Орест Огородник: З впевненістю можу сказати, що я щасливий чоловік

До Всесвітнього дня театру, який святкують 27 березня, Гал-інфо спеціально для своїх читачів зустрілось з надзвичайно талановитим актором та режисером театру ім. Марії Заньковецької Орестом Огородником, аби познайомитись ближче.

У Львові відроджують Заньківчанські вечори

24 березня у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбудеться перший весняний Заньківчанський вечір за участі мовознавця, професора, директора інституту української мови НАН України Павла Гриценка.

Заньківчани запрошують на перший весняний вечір

Вже незабаром, 24 березня 2019 року, о 18 год. Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові запрошує на перший весняний Заньківчанський вечір. Його гостем буде мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор інституту української мови НАН України Павло Юхимович Гриценко.

«Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?»

Відверта розмова з актором театру і кіно заньківчанином Олесем Федорченком про життя «до» і «після» аварії, про улюблений театр, ролі в кіно, друзів і титанічну роботу над собою.
Людмила Пуляєва
"Високий Замок" від 26.01.2019
 
«Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?»
Коли за свої тридцять «з хвостиком» працею й талантом ти здобуваєш улюблену роботу, затишний дім, родину, друзів, хобі, коли можеш дозволити собі сісти на вірного залізного коня — мотоцикл — і помчати назустріч вітру, життя може зробити крутий віраж, зупинивши тебе на злеті.
 
Олесь Федорченко — молодий, врод­ливий, талановитий ак­тор Національного академічно­го українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, півроку тому опинився на межі життя і смерті, потрапивши в жахливу автокатастрофу на улюбленому байку. Завдяки лі­карям і підтримці небайдужих життя актору врятували, але… довелося ампутувати ліву ногу. Тривалий час Олесь перебу­вав у стані штучної коми, адже біль, який довелося б переноси­ти, був нестерпним. Його і зараз болить, але хлопець навчився з ним жити і тепер знає про ньо­го все. «Я знаю, що таке біль, те­пер я не збрешу», — час від часу любить повторювати Олесь Фе­дорченко, маючи на увазі свої ролі на сцені театру, куди споді­вається повернутися після реа­білітації. У його повернення ві­рять усі, хто його знає й любить. І ця віра допомагає не здава­тися. Наша розмова з Олесем Федорченком відбулася у вій­ськовому госпіталі, де він зараз проходить лікування.
 
— Той день, 15 липня, при­мусив тебе почати життя, фактично, з чистого аркуша. Як ти після цього будеш ста­витися до екстриму?
 
— Абсолютно нормально, адекватно. Так сталося — це життя. Ніхто від цього не за­страхований. Когось звинувачу­вати у цій трагедії не можу, як і себе, адже на розлитому на ас­фальті мастилі важко впоратися з керуванням. Я однозначно те­пер знаю, що життя має смак. І він такий смачний! Коли восе­ни виїжджав на вулицю, тішився від того, що світить сонце, пах­не листя, білочка пробігла, з на­станням зими тішуся снігом… І з огляду на мою професію, теж не все так погано: голова ціла, обличчя ціле, торс цілий, руки цілі… Ну, немає однієї ноги… Вдягнув шаровари — та й не ви­дно (усміхається. — Л. П.).
 
— На мотоцикл сядеш?
 
— Провокаційне запитання. Чи я розлюбив мотоцикл? Ні! А чи сяду… Не скажу. Я зараз аб­солютно інакше дивлюся на життя.
 
— А на людей?
 
— І на людей дивлюся інакше. Іноді докоряю собі, що раніше я не надто звертав увагу на лю­дей, які на милицях. Чому не пі­дійшов до когось? Може, когось треба кудись підвезти? А зараз, через те, що досить довго лежу, важко запрошувати в голову по­зитивні думки…
 
— Люди проявляються, на жаль, у горі, в екстремаль­них ситуаціях. Чи є люди, про яких ти змінив свою думку після аварії?
 
— Є люди, які мене неймо­вірно здивували в позитивному сенсі. Кажуть, чужих дітей не бу­ває. Тепер я це зрозумів. Зань­ківчани — велика родина: усі приходять, підтримують. І одно­класник, який живе у Клівленді, хвилюється, телефонує, пише. Здивували люди, від яких я і не сподівався такої участі, допомо­ги, підтримки. Хочеться подяку­вати людям, які до мене прихо­дять, бо зазвичай вони дякують мені за те, що я живий. Звісно, підбадьорює й підтримує сім’я, але коли чужі люди тобі кажуть: «Спасибі, що живий!», — це кру­то! З’являється віра, що я все зможу, все здолаю. В руках я востаннє такий сильний, як за­раз, був, коли готувався до чем­піонату Європи з кікбоксингу років 17 тому. Тоді здавалося, що «дайте мені точку опори, і я переверну світ», от і зараз можу так сказати. Дайте мені точку опори, і я автомобіль перевер­ну. Уся сила в руках, адже все роблю на них.
 
— Голова, руки — не так і мало. Знаю, що працюєш над роллю молодого Івана Мазе­пи у новій постановці Федора Стригуна. Прем’єра вистави «Мазепа» відбулася, але твоє прізвище поряд із ще двома виконавцями цієї ролі в афіші є. Як вчиш роль?
 
— Хлопці принесли мені роз­друк п’єси, то я перебуваю в процесі. Але наразі не знаю, що змінили, що дописали, і як воно є на сцені. Через те, що я вже у житті бачив, для мене вивчити не буде важко. Та й часу бага­то не маю, бо з 9-ї ранку почи­наються процедури. Фактично, вільний тільки вечір. Я вчуся за­ново жити. Скажу по секрету: з реабілітологом я вправлявся, аби переконатися, що зможу шаблею махати.
 
— З «Мазепою» зрозумі­ло. Знаю, що вперше на сце­ну після свого повернення хочеш вийти в ролі Михайла Гурмана у виставі «Украдене щастя». Як ти це бачиш?
 
— Це не буде просто. Сама по собі п’єса — важка. Це все треба пропустити через себе. Тепер я знаю, що таке болить. У Михай­ла є такий текст: «Хіба як чолові­ка у війську промуштрували та по Боснянських горах прогнали, та на шандарській службі загартува­ли, то куди йому вже давні любо­щі згадувати?». Він, по суті, прой­шов крізь вогонь. Тепер і я знаю, що це таке. Дуже шкода, що за таких обставин це сталося, але… Все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тому я питаю в Бога не «за що?», а «для чого?».
 
— Ти знаєш, як болить не тільки фізично, а й душевно. А душевний біль іноді важче зносити, ніж фізичний…
 
— Однозначно. Я промальо­вую собі всі мізансцени, реакції — це все буде зовсім інакше, бо я тепер знаю, як воно по суті є, як воно правдиво має бути.
 
— Найскладніше буде на початку вистави злізти з ко­пиці сіна?
 
— Не думаю. Я вже вигадав, як це має бути. Я багато див­люся мотиваційних відео. Якщо люди на одній нозі зі штангою присідають, то чому я не змо­жу?.. Люди на протезах на Еве­рест піднімаються. То чому ні? Тут просто потрібні сила духу, сила волі. Все буде гаразд! У дитинстві я найбільше чекав свято Миколая і свого дня на­родження, а зараз я найбільше чекаю чергового рентгену, щоб почути, що все гаразд. Одно­значно, що ще один день наро­дження я буду святкувати ще й у липні.
 
— Коли сталася ця автока­тастрофа і тебе, фактично, витягнули з того світу, а по­тім ще якийсь час тримали у штучній комі, чи пригадуєш свої відчуття і почуття, коли ти нарешті отямився і зрозу­мів, що вижив, але втратив ногу?
 
— Отямившись, я усім розпо­відав, що балакав з Богом і про­сив мене не забирати, казав, що у мене на землі ще багато справ, які я не встиг зробити. Напевно, я Його переконав — Господь по­вірив і відпустив. Пригадую, бо­явся дивитися Йому в очі. Ма­буть, я маю ще зробити тут, на землі, щось неймовірно важли­ве…
 
 
 
— По-перше, ти вже зро­бив дуже важливе: ти також будеш мотиватором для ба­гатьох. По-друге, ти допо­міг багатьом людям проявити їхні найкращі якості.
 
— Так, напевно. Коли я оста­точно прийшов до тями і почав розуміти, що нема ноги, були думки: «Шкода. Але я живий!».
 
— Поговоримо про сього­дення. Знаю, що тут, у вій­ськовому госпіталі, в тебе з’явилися нові знайомства, ти заприятелював з багатьма хлопцями, які пройшли гор­нило війни на сході України…
 
— Я дякую Богу, що опинив­ся тут. Треба завжди пам’ятати, що когось зараз набагато важ­че, ніж тобі. Все пізнається у по­рівнянні. Не кажи, що болить, тому що когось болить набага­то більше, ніж тебе. Це неймо­вірна мотивація! Є хлопці з дуже важкими пораненнями — навіть у голову, і вижили! І ампутації кін­цівок… Тут є з чим порівнювати і є з кого брати приклад. Вони сильні! Вони не зламались, гор­до ідуть вперед!
 
— На початку грудня мину­лого року народний артист України Тарас Жирко органі­зував і привіз до Львова свою моновиставу «Момент кохан­ня» з Євгеном Нищуком у го­ловній ролі, зібрані кошти від якої були скеровані на твоє лікування. Розкажи трохи про це.
 
— Неймовірне спасибі Тара­сові Жирку! Колишніх заньківчан не буває. Він мене дуже підба­дьорив і морально неймовірно сильно підтримав. Благодійна вистава — це одне, а от мораль­на підтримка, коли розумієш, що ти не сам у своїй біді, що твій біль намагаються розділити, — це дуже круто! Я завжди дуже поважав Тараса. Мама мені за­вжди його ставила у приклад: «Ти маєш бути таким артистом, як Тарас Жирко!». Я завжди з нього брав приклад, адже я ви­ріс у театрі.
 
— За кілька годин перед ви­ставою тебе відвідали губер­натор Львівщини Олег Синют­ка і міністр культури України Євген Нищук. Тебе попере­дили, що прийдуть такі висо­кі гості?
 
— Попередили. А от про що ми з міністром говорили наодинці, розголошувати не хотілось би. Я відчув величезну моральну під­тримку як з боку Олега Михай­ловича, так і з боку Євгена Ни­щука, який приїхав до Львова не як міністр культури, а як по­братим по акторському цеху. «Я приїхав тебе підтримати як ак­тор, а не як міністр культури», — сказав він мені. Відчуваю, що всі намагаються мені допомогти, і я повинен на сто відсотків ви­правдати сподівання. І я ще всіх здивую! Ви ще будете казати: «Як він це робить?!». Нема доро­ги назад, тільки вперед!
 
Довідка «ВЗ»
Олесь Федорченко — артист Національного академічно­го українського драматичного театру ім. Марії Заньковець­кої, кіноактор. Народився 29 березня 1984 року у Львові. У 2001−2006 роках навчався у Львівському національно­му університеті ім. Івана Франка на факультеті журналіс­тики. Працював ведучим на радіо, а потім отримав запро­шення на посаду актора Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки. Згодом вступає на акторське відділення факультету мистецтвознавства та акторської майстернос­ті ЛНУ ім. Івана Франка (курс Таїсії Литвиненко). З третього курсу був задіяний у виставах Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковець­кої. У творчому доробку понад двадцять ролей. У 2017 році отримав головну чоловічу роль у серіалі «Догори дриґом».
 
15 липня 2018 року Олесь Федорченко потрапив у ДТП. Поблизу села Тухольки Львівської області на мотоциклі не впорався з керуванням та зіткнувся із зустрічним автобусом. Внаслідок аварії він отримав важку політравму та травматич­ну ампутацію ноги.
 
Допомога актору потрібна і зараз. Тож можна перерахо­вувати кошти на картку «ПриватБанку» мами Олеся — Ніни Андріївни Федорченко: 5168 7573 7393 7616.

Конкурсна комісія рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької

Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М, Заньковецької.

https://galinfo.com.ua/news/konkursna_komisiya_rekomenduvala_andriya_matsyaka_na_posadu_dyrektora_teatru_im_mzankovetskoi_288165.html
Прес-служба театру
Як повідомили джерела Гал-інфо, вчора 22 травня, конкурсна комісія при Міністерстві культури України рекомендувала Андрія Мацяка на посаду директора театру ім. М.Заньковецької.

Все про прем'єру "Перед заходом сонця"

Запрошуємо ознайомитись з публікаціями нашим партнерів - засобів масової інформації про прем'єреу виставу "Перед заходом сонця" (Г. Гауптман) в постановці Алли Бабенко.

Хореографічна кухня театру Заньковецької

Гал-інфо продовжує знайомити своїх читачів з невідомою стороною життя театру Марії Заньковецької. Цього разу нам вдалось розговорити головного балетмейстера драматичного театру – Олену Балаян. Як починалась робота хореографа із заньківчанами та з якими труднощами довелось зіткнутись – про це та інше читайте далі в інтерв’ю з хореографом.

«Коли мене взяли у театр ім. Заньковецької, здавалося, опинився серед богів культурного Олімпу»

Режисер Вадим Сікорський — про творчість, шлях на сцену і еволюцію від актора до режисера

Президент присвоїв почесні звання двом львів’янам (фото)

8 лютого голова Львівської ОДА Олег Синютка вручив заньківчанам почесні звання.
Прес-служба Львівської ОДА

«У школі, коли дізналися, що хочу бути актором, дивилися на мене як на дивака»

Розмова з актором-заньківчанином Олегом Сікиринським — про театр, особисте життя і «Капустяний Оскар»