|
Мирон Кипріян: «Коли випускали прем’єру, усі сиділи в театрі ночами.
Зараз так не працюють»
 Цими
днями сценограф-класик святкує день народження. Не по роках енергійний і
натхненний, Мирон Володимирович демонстрував кореспондентам “ВЗ” свою
творчу лабораторію, “малярку” і театральний музей. Він експресивний,
стильно підстрижений, активно цікавиться сучасними політичними подіями,
обеззброює своєю “старовинною” галицькою говіркою та відсутністю пієтету
перед “сильними світу цього”. Розмовляючи з Мироном Кипріяном,
відкриваєш для себе пласт львівської театральної культури…
- Ви з
дитинства мріяли стати театральним художником?
- Я виріс
у вирі львівського театрального життя. Наша родина мала широкі зв’язки в
артистичному середовищі. Моя мама, тітка, бабця товаришували з усіма
відомими галицькими акторами. Пізніше, коли ті виїжджали за кордон,
лишали свої речі у нас вдома. А ми, молоді, бігали в театри на всі
репетиції, вистави. Нам було по 18-19 років, ми дуріли, виписували
вірші, закохувалися… Я разом зі своєю подругою Геркою Левицькою
влаштувався працювати на “малярку” в Оперний театр (тоді головним
художником був Федір Нірод). Ми ночами працювали. Зараз так вже ніхто не
працює – це був зовсім інший режим, інші відносини, атмосфера. Як
випускали прем’єру, усі сиділи в театрі по ночах. Герка була закохана в
співака Михайла Попеля, я - у Нінку Шевченко, співачку. Це були такі
кавалки, що ви собі навіть не уявляєте! З нами ще товаришувала балерина
Ліда Ковч. А ще Галина Захарисевич, дружина Юрія Липи. Галина була
першою батикаркою у Львові (розписувала тканину в техніці батик. – Авт.).
Коли мене після закінчення Львівської академії мистецтв призначили
головним художником Львівського театру ляльок, вона батикувала костюми
за моїми ескізами, іноді декорації.
- Як
вам вдалося майже одразу після закінчення вузу стати головним художником
театру ім. Заньковецької?
- Це були
часи, коли у Львові було дуже яскраве і талановите мистецьке середовище.
У театр Заньковецької після закінчення Київського театрального інституту
приїхав працювати режисером Толік Ротенштейн (потім він став чоловіком
Зінаїди Дєхтярьової). Йому сподобалися мої роботи, і він хотів, щоб я
щось робив і для заньківчан. І першу свою роботу в цьому театрі я зробив
саме на запрошення Ротенштейна – це були “Кадри” Микитенка (1957 рік.)
Тут розпочалося моє знайомство з актором Борисом Тягном, драматургом
Олександром Корнійчуком. У 1958 році я робив сценографію для його п’єси
“Чому посміхалися зорі”. Я тоді товаришував з Корнійчуком, його дружиною
Вандою Василевською, з іншими київськими драматургами. Коли приїжджав у
Київ робити вистави, я ніколи не зупинявся у готелі, лише вдома у
Корнійчука і Василевської. Вони мені категорично заборонили жити в
готелі!
Тоді
директором театру Заньковецької був Володимир Данченко (батько режисера
Сергія Данченка). Він був за те, щоб я перейшов до театру Заньковецької,
що я й зробив у 1957 році. А паралельно я працював у театрі ПрикВО на
запрошення різних режисерів. Найбільше працював із Ротенштейном – це
були блискучі вистави: “Колеги”, “Остання зупинка”, “Езоп”. “Фауст і
смерть”. До речі, “Фауст і смерть” ми грали в Москві у МХАТі на декаді
українського мистецтва у 1960 році. Ця п’єса Олександра Левади була
своєрідним науково-фантастичним передбаченням майбутнього, бо
розповідала про перший політ людини в космос - ще до польоту Юрія
Гагаріна. Богдан Ступка, який тоді ще був студійцем, грав Механтропа.
Вистава викликала фурор, на неї прийшла уся українська і російська
політична еліта. Нам тоді вручили медаль “За трудову доблесть”. Я бачив
таку “екзотику”, як Брежнєв, Хрущов, як п’яний Ворошилов на фуршеті
шарпав Будьонного за грудки і кричав: “Ти неправильно співаєш “Дубінушку”!”,
а Хрущов їх розборонював…
- Чи
заважала вам в радянські часи працювати цензура, сумнозвісні “худради”?
- Були
різні складнощі. Як кажуть, не той герой, хто здуру кидається під танк.
Усі чудово розуміють, що кидатися під танк нема сенсу. Але вимога часу
зобов’язувала нас, шістдесятників, рухатися вперед. І доводити нашу
високопрофесійну діяльність до найвищої кондиції. Бо вже тоді серед
комуністичних діячів було багато прогресивних людей. Навіть той же
Корнійчук, який сам був хрещеним батьком сина тодішнього першого
секретаря ЦК компартії Грузії Мжеванадзе. Він же його хрестив таємно!
Тому це були цікаві, але й складні процеси. Часом треба було тактовно
відійти, щоб потім здійснити якийсь “заборонений” творчий задум. Коли
почалася “відлига” 60-х років, у нас йшла вистава “Ніч на полонині”
Олександра Олеся. В іншому театрі уже б за то “сиділи”. До речі, нам
зняли “Фауст і смерть” тільки тому, що через півроку після прем’єри
Гагарін полетів у космос і повернувся живий. Нам просто заборонили, а
могли б і посадити… У 1963 році у нас йшли “Гайдамаки” Шевченка. А за
таку виставу, як “Замшевий піджак” Стратієва могли і розстріляти.
- Як
вам вдалося в радянські часи побувати в Парижі, у Мадриді?
- Я маю
багато родичів за кордоном, бо мої корені походять із прастарої
аристократії – родин Городиських і Маковецьких. Вони мали великі маєтки
від Бучача до Чорткова. А загалом наш рід ще у XIV-му столітті вийшов з
Італії. Ті родичі і знайомі, які повтікали у 1917 році, і ті, кого
вивезли у 1939-му, переїхали до Іспанії та Франції. Це були титуловані
люди, при великих маєтках. Після війни ми почали листуватися. Перший раз
я виїхав до Франції на запрошення тітки, яка спочатку приїхала сюди.
(Тітка ще перед війною мала у Львові приватну школу для дворянських
дітей. У 1944 році Ванда Василевська навіть влаштувала свою доньку до
цієї школи. Звичайно, під величезною таємницею. Але таємниця довго не
втрималася і Василевська мусила доньку забрати).
Другий раз
поїхав у Іспанію. Мій свояк, Станіслав Маковецький, осів у Іспанії, мав
маєток під Барселоною. Його дружина Габрієля була професором
Мадридського університету. Коли вони приїхали до Львова, Станіслав так
захопився моїми роботами, що запросив відвідати Іспанію. Завдяки цій
поїздці я оглянув майже всю країну. Було маса фантастичних пригод. Ми
приїхали в село під Барселоною, до нас вийшов місцевий абат. Коли він
довідався, що я приїхав з України, то впав на коліна, почав цілувати
мені руки і кричати: “Шевченко! Франко! Леся Українка!”. Виявилося, що
його бабця чи дід були з України...
- Як
народжується ідея сценографії майбутньої вистави?
-
По-різному. Часом швидко, часом це довгий процес мислення. Це залежить
від ідеї, яку автор закладає у драматургію. Основа сценографії полягає в
розкритті задуму драматурга. Я не позбавляю себе можливості представити
ідею в понятті сьогоднішніх естетичних норм. Сценографія – це не
оформлення вітрини, ні книги, не лобове подання місця дії персонажів.
Наприклад, коли я робив “Наталку-полтавку”, одразу сказав режисеру, що
відмовлюся від побутових речей, не буду робити копію сільського
інтер’єру. Натомість я відтворив атмосферу часу, помістивши на заднику
відому картину Трутовського “Ніч”. Вона виправдала той наївний,
сентиментальний текст п’єси. Також “Отелло” – на сцені були вітрило,
корабель, а не натуралістичне відтворення місця дії.
- Ви
давно виношуєте ідею зробити у Львові музей театру…
- З
1957-го року я збираю всі афіші, програмки, фотографії вистав. Маю їх
безліч, бо, крім нашого театру, робив сценографію у Києві для театру
Франка, в Донецьку, Запоріжжі, Польщі, Чехії… Маю багато костюмів
акторів, які вже померли. Це все треба експонувати, систематизувати, бо
це наша історія. В театрі Заньковецької є музей театру, але він дуже
маленький. Я вже п’ятнадцять років кажу, що у Львові треба створити
науковий історико-театральний центр, музей театральних працівників
Галичини або навіть міжнародний театральний музей.
Під цю
ідею я зібрав підписи усіх наших театральних працівників, художників,
композиторів. У місті є стільки палаців! Музей можна зробити і в
сучасному будинку. Ходив я до Шпіцера (до речі, його мантію мера і шапку
шили в театрі за моїм проектом). Він цією ідеєю дуже загорівся. Але, на
жаль, наша зустріч відбулася за три дні до виборів. Коли обрали Куйбіду,
я пішов до нього. Він спочатку сприйняв ідею активно, а потім почав
тягнути. Одну каденцію тягнув, на другу каже: “Немає часу. Ми з вами
зустрінемося, мабуть, на тому світі…”. Я питаю: “А ви впевнені, що міра
ваших і моїх гріхів буде однаковою? Можемо й не зустрітися”. Ну, з
Буняком взагалі про це говорити не можна було. Тепер веду розмови з
Батенком, з Дорощук. Але всі настільки зайняті іншими проблемами… Тепер
піду до Садового – думаю, він інтелігентна людина.
- Пане
Мироне, у вас така велика родина. Чому ви не одружилися?
- Я був
одружений, але розлучився. Прожили в шлюбі кілька років. Не зійшлися
характерами, знаєте, як це буває в житті. Як кажуть, кожна женячка це
лотерея – виграв або програв. Моя жінка була нормальною людиною, але
мала свої “бзіки”. Кожний має свої “бзіки”, святих людей на землі нема.
Всі грішні - одні більше, одні менше. Усі ми походимо від Адама і Єви,
так що для Бога нема ні чорних, ні білих, ні зелених, ні жовтих, ні
таких, ні сяких… А Бог–це ідея добра, це та позитивна енергія, яка
тримає кожного і дає кожному розум, щоб ним керуватися. Того, хто
керується позитивними поняттями, ми вважаємо порядною, чесною,
благородною людиною. А той, хто не хоче, – що з ним зробиш? Нічого не
зробиш. Він такий, який є.
Є речі,
які нас шокують, але…
«Високий замок»
Юлія ЛІЩЕНКО
Фото Мирона МАСЛЮКА
29
липня
2006 |
