Про авантюрне львівське кіно: Як заньківчани знімають новий фільм «WUNDERKIND»

Роман Мартин про авантюрне Львівське кіно

Фатум бути емігрантом

Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік

До Всесвітнього дня театру, який святкують 27 березня, Гал-інфо спеціально для своїх читачів зустрілось з надзвичайно талановитим актором та режисером театру ім. Марії Заньковецької Орестом Огородником, аби познайомитись ближче.
Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік

Мистецьке начало я отримав від батьків
Я ріс у звичайній робітничій сім'ї. Тато в мене все життя пропрацював токарем шостого розряду на заводі. Хоча він свого часу закінчив музпедучилище за спеціальністю хорове диригування. Також батько дуже добре малював і навіть хотів поступати в училище Труша. але не склалось, бо тоді час був важкий, треба було заробляти гроші, аби прогодувати сім'ю. Вчитися не дуже то й був час, тож він був змушений розпрощатися з мрією про професійне заняття мистецтвом.
Та його бажання було не загасити, тому він писав картини так, як умів, як відчував.  А щодо баяну і співів, то й до сих пір вони з мамою грають та співають у всіх концертах на селі, у всіх святах беруть участь. Мають таку мистецьку позицію. І хоча вони вже на пенсії, та все ж таки у них зараз триває друга чи то третя молодість.
А мама, все життя була інженером-технологом, водночас співала в хорі, бо має дуже гарний голос і також непогано малює. Тобто в мені це "мистецьке начало" народилось я б не сказав, що раптово. Ні, зовсім ні. Напевно, що якісь передумови до цього були. Тому що я, навчаючись в школі, завжди брав участь у художній самодіяльності, я завжди був на всіх концертах і співав, і танцював, і грав у шкільних виставах головні ролі, і малював плакати різні до свят. Пам'ятаю, що я ще зі школи був такий дуже активним.
Один мій дідо був в УПА, а другий - пропав безвісти
Один з моїх дідів був в УПА, а другий мусив переховуватись від радянської армії. Його врешті-решт у 44-му році знайшли в хаті та забрали. Після того жодної звістки про нього не було.
Історія про мого діда (маминого батька), який був в УПА, ніколи не обговорювалась в сім'ї. Більш того, була темою нон ґрата, навіть батьки нічого про це не знали. Та вже, коли я знявся у фільмі “Атентат - Осіннє вбивство в Мюнхені” в 95-му році, там в мене була роль зв’язкового бандерівця, якого за сценарієм мав допитувати НКВДист. За фільмом з мого героя знущаються. Якось той фільм подивилась бабуся, від початку і до кінця проплакала. І сказала: “Оце, внучку, тебе в кіно били, а діда твого так по-справжньому в житті”. Після того вона мені й повідала історії життя про мого діда.
Виявляється, що коли він мав 17 років, то "пішов у ліс". Після чого був засланий на Колиму, де важко захворів. Приїхав додому вже вмирати, та, на щастя, його виходила матір. Коли влада побачила, що заслання не вбило мого діда, то його послали ще й на шахти Донбасу. Повернувшись вдруге додому, він привіз купу хвороб. Я запам'ятав його дуже замкнутим в собі, з нього було тяжко якесь слово витягнути. Він дуже багато курив, по три пачки за день, дуже мало спав. Ми завжди грали з ним у шашки і він нервувався, коли я в нього вигравав.
А по татовій стороні, діда забрали комуняки в 1944 році, після чого він пропав безвісті. Якраз того року народився мій батько, от баба сама й лишилася з трьома дітьми: сином і двома доньками.
У школі я був твердим ударником
Скільки себе пам'ятаю, я завжди був, і залишаюсь до сьогодні, маминим сином. Я дуже тримався в дитинстві за маму і вона мені привила любов до нашого родинного гнізда. Таке моє ставлення до сім'ї вплинуло на мою подальшу творчість, на те, що я пишу і ставлю. 
У шкільні часи я був твердим ударником, трохи не дотягнув до срібної медалі. Я дуже любив гуманітарні науки, а не любив алгебру і фізику. Мені подобалась література, історія, географія. Не любив, на жаль, іноземну мову.
Першу виставу побачив в театрі Заньковецької
Перший раз в театр попав саме в Заньковецьку, куди нас водив всім класом наш класний керівник. Ми були на всіх прем'єрах театру, починаючи десь з 85-го. Такі вистави, як “Гайдамаки”, “Маруся Чурай”, “Безталанна” - всі ці перші вистави Федора Стригуна я тут бачив. Ми сиділи десь на третьому балконі. І в мене вперше тоді закралась якась така думка, що я дивився на людей на сцені і ці актори видавались якимись нереальними, небожителями. Я подумав, що до них попасти неможливо, і я не уявляв, що потрібно зробити щоб потрапити на ту сцену.
Група акторського відділення
Під час навчання в останніх класах, я непогано малював, мене віддали до репетитора з малювання, і я планував вступати до Академії мистецтв на кераміку. Я почав дуже наполегливо вивчати рисування, малювання, скульптури, композиції тощо. Треба було осягнути дуже багато невідомого мені матеріалу. 
Пішов документи подати на архітектуру. В мене прийняли всі роботи і сказали готуватись до вступу. Але перед тим одного разу тато, читаючи газету, помітив, що в консерваторії при вокальному факультеті Федір Стригун та Богдан Козак набирають групу на акторське відділення. Це був перший набір на це відділення в 1990 році. Чомусь я не взяв до уваги цю інформацію.
Та згодом, проходячи повз консерваторію, побачив оголошення про той набір, і що вже набирали 15 чоловік. Ми з мамою зупинились і мама каже дивись: “А може ти сюди?”. Я сказав, а може дійсно сюди. Ми в той же день забрали документи з архітектури і занесли в консерваторію. Нас тоді вступало 90 чоловік, конкурс становив шість людей на місце. І я пройшов відразу з найвищими балами. Так і почалося моє студентське життя, мрії, клопоти.
Як я став заньківчанином
Це все закінчилось тим, що після закінчення навчання практично всю групу Стригуна залишили в театрі. Так в 1994 році я і став актором театру імені Марії Заньковецької.
Після того, як я прийшов в театр, ми, молоді, грали всі ролі в масовках. Як і у будь-якого молодого актора, амбіцій було більше, ніж можливостей. І я зрозумів, що потрібно займатись своїми справами, бо ти не дочекаєшся того, що хочеш, про що ти думаєш та мрієш. І я зрозумів що треба спробувати якісь окремі роботи брати, чи самостійні, чи просити когось поставити. Це було роздоріжжя. Тоді дуже часто з’являлись думки про те, що я недостатньо задіяний, з'являлись думки піти з театру, щось поміняти у житті.
Я почав шукати цікаві матеріали для постановок. Та зіткнувся з тим, що дуже мало творів, які б відповідали моєму баченню, і нема так дуже з чим працювати. Тієї миті в мене закралася думка, самостійно написати твір. Це зараз зі сторони може і виглядало смішно, але ...
Я почав працювати, написав першу п’єсу, до того ж одразу почав писати у віршах. Я її написав, дав почитати друзям, акторам роздав ролі, навіть зібрав команду, щоб поставити. Та справа забуксувала. певно через те, що я потрапив перший раз в кіно. Мені був лише 21 рік, я не мав ще великих ролей в театрі, а мене затвердили на головну роль в фільмі “Атентат - Осіннє вбивство в Мюнхені”. І це в той час, коли кіно майже не знімалося в Україні. Я знався в фільмі і після цього відразу був затверджений ще на три нових картини на кіностудії. Я тоді подумав: “Все. Нарешті прийшов мій золотий час”. І в цей момент закінчились гроші і кіновиробництво в Україні практично зупинилось. І настала депресія українського кіно.
От в такий час я і написав свою першу п’єсу, вона була у віршах і потребувала помпезного оформлення, але реалізувати це було не в моїх силах. Перескакуючи 20 років, я зараз її дописую, вона пережила вже 8 редакцій, тому що я її відкладав, забував, повертався до неї і знову переробляв. Зараз мені лишається дописати останню сцену, тому я не спішу. Не буду наперед загадувати, але можу сказати що ця моя перша п’єса, буде таким собі лейтмотивом мого творчого драматургічного життя. Тобто вона перша і вона зараз в мене лежить майже дописана і вона є у тому вигляді, в якому я хотів би зараз її бачити.
Моя друга п’єса називалась "Мила моя, люба моя", ми її поставили на камерній сцені і вона вийшла дуже своєрідна і дуже класна. На неї пішла молодь, вона отримала багато відгуків. В моєму розумінні це був перший такий прорив, якого я навіть не очікував. Пройшов якийсь час і у мене виникло бажання поставити ще щось, цього разу уже на велику сцену. Але мені одразу ж повідомили, що оскільки я не маю диплома режисера, тому не маю права ставити на великій сцені.
Велика сцена
У 1998 році Козак зі Стригуном при Університеті Франка зробили факультет культури і мистецтва, у якому з'явились окремо кафедри режисури, акторської майстерності і т.д. Тобто ми стали частиною університету і я одразу поступив на режисуру в університет на денну форму навчання, оскільки там заочної не було - тобто я був змушений відвідувати всі пари, працюючи на півставки в театрі. Провчився я там 5 років і поставив курсовою роботою казку "Івасик Телесик", яку досі показують, тобто вже понад 12 років. Це була моя перша робота на великій сцені, яку замовив театр і я сам написав музичну п’єсу по казці у віршах. Моєю дипломною роботою було "100 тисяч" Карпенка-Карого. Ця вистава відбулась близько 80 разів і ще не є списаною.
Після "100 тисяч" я приніс Федору Миколайовичу п’єсу "Криза", яка раніше називалась "Були-жили дід і баба", він сказав свої зауваження, які я прийняв до увагу і відкоригував матеріал. І в 2009 році весною вийшла вистава "Криза", яка зайняла величезне місце в театральному репертуарі. Вистава відбулась вже майже 200 разів і досі збирає аншлаги. Пишучи її, не думав що з неї щось вийде, бо я описував в ній насущні проблеми 2009 року і думав, що це максимум на 2-3 роки, суспільство зміниться, проблеми відпадуть і актуальність теми пропаде. Але як виявилось, 10 років минуло, а по великому рахунку нічого не змінилось. Це жах, я б краще хотів списати цю виставу на підставі того, що проблеми пропали - а проблеми залишились і вистава теж.
У 2011 році в мене був "Останній Гречкосій”, у 2013 "Блазні мимоволі", у 2015 "Безодня".
Поміж своїми п’єсами у минулому році я поставив "За двома зайцями". Режисери, беручи якийсь матеріал для постановки, як правило вибирають або те, з чим вони вже ознайомлені, або матеріал, який вони знають як поставити. У моєму випадку, постановка п’єси "За двома зайцями" була особистим викликом. Я можу вже зараз про це говорити, бо п’єса вже рік пройшла і досі збирає аншлаги, отримала дуже схвальні відгуки від критиків. Тоді я вирішив піти на амбразуру, тому що з цією п’єсою були дуже великі ризики, оскільки всі знають фільм та розібрані по цитатам пісні з цього фільму і я свідомо відмовився від будь-чого, пов’язаного з цим фільмом. Я хотів зробити виключно своє бачення, я не дивився жодних вистав, щоб подивитись, як це діло зробити і таким чином кинув собі виклик і по більшій частині я справився. Мені не соромно за цю виставу, за цю роботу і за все, що в ній відбувається. І як виявляється, тепер, не тільки мені одному.
Про вибір
Я маю диплом режисера, але й надалі працюю актором. Я би хотів щоб мені не доводилось вибирати щось одне, тому що крім акторської та режисерської є ще й драматургічна робота, авторська. І ця авторська робота нічим емоційно не гірша від інших аспектів. Але якщо би "наступили на горло" і змусили вибирати - звичайно авторство ніхто би в мене не забрав, бо це є моє і я можу цим займатись будь-коли і скільки захочеться. Тому на даний момент я би вибрав режисуру. Можливо роки 2-3 назад я б ще вагався, але зараз я можу з впевненістю сказати що я обрав би режисуру.
Робота драматурга
Як правило, я сам пишу і приношу свої роботи. Всі подальші п’єси після "Івасика-телесика" це є мої особисті ідеї, мої теми, моя фантазія. Тобто я пишу п’єсу, приходжу на художню раду чи в колектив і читаю її, після чого ми вирішуємо, чи беремо її в роботу. Нема такого поняття щоб театр мені сказав: "Я тобі замовляю п’єсу зі певними критеріями". Поки що я працюю за принципом "те, що мене болить, про це і пишу", бо по-іншому не можна, якщо ти не будеш писати про що тебе болить - ти цього не напишеш.
Робота драматурга сама кропітка, вона потребує щосекундної участі у процесі, над яким ти працюєш. Акторська та режисерська робота також потребує максимальної самовіддачі, але я переконаний, що актор не думає над роллю так часто протягом свого дня, як режисер над виставою, яку він ставить і тим більше, як драматург над п’єсою, яку він пише. Тобто по інтелектуальній зайнятості у матеріалі - драматург є найбільш завантаженим.
Як вибирається тема для п’єси ?
От наприклад люди, які стоять на базарі, щось продають, вони так виживають, а деякі навіть дуже добре живуть, маючи по 5 магазинів. А з другого боку, копнеш глибше і в більшої половини з них є дипломи — університетські, поліграфічні, навіть лікарські. І ти собі ставиш таке питання — чому людина, яка мріяла чимось конкретним займатись в житті, отримала диплом і врешті решт опиналася на базарі чи в магазині.
Друга думка — чи цікавить це людей, які в суспільстві живуть? Цікавить! І в першу чергу цікавить от тих людей, які стоять там на базарі. А мені це цікаво? Цікаво! А чому б мені не написати таку п’єсу, яка би стосувалася цієї ідеї про те, що людина, яка мала мрії, чогось хотіла і раптом зіткнулася з реальністю, всі ці мрії обірвалися і вона пішла продавати мешти чи рибу на базар.
Звичайно, деякі продають, забувають, чого вони хотіли і їм того вистачає. А може не всі такі? Можливо хтось все таки навіть добившись цього, заробивши кошти і маючи що їсти та пити, ще не втратив цю ідею та бажання і все те юнацьке у ньому ще живе? Тому впевнений, що деякі такі люди мають бажання вернутися до того, щоб реалізувати мрію свого життя.
І у думках про це я знаходжу конфлікт поточних можливостей і бажань з бажаннями і прагненнями, які хотілось би реалізувати. І вже на цьому можна будувати п’єсу, придумувати персонажів, конфлікти між ними і так далі. Але основною є сама ідея мрії - чи здатна мрія, яку колись заглушили, вирватись і стати реалізованою. Після цього вже можна сідати і розробляти структуру п’єси.
Проте найголовніше у такому робочому процесі — бути щасливою людиною. Я з впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік. Тому що я займаюсь улюбленою справою і моє хобі водночас є моєю роботою, від цього я отримаю максимальну сатисфакцію.
Як режисер вибирає п’єсу, яку ставити
Це досить складний процес. Режисер це людина, яка повинна думати, аналізувати , це обов’язково має бути ерудована і освічена людина в питанні сьогодення. Він повинен розуміти що відбувається навколо, куди ми рухаємось, які сили рухають нами і вказують напрямок, що люди говорять, що їх цікавить. І вже виходячи з цього всього ти повинен шукати драматургічний матеріал, який би, на твою думку, перегукувався з тим, що відбувається в сучасному соціумі.
Якщо режисер поставить щось, аби поставити - прийде декілька людей і згодом виставу спишуть, тому необхідно робити все якісно. Завжди актуальною темою буде боротьба за владу, вона завжди замішана на крові. Керуючись такими поняттями режисер має обрати п’єсу, щоб вона була актуальною.
Наприклад, в оперному театрі режисеру вибирати п’єсу набагато простіше, тому що є класичні опери і яку би ти не взяв - ти все одно не прив’яжеш її напряму до чогось загалом, немає в тому потреби. Прив’язати можна лише “амурним почуттям” - там і тут якась любов, драма і тд. І всі глядачі будуть сидіти і про це думати.
В драматичному театрі завжди потрібно шукати золоту середину, бо театр також не може йти на поводу у глядача. Театр не може працювати тільки для того, щоб догодити глядачеві. Театр повинен пропагувати якісь вищі ідеали, теми, показувати людству куди їм варто рухатись, чого прагнути, якими варто би бути. Для цього в театрі є репертуар, різні режисери і різні вистави для широкої аудиторії.
"Я ніколи не дивлюсь своїх вистав"
Я не дивлюсь свої вистави, я не можу дивитись своїх вистав. Я під час написання, постановки я вкладаю туди стільки сил, здоров’я, душі, що коли я приходжу і бачу що актори хоч на секунду роблять щось не те то мені від цього погано. Я себе дуже погано від цього почуваю. Я дуже за це переживаю, що не можу дивитись. 
Глядач цього не помічає. Глядач приходить і сприймає все, що йому показують, а я ж знаю як то має бути ідеально і якщо воно не так то мені дуже боляче. А підходити кожен раз до акторів і казати ти погано це зробив, я не можу. Хоча не знаю як далі це буде. Та й актори цього не люблять. 
Я випускаю дитину, вистава це як дитина. Народилася і вона вже живе своїм життям. Вона росте, міняється, розвивається. Ми ж не можемо все проконтролювати.
Чи складно підбирати акторів
Ні, адже я їх всіх знаю. Працюю практично 25 років в театрі тому знаю, хто і що може. Але при підборі враховується не лише професійна здатність і можливості акторів. Це має бути не тільки дуже хороший артист. Є такі речі як відносини між людьми, актори між собою мають різні стосунки і є режисери, які успішно це використовують в своїх постановках. Це також хід. Хоча артисти дуже хитрі, вони відчувають слабину режисера.
Мені цікавіше в цій професії. Зараз я можу впевнено сказати, для мене акторська професія не є настільки цікавою як режисерська.
Про “Соло для мідних труб”
Прем'єра моєї нової вистави буде вже за місяць. Це нова п’єса, яка була написана в 2014 році, ще до “Безодні”. Але тоді тільки перший варіант був написаний. Ця п’єса називається “Соло для мідних труб”, багато хто досі не розуміє, що це за назва, хоча не завжди глядач повинен розуміти назву до кінця вистави, на яку йде. 
Мідні труби, взагалі-то, асоціюються з славою, владою і грішми, з цим, відповідно, асоціюється головний актор нашої п’єси. Головний герой, який використовуючи фінансові можливості, адже він один з найбільших банкірів в державі, будує стратегічні плани на майбутнє, які ніяк не пов’язуються з історією його роду. В історії його роду відбувались певні події, які спровокували одного з його предків створити свою родинну присягу, яка передавалась з покоління в покоління, і зміст якої категорично відрізняється від потреб і настроїв головного героя на даний момент.
В принципі ця тема та ідея мала би бути дуже актуальною в даний час. Адже це тема зради присяги. Я от аналізував і думав, якби всі люди, принаймні в нашій державі, дотримались всіх присяг, які вони колись давали, то ми б зараз жили не так як ми живемо, і навіть не так, як живуть в найкращих державах нашої планети. Якби лікарі, військові, люди, які одружуються, дотримувались всіх своїх присяг, можливо б не було таких наслідків, які ми пожинаємо.
Зазначу, що вистава буде перегукуватись з темою виборів. Головний персонаж заробив багато грошей, накрав, розвалив банк, для того щоб зберегти ці гроші він поставив собі ціль йти у владу. Це коротко у двох словах. Сподіваюсь що це буде цікаво дивитись і сподіваюсь що ідея, яку будемо піднімати в цій виставі є насущна, актуальна і цікава.

27.03.2019, ГалІнфо


 

«Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?»

Відверта розмова з актором театру і кіно заньківчанином Олесем Федорченком про життя «до» і «після» аварії, про улюблений театр, ролі в кіно, друзів і титанічну роботу над собою.
Людмила Пуляєва
"Високий Замок" від 26.01.2019
 

У Львові відроджують Заньківчанські вечори

24 березня у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбудеться перший весняний Заньківчанський вечір за участі мовознавця, професора, директора інституту української мови НАН України Павла Гриценка.

Конкурсна комісія рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької

Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М, Заньковецької.

https://galinfo.com.ua/news/konkursna_komisiya_rekomenduvala_andriya_matsyaka_na_posadu_dyrektora_teatru_im_mzankovetskoi_288165.html
Прес-служба театру
Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької.

Все про прем'єру "Перед заходом сонця"

Запрошуємо ознайомитись з публікаціями нашим партнерів - засобів масової інформації про прем'єреу виставу "Перед заходом сонця" (Г. Гауптман) в постановці Алли Бабенко.

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»

Режисер Вадим Сікорський — про творчість, шлях на сцену і еволюцію від актора до режисера