Борис Мірус розповість про ” Мої 70 заньківчанських літ”

Борис Мірус
У Львові 13 січня народний артист України Борис Мірус презентуватиме свою другу книгу спогадів. Ця робота вийде у світ на честь100-річчя театру ім. Марії Заньковецької, якому відомий актор присвятив понад сімдесят літ свого життя, розповідає Гал-інфо.

У кого ще свята, а в Заньківчан – активні репетиційні будні!

Актори Театру в рамках свого 100-літнього ювілею готують першу прем’єру 2018 року для великої сцени – виставу за п’єсою М. Старицького «За двома зайцями». До театрального прочитання цього матеріалу взявся режисер-постановник Орест Огородник. Очікуємо на прем’єру вже 17-18 лютого.

Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко

 Полтавчанка Анна Матійченко вже 12 років підкорює вибагливу галицьку публіку зі сцени театру імені Марії Заньковецької. За словами актриси, кожен театр має свій дух і ментальність і навіть для найвибагливішого глядача у Львові знайдеться свій.
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
     У інтерв’ю ІА Дивись.info актриса відверто розповіла, чому свого часу відмовилася виступати у Росії, як ставиться до сучасного театру та як її вдається «порозумітися» зі своїми героїнями.
– Анно, розкажіть, з чого почався Ваш «роман» з театром Марії Заньковецької.
В першу чергу, він ще триває. Можливо, це й справді роман. Адже я закінчила акторський факультет Полтавського музичного училища і захотіла цього «роману» з театром Заньковецької. Приїхала сюди, але з середньою освітою у національному театрі працювати не можна. Тому розпочала навчання в університеті Франка на акторському факультеті (Майстерня народної артистки України Литвиненко Таїсії). Працюю в театрі з другого курсу, тобто вже 12 років. Це була моя мрія і я її здійснила, отримавши в нагороду те, чим я займаюся по сьогодні.
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
  Цей театр мене, безумовно, вабить і до сьогодні: його атмосфера, дух, ментальність. Те, чим сьогодні займається театр. Навіть у сучасних виставах у нас є професія, про яку не можна забувати. Я зараз ніяк не можу образити інші сучасні театри. У театрі Марії Заньковецької зібраний великий цвіт акторів, починаючи з наших корифеїв і закінчуючи з молоді, яка прийшла до нас у цьому сезоні. І це дуже важливо, адже якщо говорити про інші національні театри України, наприклад, театр Івана Франка, то це імена, київський театр Лесі Українки – це надбання більше російськомовних акторів, що на сьогодні у нашій державі я вважаю неприпустимим.
 – Актори грають у житті – міф, чи правда?
Ні. Це неправда. Життя насправді дуже кольорове. У мене цього немає, я завжди є собою.
 – Кожен театр має свій дух. Яким він є у театрі Марії Заньковецької?
Заньківчани – це, в першу чергу, велика родина. Якщо у когось біда, ми всі за неї відповідаємо. Якщо успіх – всі радіють. Це дуже важливо.
Нам пощастило, адже є перехід від покоління до покоління. Ми не бавимося у конкуренцію між собою, у нас немає ворожнечі за ролі. Є наказ, розподіл і ми працюємо. Потім приходить глядач і сам обирає. У кожного також є свій глядач.
У пріоритеті для мене якісно зроблена робота.
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
 – Якщо змоделювати ситуацію, що ти якимось чином не стала акторкою, як би розгортався твій сценарій?
Не можу цього уявити. У мене вся родина була у театрі, утім, не актори. Три роки я мріяла стати вчителем біології. Мрії – це добре, але з ними ще й треба працювати. Ще Франко колись сказав, що людину, яка не використовує свій талант для свого народу, можна судити. Я готова підписатися під цими словами. Коли в моєму житті були спокуси поїхати в Росію, я відмовилася.
Ми не бавимося у конкуренцію між собою, у нас немає ворожнечі за ролі. Є наказ, розподіл і ми працюємо. Потім приходить глядач і сам обирає
Я хочу бути першою тут. Я дуже чітко усвідомлюю, що таке громадянство. Для того, щоб працювати, наприклад, у Польщі, Америці, Грузії, потрібна мова. Не те, як ти говориш і володієш нею в житті, а те, що ти будеш з нею робити.
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
 – Акторство – це дар, який дається від природи, чи це те, що також можна напрацювати?
Можна напрацювати. Існує багато навчальних закладів, акторських студій.
 – Чому ти вчиш людей на своїх заняттях?
У своїй акторській студії я вчу людей відкрити себе. Це не лише діти, це також і дорослі люди. За чотири місяці я намагаюся викласти курс акторської майстерності, яку здобувають люди у вищому навчальному закладі. Мої учні сьогодні є студентами акторських факультетів всієї України. Відтак, зусиллями моїх учнів був утворений Молодіжний театр «Мельпомена».
 – Кіно, чи театр?
Це абсолютно різні речі, тому що театр – це тут і зараз, це миттєвість. У театрі кожна вистава відрізняється, якщо сьогодні ми граємо виставу і завтра ми граємо цю саму виставу у цьому самому складі акторів, вона буде зовсім інша. Тому що ми всі живі люди, і ми не можемо відтворити ту саму реакцію, яка була півгодини тому. Я не можу сказати, чи я більше актор театру, чи кіно. Звичайно, я бачу своє майбутнє в кіно. Добре було б, якби ще й кіно мене б у собі бачило. Наразі я актриса театру і я цим пишаюся.
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
 – Правда, що кожен актор театру мріє потрапити у кіно, навіть тоді, коли не зізнається у цьому?
Я думаю, що так. Навіть ті, хто про це не говорить, всеодно про це мріє. У світі є багато варіантів, коли люди потрапляють у кіно перший раз у 60-70 років і вони від цього не програють, а лише виграють. В театрі у такому віці вже трішки затяжко. В Америці це можливо, на пострадянському просторі це не так легко.
 – Актор може вичерпати себе на сцені і піти з театру?
Гадаю, що ні, адже ми маємо потужний фідбек: оплески, увага глядача. Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити. Без енергетики глядача ніяк. З драмою простіше, тому що, коли починається вистава, ти чітко знаєш, де є той момент, коли глядачі вже з тобою. Адже у драмі якісь кульмінаційні події як правило відбуваються одна-дві протягом всієї дії. У комедії ж співпадіння із публікою або є, або немає відразу ж.
Я люблю свої і драматичні, і характерні ролі однаково. Я люблю їх всіх однією любов’ю.
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
 – Вважаєш себе сильною особистістю?
Так. Все, що відбувається навколо нас, робить нас сильнішими. Мені здається, що у нашій державі сьогодні живуть сильні люди, тому що ми знаходимося під впливом війни.
Мені здається, що у нашій державі сьогодні живуть сильні люди, тому що ми знаходимося під впливом війни
Люди приходять на виставу і їх не цікавить, що з тобою відбувається, яке у тебе здоровя. Вони заплатили гроші і прийшли подивитися на комедію.
 – Наскільки для актора важлива громадянська позиція?
Для мене вона важлива. Я виключно за український театр, українське кіно і будь-який український продукт. Хочеться, аби наші столичні колеги і друзі також цього дотримувалися.
 – Як відбувається ознайомлення і входження у роль?
У мене був випадок із роллю Клементини у виставі «Завчасна паморозь», яка тепер є моєю улюбленою роллю. Це жінка, яку я не могла зрозуміти, чому вона так чинить? Поки я не зрозуміла її способу мислення, її мотивації, коли прийшов вже кайф від цієї ролі, я раптом усвідомила: а вона права, тут і зараз вона права. Був момент, коли я і вона зійшлися, утім, повністю я цієї героїні для себе не виправдала.
У виставі «Різдвяна ніч» я граю імператрицю, блондинку. Це легкість буття, заздрю навіть інколи блондинкам (сміється).
Театр – це наркотик, без якого ти не можеш жити, – актриса Анна Матійченко
 – Що ти думаєш з приводу сучасного театру?
Для глядача сучасний театр – це напевно, в першу чергу, форма. Коли на сцену виносяться зображення в 3D, якісь оголення, які нічим не підкріплені. А чи може глядач сказати про наповнення, про зміст…А є вистави, у яких нічого немає, мінімалізм. Але є гра акторів, є професія, яка надає змісту всій виставі.
Ходіть в театр. Він пробуджує, надихає, відповідає на питання. Люди ходять в театр, адже це дзеркало, в якому можна побачити себе і порівняти з якимось героєм. А потім схопитися за голову і подумати: що ж я наробила, або усвідомити, що  була права. 
Довідка:
Актриса театру імені Марії Заньковецької.
Освіта – Полтавське музичне училище імені Миколи Лисенка, акторський факультет, курс народного артиста України Віктора Панасовича Мірошниченка та народного артиста України Віталія Степановича Кашперського;
– Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет культури і мистецтв, акторське відділення, курс народної артистки України Таїсії Йосипівни Литвиненко.
Нагороди: Перша премія Всеукраїнського конкурсу читців імені Тараса Шевченка; Перша премія Регіонального конкурсу читців імені Олександра Пушкіна; Перша премія 14-го Всеукраїнського конкурсу професійних читців імені Лесі Українки; «Вишуканий психологічний образ» ІХ-го Міжнародного театрального фестивалю жіночої творчості імені Марії Заньковецької (за виконання ролі Анни Сергіївни у виставі «Дама з собачкою» А.Чехова).
У 2006 році Анна Матійченко приймала участь у Всеукраїнському турі пам’яті Івана Франка, у рамках якого відбулися концерти в Харкові, Одесі, Херсоні, Києві, Донецьку, Кам’янець-Подільську. У цих концертах актриса була єдиним читцем творів класика.

Олександра Багач, Дивись-Інфо

Створено небайдужими і натхненними

Не багатьом акторкам такий дарунок долі випадає. Хоч працюють вони в національних театрах, не бігають в пошуках сцени, не змушені шукати кошти на постановку, але роками чекають на вимріяну роль. Хтось чекає безнадійно, хтось бере справу в свої руки, як заньківчанка Наталя Лісова. Колись вона загорілася створити виставу про Олену Телігу. Знайшла собі однодумця в особі режисера Інни Павлюк, написали разом п’єсу за творами та листами Олени Теліги «Або-або». І Камерна сцена театру імені Марії Заньковецької отримала цікаву пізнавальну виставу, достойне вшанування поета. Здавалося, що  співпраця акторки та режисера матиме продовження. На жаль… Але Наталя Лісова – одна з небагатьох львівських акторок, які не можуть жити у сподіваннях, а самі вирушають в пошуки ролей. Декілька років тому прочитала п’єсу Ольги Кіс «Мій Роден». Декілька років пішло на пошуки режисера. І ось 17 листопада, в 100-річчя смерті Огюста Родена на Камерній сцені театру імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра.

Першою прем’єрою 2018 року стане постановка Ореста Огородника «За двома зайцями» М. Старицького.

Інтерв'ю Тараса Лисака для агенcтва "Укрінформ" про виступи в зоні АТО

Директор-розпорядник Національного театру імені Марії Заньковецької Тарас Лисак дав інтерв'ю кореспонденту "Укрінформ" Нінель Кісилевській. Про життя кавер-гурту The Rohies...

Орест Огородник: Саме пропаганда доводить ситуацію до абсурду

Можна до безконечності, до піни на вустах сперечатися довкола збитих вже тем «зради» і «перемоги», за якими пересічний українець вже й не бачить світу за вікном. Можна щодня виголошувати войовничі гасла, але вони, на жаль, не зможуть втамувати внутрішнього болю тисяч. 
Ігор Гулик
IA ZIK
Джерело: http://zik.ua/news/2016/10/21/orest_ogorodnyk_propaganda_propaganda_dovodyt
_sytuatsiyu_mayzhe_do_absurdu_968382

До прем'єри "Украдене щастя"

У ЛЬВІВСЬКОМУ ТЕАТРІ ІМЕНІ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ ПРЕДСТАВИЛИ ПРЕМ'ЄРУ – «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»
Режисер-постановник соціально-психологічної драми Івана Франка – художній керівник театру Федір Стригун, який присвятив нову виставу 160-літтю від дня народження її автора. Варто також додати, що «Украдене щастя» – перша прем’єрна постановка заньківчан цього театрального сезону.
Нагадаємо, що в основу п’єси покладена народна пісня «Про шандаря» (жандарма), яку записала 1878 року приятелька Івана Яковича  Франка – Михайлина Рошкевич. Вперше постановку п'єси на сцені театру товариства «Руська бесіда» 15 листопада 1893 року здійснив  актор, режисер і драматург Кость Підвисоцький і сам виступив у ролі Миколи Задорожного. До кінця 1893 року «Украдене щастя», окрім Львова, було поставлено ще у 12-х містах Галичини, де п’єса мала успіх, за висловом Франка, «завжди і скрізь там, де її добре грали». 1904 року за режисурою Івана Карпенка-Карого драму було вперше поставлено у Києві в театрів «Бергоньє». Ролі виконували: Микола – Карпенко-Карий, Анна  – Любов Ліницька, Михайло – Микола Садовський.

Фото вистав режисера Богдана Ревкевича

Вже на цих вихідних актор театру імені Марії Заньковецької Богдан Ревкевич знову постане у якості режисера та покаже свою нову роботу «Труффальдіно з Бергамо» за Карло Гольдоні. Тим часом, пропонуємо декілька фотокадрів з відомих вже постановок Богдана, деякі з яких є в діючому репертуарі театру.
Отож, в очікуванні прем’єри… :
 

До прем'єри вистави "Труффальдіно з Бергамо"

На цьому тижні, а саме 24 та 26 лютого 2017 року, у Національному театрі імені Марії Заньковецької (вулиця Лесі Українки, 1) відбулась довгоочікувана  і аншлагова прем’єра вистави «Труффальдіно з Бергамо».
Ідучи на виставу, сюжет якої відомий за дуже сильною художньою стрічкою з зірковими акторами, не чекаєш бозна-чого і готуєшся порівнювати дві роботи та відшуковувати акторські і режисерські повтори та штампи. І дуже важко в цій ситуації режисеру створити неповторний цілісний образ, щоб передати своє бачення п’єси.