікорського. 



Серед сорока п’єс, написаних Мрожеком, «Емігранти» – одна із найцікавіших. Вона витримала, мабуть, сотні інтерпретацій, адже написана ще в 1974 році. У різних країнах її трактували по-різному, і навіть важко було уявити, що через сорок п’ять років після написання вона звучатиме так болісно актуально, наче написана вчора. І що немає в ній навіть краплі абсурду, хоча, мабуть, наша дійсність – найреальніший абсурд в усіх його проявах. Та повернімося до сірої абсурдистської реальності на заньківчанській сцені.

Двоє у прямокутнику заховалися і в цьому замкненість простору ще трагічніша і абсурдніша. Два стандартні ліжка із сірими коцами. Сірий стіл, сірі два стільці і горнятка, навіть бутафорні валізи також сірі. За мить тут зустрінуться двоє без імені, просто АА і ХХ. Юрій Хвостенко і Василь Коржук, двоє акторів із тонкою внутрішньою органікою, яка тепер рідкість на українській сцені. Спочатку появиться один АА – Юрій Хвостенко. Закурить, за мить кине цигарку, ляже на ліжко, розтягуватиме час, витягне бутафорську валізку, без слів захопить увагу і ви боятиметесь відірвати від нього свій погляд, аби в якусь мить не пропустити чогось архіважливого. Його витончені пальці піаніста плестимуть свою, лише їм знайому мелодію, аж поки не появиться другий – ХХ – Василь Коржук. Накульгуючи увійде у сірий сценічний простір, дисонансом зазвучать його блискучі бронзові мешти, до яких віднесеться, як до королівської корони. Такий собі перший парубок на селі, який вміє домалювати дійсність, якщо її реалії занадто жорсткі. Коло замкнеться, двоє на дні світу, в кімнатці без вікон, в тиші своєї приреченості, хоча пізнати тишу не вдасться нікому. Їх діалог почнеться з дрібниць: «дай цигарку», «поклади на місце» і щось таке дрібничкове перелітатиме з уст до уст, щоби з часом перерости у напружену дію, екзистенційне звучання і набрати масштабів апокаліпсису.
 

 
ХХ Василя Коржука таки не «іксова» особа. Відчуття, що актор створив об’ємний образ своїх земляків, поєднав гордість і дитинне сприйняття світу гуцулів з їхньою мрією про ідеальний світ, в якому моя хата таки найкраща. Він спалахує за мить і за мить заспокоюється. АА Юрка Хвостенка, з одного боку, наче прокурор-обвинувач, з другого – адвокат-захисник, радше схожий на матір, яка навіть не дасть своїй дитині скривитись, не те, щоб заплакати. Герой Юрка Хвостенка мріє написати книгу про свободу, він покинув свою країну, щоби відчути її звабливий подих, але у це підземелля долітають лише бентежні звуки життя, які навіть не пахнуть свободою, а доносять випар екскрементів.
 
Світ замкнувся на безнадії цих двох. Як тривожно і водночас спокійно звучатимуть їхні голоси, коли несподівано згасне світло і тьмяне блимання свічки змусить глядача ще уважніше вслухатися в кожне слово. Так і незрозуміло буде, чи ця свічка – режисерське рішення Вадима Сікорського, чи продовження темряви, чи просто чергове вимкнення у львівській електромережі. Хтозна… Але ця пауза, як змога промовити все, що не вимовиш на найчистішій сповіді. Двоє у темряві ілюзій та надій, двоє в п’єсі гуру абсурдизму, який навіть не міг собі уявити у 1974-му році, що такий час настане, коли його п’єса точно накладеться на українську дійсність, а також на реальність багатьох інших країн, які  намагаються вижити і таки відчути присмак свободи. 
 

 
Славомір Мрожек також скуштував емігрантського хліба. У 1968 році відкрито виступив з критикою збройного придушення Радянським Союзом «Празької весни». Після цього комуністичною цензурою були заборонені публікації його творів, а Мрожек – змушений емігрувати з країни. Він спершу живе в Парижі, потім у США, Німеччині, Італії та Мексиці. У 1996 році Мрожек повернувся до Польщі. Жив у Кракові, але у 2008 році знову емігрував до Швейцарії, згодом Франції (цього разу не з політичних причин, а за станом здоров'я), поселився в Ніцці. Там письменник прожив останні свої п'ять років. За його словами, йому подобався місцевий клімат. Він залишив по собі багато творів, зокрема лише п’єс – 40. Не залишив дітей, бо був переконаний, що сучасний світ не підходить для них.
 
Ці двоє, АА і ХХ, в інтерпретації  режисера Вадима Сікорського та виконанні Василя Коржука та Юрка Хвостенка також не підходять до цього сірого світу безнадії. Навіть сокира чи краватка, підвішена до лампи, не вирішить долю. Бо як писав львівський поет Ростислав Братунь: «бо в що повіриш / коли без долі / коли та доля / як вітер в полі…». Чи відчував себе емігрантом Мрожек? Чи міг собі уявити, що п’єса його з кожним роком ставатиме ще актуальнішою і абсурдність її полягатиме в реалістичності безнадії, бо так реально звучатиме в устах ХХ – Хвостенка: «Ти ніколи не повернешся додому і не збудуєш будинку». Ці слова не здолати запереченням і не зупинити потік емігрантів, які покидають рідний край. І навіть якщо збудують будинок на три поверхи за високим парканом, то все одно ніколи не повернуться додому.
 

 
Двоє у сірій реальності на сірій постелі в тихому звучанні блюзу… Вадим Сікорський перескочив через свій дорослий ювілей зі спритністю юнака, його «Емігранти» – зріла робота з юнацькою завзятістю, коли форма не тяжіє на суттю, а суть проникає за межі драматургічного матеріалу, бо болить не лише за естетичні критерії, а за долю цілого народу з таким фатумом – бути емігрантом.
 
22.05.2019, Галина Канарська, ZBRUC
Світлини Анастасії Канарської
 


 

Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік

До Всесвітнього дня театру, який святкують 27 березня, Гал-інфо спеціально для своїх читачів зустрілось з надзвичайно талановитим актором та режисером театру ім. Марії Заньковецької Орестом Огородником, аби познайомитись ближче.

«Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?»

Відверта розмова з актором театру і кіно заньківчанином Олесем Федорченком про життя «до» і «після» аварії, про улюблений театр, ролі в кіно, друзів і титанічну роботу над собою.
Людмила Пуляєва
"Високий Замок" від 26.01.2019
 

У Львові відроджують Заньківчанські вечори

24 березня у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбудеться перший весняний Заньківчанський вечір за участі мовознавця, професора, директора інституту української мови НАН України Павла Гриценка.

Конкурсна комісія рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької

Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М, Заньковецької.

https://galinfo.com.ua/news/konkursna_komisiya_rekomenduvala_andriya_matsyaka_na_posadu_dyrektora_teatru_im_mzankovetskoi_288165.html
Прес-служба театру
Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької.

Все про прем'єру "Перед заходом сонця"

Запрошуємо ознайомитись з публікаціями нашим партнерів - засобів масової інформації про прем'єреу виставу "Перед заходом сонця" (Г. Гауптман) в постановці Алли Бабенко.

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»

Режисер Вадим Сікорський — про творчість, шлях на сцену і еволюцію від актора до режисера

Президент присвоїв почесні звання двом львів’янам (фото)

8 лютого голова Львівської ОДА Олег Синютка вручив заньківчанам почесні звання.
Прес-служба Львівської ОДА

«У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака»

Розмова з актором-заньківчанином Олегом Сікиринським — про театр, особисте життя і «Капустяний Оскар»