«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»

Режисер Вадим Сікорський — про творчість, шлях на сцену і еволюцію від актора до режисера
«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»


Вадим Сікорський. Фото Андрія Куб'яка
Наприкінці жовтня на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької з успіхом відбулась перша прем’єра нового, 101-го сезону заньківчан — «Гуцульський рік» за Гнатом Хоткевичем у постановці заслуженого діяча мистецтв України Вадима Сікорського (на фото). З 6 листопада до 60-річчя режисера в театрі оголошено «Листопад вистав Сікорського». А потім продовжить свою тріумфальну ходу «Гуцульський рік», а тиждень перед днем народження Вадима Івановича шанувальники його таланту матимуть змогу переглянути вистави у постановці режисера: «Небилиці про Івана…», «Ханума», «Ревізор», «Голий король».

— З якими думками, почут­тями переступаєте ще один життєво-творчий рубіж?

— Думаю і згадую себе у сту­дії, всіх, з ким вчився, і всіх, хто викладав. Згадую, як перший раз вийшов на сцену, свої перші слова на сцені…

— Яка це була роль?

— Це був Матюша в «Суєті» Карпенка-Карого. Зараз зга­дую своїх партнерів по сце­ні, як сон чи щасливу казку. Уя­віть, що я граю на одній сцені з Федором Стригуном, Олексан­дром Гриньком, Борисом Ро­маницьким, Надією Доценко, Таїсією Литвиненко, Богданом Кохом, Богданом Ступкою, Во­лодимиром Максименком… Ти — «шпана», ще хлопчисько, а уже серед них! Це виховання куль­тури, драматургії, поведінки за лаштунками, шанування театру, відношення до театрального процесу… І ти серед них! А ви­кладачами в студії були Анато­лій Хостікоєв, Сергій Данченко, на паралельному курсі — Олек­са Ріпко, Любов Каганова, сце­нічної мови вчив Володимир Глухий… Це люди, які відбулися в мистецтві, які мали право ви­кладати. Мені тоді дуже пощас­тило, як пощастило і з тим, що мене залишили працювати в те­атрі. Всі мріяли, і я мріяв — про інший театр навіть не думав.

— Коли ви захотіли стати актором?

— Якби старшокласником я не потрапив в аварію, якби не операція, після якої я уже не міг стати пілотом, як батько, то не знаю, що могло б бути, якби не театр…

— Ви мріяли літати?

— Я виріс у середовищі, де були літаки…

— То ви з родини того ле­гендарного Сікорського?

— Це не так, але й так, бо все одно Сікорський. Бать­ка раз на півроку викликали в особливий відділ і продовжу­вали з’ясовувати, чи він не ро­дич того Сікорського, який був авіаконструктором у США. Я хо­тів бути там — у небі, ближче до зірок, бачити сонце за хмара­ми… Така романтика. А додай­те сюди Сент-Екзюпері з його «Маленьким принцом»… Тому хочеш бути льотчиком у небе­сах, чи моряком під вітрилами, чи підкорювати гірські верши­ни… Я ріс у такому середови­щі, яке формувало ці мрії. Піс­ля операції про все це треба було забути. Я вступав в уні­верситет на історичний факуль­тет, але мені забракло балів, бо погано знав англійську. Восе­ни мав здавати документи на так званий нульовий чи підго­товчий курс, після якого за рік легше було б вступити до уні­верситету. Але сталося так, що, читаючи газету, побачив оголо­шення про набір у студію при театрі ім. Марії Заньковецької, і моя улюблена тітка пожарту­вала: «Може, вступиш?». Я ска­зав: «Вступлю»…

— Але до вступу в театраль­ну студію чи інститут люди серйозно готуються, вчать якісь тексти, пісні, танці… У вас так було?

— Мене готував до вступу, — що стосується мови, адже тре­ба було читати байку, оповідання, монолог, — мій двоюрідний брат, який на той момент вчився в шостому класі. Я ж приїхав до Львова з Владивостока, де ви­ріс. Української не знав.

— Коли ви приїхали до Львова?

— Після закінчення школи. Приїхав сюди продовжити на­вчання. За рік мій батько мав демобілізуватися і теж поверну­тися в Україну. Я мешкав у тітки — маминої сестри. Був дуже не­посидючим, все мене цікави­ло — те, що навколо, і далі теж: люди, країни, моря-океани… Я не можу сидіти на одному місці. Тому, можна сказати, я був про­блемною дитиною.

— Українську мову почали вивчати лише після закінчен­ня школи?

— Можна сказати й так. Я її вивчав, як пісню, як звуки. І за карі очі мене взяли у студію. Я так думаю, бо я би себе не взяв. Можливо, хтось із членів комісії (чи всі?) щось у мені розгледі­ли. Ці карі очі… Ну так, я співаю, немає проблем з ритмами, але… Але я настільки був не го­товий, щоб приходити в цей те­атр і пропонувати себе! Напев­но, це було щось таке, що ні від кого не залежало, — навіть від тієї комісії.

— Про театр ім. Марії Зань­ковецької ви почали мріяти під час навчання в студії?

— Звичайно. Час минув, але я своєї думки не змінив, — кра­щого театру не було. До нас приїжджали на гастролі театри, ми їздили з творчими обміна­ми, тобто я бачив інші театри. І це порівняння лише утверджу­вало мене в думці, що кращого за театр ім. Марії Заньковецької немає. Такої високої театраль­ної смакової культури, як тут, не було ніде. На той час були про­блеми навіть у Київському теа­трі ім. Івана Франка. Саме тому туди поїхали Данченко, Ступка… І вони «підняли» театр ім. Івана Франка.

— Скільки років вам було достатньо залишатися тіль­ки актором, перш ніж ви за­хотіли стати режисером?

— Мало кому було так до­бре в акторстві, як мені. Ще на­вчаючись у студії, я уже грав на сцені, мене любили партне­ри, навіть не партнери, а боги з театрального Олімпу. Коли до тебе підходить Романицький і через «перепрошую» каже: «Чи можу я вам дещо порадити?», ти розумієш рівень культури, тебе «паралізує». І він радить у толерантній формі, і ти відчува­єш себе достойним цих порад. Потім так у мене було й у теа­трі ім. Івана Франка. Гарна ви­става була «Декамерон» — це було щастя акторської реаліза­ції. Дуже любив «Рисове зерно» і того пацана, якого грав, — Чі­лістіно, Мекініж у «Тригрошовій опері», «Ромео і Джульєтту», де зіграв Меркуціо, — це була моя остання роль, яку зіграв у те­атрі ім. Марії Заньковецької. Тобто все в мене було благопо­лучно і мило, але настав такий час, коли пішов Сергій Данчен­ко, і ми почали падати в прір­ву. Приходила режисура, яка мене не влаштовувала. Після Данченка, після того розумін­ня театру, яким з нами ділили­ся наші корифеї, раптом прихо­дили люди, які були абсолютно протилежні тому, у що ми пові­рили. Це була наша релігія. Я не винен, що виріс у цій релігії, де сповідують якісну драматур­гію, певні стосунки в колекти­ві, смак, такт, етикет, ставлен­ня до репетиційного процесу, до репертуару… З’явився вну­трішній протест і бажання втечі, коли все те, у що ти вірив, руй­нується, як будиночок з карт, і не просто падає, а падає у прір­ву. Мені знову пощастило, бо ми поїхали на гастролі в Київ. Я заходив до театру, а Данчен­ко виходив з прохідної, ми при­віталися, і він каже: «Ти до мене влітку приїжджаєш вступати на режисуру». Поїхав до Києва, вступив на режисуру в інститут ім. Івана Карпенка-Карого, до­гравав вистави у театрі ім. Ма­рії Заньковецької, грав у театрі ім. Івана Франка, літав на га­стролі з Тбілісі через Київ у Пол­таву, з Полтави — в Тернопіль… Потім настав період, коли тре­ба було прийти у рідний театр і почати ставити вистави, а це був неймовірно складний пері­од, адже не так давно ми з ко­легами були партнерами, а те­пер ти маєш керувати.

— А взяли вас сюди легко?

— Було все просто, тому що всі думали, що я залишуся в Ки­єві. Але приїхав директор теа­тру ім. Марії Заньковецької до Києва, вони зустрілися з Дан­ченком, потім сповістили, що чекають мене. Сергій Сенчук (тоді — директор театру ім. Марії Заньковецької. — Авт.) запитав, де я буду працювати. Я сказав, що в рідному театрі у Львові. Данченко відійшов у кращий світ, а я так і не встиг йому ска­зати, що він для мене був тим, хто визначив мене в театрі, лі­тературі, смаках репетиційно­го процесу, людських стосун­ках, спортивних вподобаннях… У нас було багато спільного.

— Дружите зі спортом?

— З дитинства займався дзю­до, добре грав у футбол і хокей.

— Зараз як підтримуєте форму?

— Ніяк. Ходжу на репетиції.

— Пішки?

— Так. Роздивляюся Львів і ще не весь роздивився.

— Розпочався «Листопад вистав Сікорського». Як ви до цього ставитеся?

— Спокійно. Нема у мене емоцій. Я зрозумів, що це не поминки поки що. Для мене це свято. Тиждень мій. Перед ним відіграли прекрасну прем’єру «Гуцульський рік», якою я дуже тішуся. А ще на фестивалі в Чернівцях я отримав премію за кращий режисерський задум і його втілення — виставу «Реві­зор», а Степан Глова був відзна­чений за кращу чоловічу роль. 1 грудня будемо з цією виста­вою на фестивалі у Польщі… Мені приємно.

— Що ви зараз читаєте і над чим хотіли б працювати найближчим часом?

— Навіть якби й не хотів чита­ти, то в мене така професія, що мушу читати. Читати різне і різ­ної якості. Потім ти хочеш роз­повісти історію, яка тобі сподо­балася. Чи це «Історія коня», чи «Амадей», чи «Три товариші»… Це моє, мені це цікаво, і я хочу розповісти про це людям. Якщо мій Ангел побуде ще зі мною, то я б хотів поставити Юрія Винни­чука «Танго смерті» чи «Малень­кого принца» Сент-Екзюпері.
Довідка «ВЗ»
Вадим Сікорський — український режисер-постанов­ник, заслужений діяч мистецтв України. Народився 11 листопада 1958 року в родині військового льотчика. Ріс у Владивостоці. До Львова переїхав після закінчення шко­ли, за рік до батькової демобілізації. Поставив близько 50 вистав.

ЛЮДМИЛА ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ, 06.11.18 , Високиий замок 

Несподівана «Павлинка» вже незабаром приїде до Львова

Вже незабаром, 7 листопада 2018 року, о 14-й та о 18-й годині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені О. Кобилянської на сцені Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької покаже львів’янам виставу «Павлинка» Янки Купали.

Олександр Норчук: Військовий? Медик? Ні, Актор!

Конкурсна комісія рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької

Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М, Заньковецької.

https://galinfo.com.ua/news/konkursna_komisiya_rekomenduvala_andriya_matsyaka_na_posadu_dyrektora_teatru_im_mzankovetskoi_288165.html
Прес-служба театру
Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької.

Все про прем'єру "Перед заходом сонця"

Запрошуємо ознайомитись з публікаціями нашим партнерів - засобів масової інформації про прем'єреу виставу "Перед заходом сонця" (Г. Гауптман) в постановці Алли Бабенко.

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

«У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака»

Розмова з актором-заньківчанином Олегом Сікиринським — про театр, особисте життя і «Капустяний Оскар»

Рівно за тиждень на сцені нашого театру гастролюватиме литовський театр.

Неймовірна версія «Бориса Годунова» О. Пушкіна 

У фойє Заньківчан на час Великодніх святкувань було прикрашено писанкове дерево.

Із такою ініціативою до керівництва театру звернулися Наталка Криничанка, голова Львівської міської громадської організації “Фундація дослідження Лемківщини” та Дитяча школа народних мистецтв міста Львова (в особі директора Галина Вихованської, члена Національної Спілки художників).

Таємниці театру Заньковецької

Заньківчани святкують своє 100-річчя.