«Якщо театр – кохана дружина, без якої не можеш жити, то кіно – «службовий роман»

Актор і режисер Богдан Ревкевич про фільм «Сліпий».

«Три товариші» та «Річард ІІІ”, або що привезли кияни

Вчора, 30 листопада 2017 року, на великій сцені театру Марії Заньковецької кияни з Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка показали виставу «Три товариші» режисера Юрія Одинокого за мотивами однойменного роману Ремарка.

У театрі Заньковецької покажуть виставу на основі постів із Фейсбуку

У Львові 25 грудня в театрі Марії Заньковецької покажуть проект «Шлях до Свободи». Журналістка Гал-інфо поспілкувалась з учасниками проекту і дізналась цікавинки про виставу.

„Шлях до свободи“ – проект, який зцілює


Вже сьогодні, 25 листопада, о 18 годині в Театрі ім. Марії Заньковецької львів’яни та гості міста зможуть зцілитися від сумнівів, розчарувань, непевності. Адже проект „Шлях до свободи“, створений на основі музики „Сестер Тельнюк“ та уривків із книги Оксани Забужко „Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву“, нагадає ті смисли, за які люди віддавали і віддають свої життя.

Заньківчани святкують свій перший 100-літній ювілей

У неділю, 19 листопада 2017 року, відбулась святкова академія «100 років Національному академічному українському драматичному театру імені Марії Заньковецької”.

Прожити 100 років за мить: виставка про театр Заньковецької

У Львові 10 листопада в музеї Шептицького відкрили виставку «Театр Заньковецької. Перші 100 років». Рідкісні експонати бачила і журналістка Гал-інфо.

Інтерв'ю Тараса Лисака для агенcтва "Укрінформ" про виступи в зоні АТО

Директор-розпорядник Національного театру імені Марії Заньковецької Тарас Лисак дав інтерв'ю кореспонденту "Укрінформ" Нінель Кісилевській. Про життя кавер-гурту The Rohies...

Орест Огородник: Саме пропаганда доводить ситуацію до абсурду

Можна до безконечності, до піни на вустах сперечатися довкола збитих вже тем «зради» і «перемоги», за якими пересічний українець вже й не бачить світу за вікном. Можна щодня виголошувати войовничі гасла, але вони, на жаль, не зможуть втамувати внутрішнього болю тисяч. 
Ігор Гулик
IA ZIK
Джерело: http://zik.ua/news/2016/10/21/orest_ogorodnyk_propaganda_propaganda_dovodyt
_sytuatsiyu_mayzhe_do_absurdu_968382
Орест Огородник: Саме пропаганда доводить ситуацію до абсурду


Можна до безконечності, до піни на вустах сперечатися довкола збитих вже тем «зради» і «перемоги», за якими пересічний українець вже й не бачить світу за вікном. Можна щодня виголошувати войовничі гасла, але вони, на жаль, не зможуть втамувати внутрішнього болю тисяч. Можна говорити про кризу економіки, спровокованою війною (а чи війна у нас, – офіційно ж АТО!), і успішно набивати кишені на цій війні.

А ще можна все це загортати у папірці, дмухати на холодне, аби, не дай Боже, нашим відчаєм, втратами і зневірою не скористався ворог. Папірці, звісно, яскраві, однак це аж ніяк не впливає на суть часу, на його виклики, зрештою, на людські долі.

Орест Огородник, – режисер Національного академічного драматичного українського театру імені Марії Заньковецької у Львові, у своїй постановці «Безодня» спробував зірвати фальшиву позлітку пропаганди з речей сокровенних і трагічних. 
– Пане Оресте, зізнаюся, що ідея запросити Вас на розмову у мене виникла після перегляду Вашої «Безодні». Спочатку, відверто кажучи, була хвиля емоцій, але відтак до мене прийшло розуміння того, що ця вистава, – і я не побоюся такого визначення, – акт громадянської і творчої мужності. Поставити «Безодню» у Львові – це або зважитися на аутодафе або ж надто високо оцінювати рівень свого потенційного глядача. З чого виходили Ви?

– Мої мотиви, мабуть, у тому, що вважаю, – створюючи нам конфлікт на Сході, хтось був дуже зацікавленим у тому, аби показати Україну перед світом у негативі. Хтось був дуже зацікавленим, аби зробити з нас дурнів, людей недалеких, показати націю, яка у третьому тисячолітті буцімто не зрозуміла, як розвивається цивілізація, куди вона йде і які цінності для неї є домінантними. Роботу над «Безоднею» я починав з дуже великою пересторогою. Тема надзвичайно тонка, болісна, тема, яка ставить запитання наразі без відповідей, без розв’язку. Ми не маємо оцінок цієї війни (чи АТО?), ми поки що не можемо робити якихось остаточних висновків. Бо подія у розвитку, вона релятивна… «Влазити» у цю страшну історію зараз з мистецьким твором – дуже і дуже ризиковано та відповідально. Зізнаюся вам, що досі робота над жодною з моїх вистав не була такою важкою, виснажливою та кропіткою. Для мене, для акторів… Щоб не впасти у прірву, безодню за ангажованості (до тієї чи іншої позиції), щоб не виглядати націоналістом-фанатиком або ж людиною – адептом сепаратистів, довелося ходити по лезу бритви. Буквально одне слово, речення, ба навіть погляд у цій виставі міг би дати підстави, у першу чергу, заангажованому глядачеві, звинуватити мене або в одному, або ж в іншому.

Отож, щоб не зірватися у ту чи ту безодню, я визначив головною ідеєю п’єси не АТО і не війну, не дурість людську. Головна ідея – це любов, це взаємопрощення і людська мудрість.

– Вас і Ваші постановки асоціюють, перш за все, з театром інтелектуальним. Чимало інтелектуалів, знаних моральних авторитетів були моїми співрозмовниками як із журналістом, і ми разом з ними намагалися з’ясувати для себе простеньке, як борщ, запитання: чому, маючи такий потужний інтелектуальний потенціал, ми разом з тим обираємо таку убогу владу? Чому розум ми тримаємо, як вишиванку, про неділю, а на будень миримося з ошустами, крадіями, гендлярами?

– Я сам собі постійно ставлю таке запитання. Відповідь приходить важко, з часом. У всякому разі, я дійшов цікавої думки. Певний вплив на те, що маємо, що не вміємо обирати, що тримаємо вишиванку тільки про свято, спричинила географія. Маємо родючу землю, яка не потребує надмірної опіки, щоб дати врожай, а, отже, у нас відносно легко прохарчувати свою родину. Ми – землероби, гречкосії – аби добути хліб, не докладали особливих зусиль. Нам не треба було, як кочівникам, гуртуватися в орди, обирати найсильнішого, наймудрішого, найбільш виваженого, який би вів нам за собою, на нові завоювання. Нам просто варто було вийти з хатки, викопати ямку, кинути зернинку чи картоплинку, і через півроку зібрати врожай. Ми його зібрали, зварили, з’їли, і нам – добре…

Тобто історично склалося, що народ не потребував отого наймудрішого, найсильнішого, найрозумнішого і найбільш виваженого, бо, за великим рахунком, народу від нього мало що залежало. Хто б нами не керував, але всі знали: вийду, посаджу і бульба буде… Мабуть, з цієї, на перший погляд, дивної причини, у наших генах оселилася безвідповідальність до вибору провідників. Адже Святослав, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, – вони ж не були обрані народом, вони «зробили самі себе», як люблять нині говорити.

Ми облаштовуємо собі власне царство, королівство у межах свого двору, – обгородившись плотиком, парканчиком чи парканом, придбавши рушницю, фузею, дві або три, завівши зо п’ять псів. І у висліді – живемо у феодалізмі. «Я маю своє помістя, мене нічого не цікавить, крім власного спокою», – приблизно такою є загальна опінія.


– Пане Оресте, я зауважив, що заньківчани навіть у часі війни та криз уникали пропаганди. Ваші роботи я б порівняв з інтелектуальною публіцистикою, яка апелює спершу до почуттів, а відтак до розуму. А як трактуєте власну творчість Ви особисто?

– Скажу таку річ. Якби ми робили пропаганду, створювали свої вистави на основі прямих лобових посилів, то глядач, гадаю, не відгукнувся б на це. Йому вистачає прямої пропаганди з екранів телевізорів, з радіоточок і з газет. Там стільки того добра, що я, скажу вам, не дивлюся новин і не читаю газет. У мене спрацьовує природний інстинкт самозахисту. І якщо б ми ще й в театрі вдалися до цього, то воно б спричинило у глядачів не тільки неприйняття, але й певною мірою огиду. У цей момент, у цей час, коли біда навколо…

Коли я ставив «Гречкосія», там теж можна було зісковзнути у пряму пропаганду. Оскільки земля є, як ми вже говорили, основою ідентифікації українця. Але я розповідав там не про депутатів чи брехливу владу, не про оборудки із землею і спекуляції на темі землі-матінки. Я розповідав про любов українця до своєї історії, повагу до предків, до тієї ж таки мами-землі, що вигодувала-випестувала цілі покоління, попри важкі часи.

«Не факт, що Іван перехреститься…»


– Повернімося до «Безодні». Був в українській літературі такий письменник Юрій Яновський. По-різному ставилися до нього – і комуністи, і демократи. Але його роман «Чотири шаблі» був не до смаку ні тим, ні іншим. У Вашій виставі українці теж воюють по різні боки барикад, за діаметрально протилежні ідеали…

– Мабуть, тут я має теж дещо парадоксальне пояснення. Бог нам дарував можливість пізнання – світу, інформації, самих себе. Він також дав можливість аналізу своїх відчуттів, вражень, висновків з цього аналізу. Це – великий дар. На жаль, ті, кому поталанило дістатися вершин влади, – і не тільки в Україні, – хитро користуються цим даром, аби під маскою правди, – бо ж нам же ж говорять правду і тільки правду! – викласти свої інтерпретації реальності. Ми ж, теж не обділені цим даром, ковтаємо ці версії, і, на жаль, здебільшого віримо їм. І пропаганда, – власне пропаганда, – доводить ситуацію майже до абсурду.

У цій ситуації страшне інше. Те, що люди досі так і не навчилися нічого. Є така приказка, що поки грім не вдарить, Іван не перехреститься. Я вважаю, що вона не досить точна. Поки грім не вдарить тричі, а відтак ще й по лобі, і то не факт, що Іван перехреститься…


– Власне з цим і пов’язане наступне запитання. Між фразою Назара – героя «Безодні» – про наш добрий народ, що схильний підставляти ліву щоку, отримавши по правій, до його ж таки чи не фінальної репліки – «Хліба хочеш…», адресованої сепаратисту якась година сценічного дійства. Скільки часу має минути, аби більшість українців пройшла схожий духовний шлях?

– Ви знаєте, я гадаю, що українці вже готові до такої трансформації. Принаймні, я би хотів вірити, що глибоко у душі українці готові на такі зміни. Але втілювати те, про що ми зараз говоримо, у життя, потрібно було до того, як розпочалася війна, до того, як нас почали ділити на «правих», на «лівих», на «схід», на «захід» і ще на бозна-що. Подавати руку слід було ще тоді, коли Україна стала незалежною, коли прийшла перша демократична влада… Тоді треба було подавати руки одне одному. Тоді варто було розповідати про себе одне одному. Бо «там», на Сході України, такі ж люди, як і ми тут, на Заході. Вони так, як і ми, хочуть щастя, добра. Вони – українці. Але, на жаль, ніхто не шукав (а, отже, й не знайшов) єдиної ідеї, довкола якої можна було б згрупувати всіх. Це не було зроблено у мирний час. Зараз це зробити, незважаючи на те, що глибоко у душах українці цього прагнуть, – удесятеро важче. Бо вже пролилася кров, пішли смерті, розруха… Почалася біда.

Не знаю, коли це зупиниться. Дай Боже, щоб війна завершилася. Але дайте людям розібратися. Дайте поговорити одне з одним. Бо ж ми не могли сісти і просто поговорити. Ми й досі не розмовляємо. А навіщо, – нам розказують про нас. І, зазвичай, про те, які ми погані. Ні, ми не погані, ми однакові, ми всі добрі…

«Для митця немає «червоних ліній»


– Ми з Вами говоримо про «Безодню» – і виставу, і прірву, що розділяє українців. Але є інша безодня – не ідеологічного, а, я б сказав, особистісного характеру. Це – проблема «іншого», свого часу сформульована Сартром. Що для Вас, – митця, режисера, інтелектуала, – є абсолютно неприйнятним, де ті «червоні лінії», які Орест Огородник не перетне за будь-яких обставин.

– Мабуть, для митця не повинно бути «червоних ліній». Мистецтво має бути понад ними, можливо, містити ці «червоні лінії». Бо без цього воно не буде повноцінним. Мистецтво не має права показувати лише щось хороше, оминаючи зло. Питання у тому, як це показувати, яку мету переслідувати, переступаючи через ці межі. Я ніколи не пропагуватиму насильство, глибоко гріховні речі, того, прихильником чого я не є по натурі як Орест Огородник. Це не означає, що я не буду цього показувати.

– Чи є у Ореста Огородника мрія, – не обов’язково режисерська, – просто людська мрія? І чи здатен він, відкинувши забобон, поділитися з нею перед публікою?

– Ви знаєте, цієї мрії у мене ніхто не вкраде (сміється). Бо вона – з царини фантастики. Хоча я б хотів, аби це не було фантастикою. Бо звичайних мрій у мене немає, для мене головне – процес, я рухаюся у тому середовищі, де я є, досягаю певного результату, який вже потім можна було б визначити як мрію. Отож, у побутовому сенсі, я мрію, аби мені дали можливість не зупинятися у цьому рухові, у процесі, що відбувається всередині мене.

А от фантастична мрія у мене є. Мрію побачити інопланетян, побачити, як з неба опускається величезний корабель, яскраво освітлений, і з нього виходять якісь істоти. З мирними, бажано, намірами…

Або ж стати свідком другого пришестя Христа. Тільки правильно зрозумійте… Я певен, що ми всі колись це побачимо (сміється). Навіть бажано, щоб цього не трапилося зараз. Тобто я мрію не пропустити щось надзвичайне у планетарно-космічному масштабі.


– Дякую за щиру і глибоку бесіду. Бажаю утілення найфантастичніших мрій.
 
Розмовляв Ігор Гулик, 
для IA ZIK


Довідка

Орест Огородник народився 28 квітня 1973 року.

Закінчив Вищий державний музичний інститут імені Миколи Лисенка, спеціальність – актор музично-драматичного театру та кіно. курс народного артиста України, професора Федора Стригуна.

Відтак Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет культури і мистецтв, кафедра режисури, курс народного артиста України, професора Федора Стригуна.

Крім численних акторських і режисерських робіт в театрі та кіно, Орест Огородник є режисером п’яти Фестивалів національних меншин у Львові, режисером і сценаристом І Міжнародного фестивалю імені Квітки Цісик (2011 рік). 

Лауреат Обласної премії в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури імені Бориса Романицького за 2009 рік – за постановку вистави на сучасну тематику «Криза», прем’єри сезону 2008-2009 роки.

Диплом І ступеня ІІ Всеукраїнського театрального фестивалю «Тернопільські театральні вечори» за виставу «Останній гречкосій». Читайте більше тут: 

До прем'єри "Украдене щастя"

У ЛЬВІВСЬКОМУ ТЕАТРІ ІМЕНІ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ ПРЕДСТАВИЛИ ПРЕМ'ЄРУ – «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»
Режисер-постановник соціально-психологічної драми Івана Франка – художній керівник театру Федір Стригун, який присвятив нову виставу 160-літтю від дня народження її автора. Варто також додати, що «Украдене щастя» – перша прем’єрна постановка заньківчан цього театрального сезону.
Нагадаємо, що в основу п’єси покладена народна пісня «Про шандаря» (жандарма), яку записала 1878 року приятелька Івана Яковича  Франка – Михайлина Рошкевич. Вперше постановку п'єси на сцені театру товариства «Руська бесіда» 15 листопада 1893 року здійснив  актор, режисер і драматург Кость Підвисоцький і сам виступив у ролі Миколи Задорожного. До кінця 1893 року «Украдене щастя», окрім Львова, було поставлено ще у 12-х містах Галичини, де п’єса мала успіх, за висловом Франка, «завжди і скрізь там, де її добре грали». 1904 року за режисурою Івана Карпенка-Карого драму було вперше поставлено у Києві в театрів «Бергоньє». Ролі виконували: Микола – Карпенко-Карий, Анна  – Любов Ліницька, Михайло – Микола Садовський.

Фото вистав режисера Богдана Ревкевича

Вже на цих вихідних актор театру імені Марії Заньковецької Богдан Ревкевич знову постане у якості режисера та покаже свою нову роботу «Труффальдіно з Бергамо» за Карло Гольдоні. Тим часом, пропонуємо декілька фотокадрів з відомих вже постановок Богдана, деякі з яких є в діючому репертуарі театру.
Отож, в очікуванні прем’єри… :