Все про прем'єру "Перед заходом сонця"

Запрошуємо ознайомитись з публікаціями нашим партнерів - засобів масової інформації про прем'єреу виставу "Перед заходом сонця" (Г. Гауптман) в постановці Алли Бабенко.

Конкурсна комісія рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької

Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М, Заньковецької.

https://galinfo.com.ua/news/konkursna_komisiya_rekomenduvala_andriya_matsyaka_na_posadu_dyrektora_teatru_im_mzankovetskoi_288165.html
Прес-служба театру
Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької.

«У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака»

Розмова з актором-заньківчанином Олегом Сікиринським — про театр, особисте життя і «Капустяний Оскар»
«У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака»
27 березня, у Міжнародний день театру, багато років поспіль театрали з нетерпінням чекають на цікаве, веселе й оригінальне дійство, що зародилося як «Заньківчанський капусник», а згодом перетворилося на «Капустяний Оскар».
Одним із ініціаторів такого святкування Дня театру був актор Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Олег Сікиринський. У День театру — розмова про театр, «Капустяний Оскар», акторську професію і шлях до неї, а також про батьків і родину.

— Ми з друзями-акторами якось сіли, подумали і дійшли висновку, що вдома тільки ночуємо, а все життя минає у театрі, — каже Олег Сікиринський. — Це друга сім’я. Тому й виникла ідея «Капустяного Оскара», щоб порадувати акторів, влаштувавши їм свято. Намагаємося якомога менше людей займати у наш «капусник», щоб більшість сиділа в залі, дивилася, насолоджувалася і відпочивала…

— Ті, кого не залучаєте, не ображаються?

— Заздалегідь маємо змогу відзняти якесь жартівливе відео, щоб людина могла себе побачити з залу. Хочеться, щоб мої колеги, сидячи в залі, подивилися на себе збоку, пожартували, посміялися зі себе. Девіз «капусника» — хуліганство. Буде багато сюрпризів. Багато акторів побачать своїх колег з іншого боку. Мені подобається, що актори погоджуються на хуліганство, не бояться…

— Що означає «хуліганити по-заньківчанськи»?

— Це вийти за звичні межі, форми, робити те, чого від тебе не очікують, вражати несподіваними речами… Під час одного з «капусників», наприклад, виїхала машина з поліцейськими. Цього ніхто не чекав… Актори — як діти малі, нам лише дай привід, і ми будемо одне одного «підколювати», жартувати. Кайф у тому, що над нами нікого немає. Ми, актори, — люди залежні, нас завжди вибирають режисери, призначаючи на ролі. А тут ми самі собі режисери, і можемо дозволити бути самі собою.

— Багато років поспіль «Заньківчанський капусник» готують одні й ті самі актори — ви з Юрієм Хвостенком…

— Перший «капусник» творив ще й Орест Гарда, а десь на третій рік виникла ідея «Капустяного Оскара». Захотілося відзначити своїх колег за рік напруженої праці. Чому не можемо собі дозволити одне одного похвалити?

— Є «академіки», які визначають переможців у номінаціях?

— У нас є команда людей, які таємним голосуванням визначають переможців. Якщо була традиція відзначати себе, то тепер вручаємо нагороди й іншим львівським театрам — за найкращу виставу іншого театру, за найкращу жіночу і найкращу чоловічу ролі. Це стимулює відвідувати вистави інших театрів.

— Чим іще живе зараз актор Олег Сікиринський?

— Два місяці живу тільки «капусником». Ще граю вистави. Слава Богу, зараз невеличка пауза в репетиціях — випустили виставу «За двома зайцями» у постановці Ореста Огородника, де маю невеличку роль, а нова робота розпочнеться днями — у Таїсії Литвиненко.

— Коли зародилася мрія стати актором?

— З восьми років. У дитинстві хотів бути космонавтом, льотчиком, пожежником… А саме у восьмирічному віці я задумався: то ким же хочу бути? І в голову прийшла геніальна ідея про те, що є одна професія, яка об’єднає усі професії і здійснить мою мрію, — це актор, на сцені я зможу бути ким завгодно.

— І які кроки ви робили на шляху до своєї мрії?

— У бібліотеці мого рідного Чорткова на Тернопільщині прочитав усю літературу на цю тему. Ходив на вистави — закохався у театр ще більше. Організовував у школі театральні гуртки, сам щось ставив. Весь вільний час присвячував своїй мрії.

— Як батьки поставилися до вашого вибору?

— Критично, бо для маленького містечка у той час мрія стати актором була приблизно такою, як і полетіти на Марс. У родині акторів не було, хоча моя мама організовувала художню самодіяльність, хор… І в юності теж хотіла бути актрисою, але її мама — моя бабця — сказала, що «ти ніякою актрисою не будеш, такого бути не може». І мама мрію поховала. Я зрозумів, що мене може чекати така ж доля, якщо поступлюся.

— Але мама, маючи свій гіркий досвід, могла б вас підтримати…

— Вона не вірила, що це можливо. Традиційно у маленьких містечках у той час було стати вчителем або військовим.
Я сказав батькам: «Давайте я спробую сам вступити туди, куди хочу. Якщо не вийде, то піду туди, куди скажете. Але дайте мені кілька шансів спробувати». У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака. Я довідався, де є театральні інститути, і вирішив поїхати до Харкова, бо думав, що там буде легше вступити.
На той момент я ніде не був, крім рідного Чорткова. Але в Харкові охочих вступати на акторський було багато. Тим, хто приїхав із Західної України, натякали, що шансів вступити нема, мовляв, чого ви сюди приїхали? Там панувала російська мова, а тут приїхали ми — з українською. На фінальному конкурсі мене «завалили», але сказали, що у Львові відкривається акторське відділення, і можна їхати туди. Коли не вступив, прийшов до професора, запитати, в чому причина (пригадую, що плакав від образи). Він мене обняв і сказав: «Їдь до Львова, там вступиш». І о шостій ранку наступного дня я вже був у Львові, прийшов у консерваторію, а о дев’ятій був екзамен. Щоправда, батькам не сказав, що поїхав на іспит. Зізнався лише тоді, коли вступив у консерваторію. Правда, вони ще довго це слово не вимовляли. Для Чорткова консерваторія, то взагалі на Юпітер полетіти! Я їм написав на листочку «консерваторія», і вони всім розповідали, куди я вступив.

— Знаю, це був курс народних артистів України Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко. Після закінчення весь курс залишили в театрі…

— Так, і ми всі досі тут працюємо.

— Які ролі лягали на вашу натуру, а які були вашими антагоністами?

— Великий кайф для актора витягувати зі себе щось таке, чого ти в собі навіть не підозрював. Часом трапляється дуже складна роль, і починаєш відшуковувати в собі потрібні для неї якості. Насправді в людині є все, намішано багато — ми веселі, сумні, добрі, злі… Акторові треба «покопатися» у собі, щоб «витягнути» той характер, який присутній у твоєму персонажеві. Пригадую, довго шукав «підхід» до ролі психічно хворого Біллі у виставі «Політ над гніздом зозулі». І раптом зрозумів, що кожен може потрапити у божевільню, ніхто від цього не застрахований. Я знайшов якийсь «нерв» у собі, що мені допоміг зрозуміти — нічого не треба придумувати, награвати якусь пластику. Найулюбленіша роль у виставі «Чоловік моєї дружини». Отримую насолоду, коли граю цього інтелігента у певних обставинах, знаходжу щось і своє, і чуже, мені не притаманне, але це дуже цікаво! Бо сам собі набридаєш, коли граєш себе. Колись я дуже мріяв зіграти Пітера Пена в казці, і я його зіграв. У той час це був я — романтичний хлопчик. Мені близькі ті ролі, де я був іншим, — не таким, як у житті.

— Як склалися стосунки з кіно? Знаю, зараз знімаєтеся у фільмі Тараса Химича «Король Данило».

— Був період, коли багато знімався, але ми, актори, залежні від кінопроцесу: він на підйомі — ми потрібні, в нього криза — і у нас теж, бо стаємо непотрібними. Багато знімався у кліпах, в серіалі «Полювання на Вервольфа». Зараз ми більше знімаємося у рекламах ґаджетів, ніж у фільмах. Але кіно відроджується, тому й починаються зйомки. У фільмі «Король Данило» граю боярина Гордія Мстиславовича — побратима Данила.

— Належите до тих акторів, чиї «половинки» мають іншу професію… Розкажіть історію вашого знайомстваз дружиною.

— Ми з Оленою знайомі ще з Чорткова, я потягнув її зі собою до Львова. Вона — лікар. Стосовно себе я не хвилююся — можу творити, бо знаю, що вдома — надійний тил, дітей зі школи забрали, нагодували… Дочка Квітослава закінчує школу, їй 18 років. Синові Даниїлу — десять. Нещодавно син сказав: «Тату, я не хочу бути актором, тому що ти пізно приходиш додому і треба багато тексту вчити». Я не знаю, що мені було болючіше чути, — чи те, що пізно приходжу, чи що багато тексту вчу.

— Що б ви хотіли сказати своїм шанувальникам у День театру?

— Недавно зрозумів, що треба більше спілкуватися з глядачами. Мені це сказав один чоловік, що ходить на усі вистави, які ідуть у нас на Камерній сцені. Я подумав: як класно, коли, маючи великий вибір, чим заповнити вільний вечір, людина вибирає театр. Як добре, що своєю роботою ми людей піднімаємо з домашніх диванів. Коли ти виходиш на сцену, ти повинен пам’ятати, що люди, які в залі, три години свого життя віддали тобі. І ми не маємо права їх розчарувати, не повинні халтурити. Люди нам довіряють свій час — і у цьому наша місія.
Довідка «ВЗ»
Олег Сікиринський народився 17 травня 1973 року в Чорткові Тернопільської області. Закінчив Вищий державний музичний інститут імені Миколи Лисенка, вокальний факультет, акторський відділ. У творчому доробку понад
80 ролей і дві моновистави — «Сміється той, хто сміється» та «Лист з Африки», які йшли на Камерній сцені театру ім. Марії Заньковецької. Один із авторів та незмінний ведучий «Заньківчанських капусників». Знімався у фільмах «Полювання на Вервольфа», «Офіцерські дружини», «Король Данило»…

ЛЮДМИЛА ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ 27.03.2018, Високий Замок

Рівно за тиждень на сцені нашого театру гастролюватиме литовський театр.

Неймовірна версія «Бориса Годунова» О. Пушкіна 

У фойє Заньківчан на час Великодніх святкувань було прикрашено писанкове дерево.

Із такою ініціативою до керівництва театру звернулися Наталка Криничанка, голова Львівської міської громадської організації “Фундація дослідження Лемківщини” та Дитяча школа народних мистецтв міста Львова (в особі директора Галина Вихованської, члена Національної Спілки художників).

Таємниці театру Заньковецької

Заньківчани святкують своє 100-річчя. 

У Львові представили прем'єру комедійної п'єси Старицького "За двома зайцями"

До прем`єри вистави "За двома зайцями"

Вже 24 лютого, запрошуємо всіх поціновувачів заньківчанської гри на першу прем’єру на великій сцені у 2018 році – «За двома зайцями» М. Старицького. 

Театральна рушниця для двох зайців

Для чого твориться щось мистецьке? Це не що інше як ланцюг процесу пошуку смислів. А для режисера конче існуватиме прагнення порівняти власний смак і власне бачення з баченням інших, тобто публіки. Митець формує ідеал, реалізовує, оцінює результат сам і порівнює свою оцінку з реакцією зали. Отже, первинне прагнення митця часто - знайти підтвердження тому, ще не один він бачить і розуміє ось так, що соціум знаходиться на схожій позиції.

Зі 100-річчям Львівський театр Заньковецької вітатимуть колеги з Литви

«День» неодноразово розповідав про те, що Національний академічний український театр ім. Марії Заньковецької святкує 100-річний ювілей, з нагоди якого вже відбулися науково-практична конференція з участю театрознавців із усієї України й з-за кордону, також – міжнародний театральний фестиваль, урочиста академія та прем’єрна постановка режисера Федора Стригуна вистави «Марія Заньковецька» за п’єсою Івана Рябокляча.