На культуру грошей не дають,

дайте хоч закон про меценатство!

На превеликий жаль, за п’ятнадцять років при усіх змінах президентів та урядів українська культура все одно залишається на фінансуванні за залишковим принципом.

Усе, що звучить з екранів телебачення, - порожні розмови про культуру. Ставлення до культури не таке, яким би мало бути у цивілізованому європейському суспільстві. Немає закону про культуру, немає закону про меценатство. Владі, напевно, вигідно, щоб гроші “бігали” під килимками, під ковдрами, замість того, аби створити умови, щоб меценати, яких багато, могли легально вкласти кошти у той чи інший культурно-мистецький проект. Держава не сприяє меценатству і доброчинності.

Якщо створити нормальні законодавчі умови для розвитку мистецтва, то потенція нашого народу вразить Європу і світ. Влада неспроможна усвідомити, з яким народом вона має справу. Влада не досягає рівня розвитку нашого суспільства. Нація значно випереджає у своїх прагненнях і реальних можливостях нашу владу. Тому, зрозуміло, ця влада потребує змін. Повинні прийти нові люди, а не тасуватися карти зі старої колоди. Суспільна потреба вимагає нових облич. В першу чергу до влади мають прийти молоді люди, у яких зовсім інша мотивація. Вони прагнутимуть не будувати нові вілли за крадені гроші – їм це уже буде нецікаво. Вони захочуть заплатити державі податки, щоб бути впевненими, що їхні діти без пригод повернуться зі школи додому. Ця молода генерація уже є, але їй рішуче не дають підійти до влади. Ми звикли працювати, досягаючи мети завдяки хабарам. Зараз просто небачена корупція! Жахлива ситуація! Україна потребує радикального очищення. А це можуть зробити тільки молоді люди.

Чому театр нині немов завмер на місці? З тієї ж самої причини.

Драматургії на нинішній день немає. Драматурги, що пишуть, абсолютно не розуміються на цій справі. Існують суспільні проблеми, немає моральних авторитетів. Тих, хто вчора був для нас авторитетом, сьогодні називають юдами. Люди, які могли б щось написати, абсолютно дезорієнтовані, вони не знають, про що писати, не відчувають тих цінностей, які повинні вивести суспільство із цієї глибокої депресії, в якій воно перебуває. Трапляються окремі спалахи, але це винятки з правила.

Театр ім. М. Заньковецької ставить чи не найбільше п’єс сучасних авторів. Але усім відомо, що Федір Стригун ночами вносить суттєві правки у ці тексти, він є на п’ятдесят відсотків їх співавтором. Якби не Стригун, то жодна сучасна п’єса не побачила б рампи. Драматургом нині бути не престижно, адже ця праця мало оплачується. Якщо ти посередній драматург, тебе ніхто не ставить, ти пишеш у шухляду. Це дуже велика проблема, як і з молодими цікавими сценографами. Вони розмінюються на оформлення барів, кафе, офісів... Але в мистецькому плані це людині нічого не дає, і вона просто губиться. Я ніколи не чув від великого сценографа і великої людини театру Валерія Бортякова: “Скільки ти мені заплатиш?”. Він говорив: “Заплати стільки, скільки можеш заплатити. Якщо у тебе немає грошей, я поставлю й так”. Прикро, що ми не вміємо цінувати людину за життя. Я не бачив ще стільки мужчин на похороні, які б плакали за своїм другом так, як це було на похороні Валерія Бортякова.

Промінчиками надії є студенти, яких виховують Федір Стригун, Таїсія Литвиненко і Богдан Козак. Якби Театр ім. М. Заньковецької цього не підтримував, а вони не були б ініціаторами відкриття театрального факультету, то була б просто біда, бо не було б звідки брати молодих акторів. Ця молодь сформована у нашому середовищі. Але на сьогодні вакансій майже немає, щоб цих молодих людей взяти у трупу. Театр у статичному стані. А все тому, що чинне законодавство не дозволяє якісно добирати кадри у творчі колективи. Пенсійне забезпечення людей, які могли б уже піти на пенсію, настільки маленьке, що нам сумління не дозволяє їх відпускати, тому ми їх тримаємо. Відповідно, не можемо взяти молодих людей. У колективі не відбувається ротації.

Театр зачекався змін. Вони можуть відбутися лише зі змінами у суспільстві.

Андрій МАЦЯК.

Генеральний директор

Національного академічного українського драматичного

театру ім. М. Заньковецької

Андрій МАЦЯК: "Глядач заньківчан - людина               скромних статків..."

"Нове обличчя" коштуватиме 300 мільйонів

- Пане Андрію, вітаю Вас і колектив театру з поважним ювілеєм! Але почнімо з того, що болить, мабуть, кожному небайдужому львів'янину. Коли нарешті Театр ім. М. Заньковецької перестане виглядати жебраком на тлі свого сусіда - Оперного?

- Моя мрія, щоби це сталося до нашого наступного ювілею - 100-річчя. Був би чудовий подарунок для всієї України. Оперний, звісно, - перлина архітектури, наш театр - трохи скромніший. Кожна влада визначає "показові" місця, якими можна похвалитися, куди можна запросити високих достойників. Вибір випав на наших колег. Дуже тішимося за них, але не хочемо повторити їхньої помилки.

Восьмирічний ремонт Опери трохи не став катастрофою для її колективу. Адже, крім будівлі, є й люди, які в ній працюють, заробляють собі на життя. Врешті, є таке поняття, як творчий процес. Якщо трупа тривалий період працює поза рідним театром, своєю домівкою - втрачаються відчуття репетиційного процесу, моменти творчих досягнень, гальмується робота над собою. Уявіть собі вісім років поневірянь по чужих приміщеннях! Ситуація страшна і є застереженням для нас.

Суть наших старань - до мінімуму звести термін перебування колективу заньківчан поза рідними стінами (у жодному разі не довше двох років!), добитися прийняття окремої конкретної програми реконструкції та реставрації театру.

- Хто повинен затверджувати програму і в яку суму вона "виллється"?

- Робимо все, щоб одержати відповідну ухвалу уряду. Адже йдеться про величезні кошти - 300 мільйонів гривень. А врахуйте, що ціни не стоять на місці. Із цієї суми приблизно 30 мільйонів потрібно на часткове відселення (приблизно 50 квартир) мешканців "театрального кварталу". Відтак отримаємо додаткові площі, яких потребуємо. Сьогодні театр забезпечений технологічними приміщеннями, гримерними тощо тільки на 50 відсотків від потреби.

- А не забагато - цілий квартал? Орендна плата...

- А ми й не претендуємо на всю споруду. "Шмат" з боку вулиці Театральної, можливо, місто захоче використати під готель чи щось інше. Взагалі, не вірте керівникам, які бідкаються, що змушені здавати приміщення в оренду через брак коштів. Не буває забагато площ - є невміння або небажання використовувати те, що маєш. Я, наприклад, мрію створити невеличку театральну друкарню або дизайнерську студію, випускати свою поліграфічну продукцію. Пропозицій про оренду приміщень - безліч. Скажімо, оце місце (розмовляємо в холі камерної сцени, - С.К.), де побачили світ низка блискучих вистав, які стали візитками заньківчан, охоче вхоплять під кафе чи ресторанчик. Але в театрі кожне приміщення має слугувати творчості.

А чому б не зробити свою студію звукозапису? Конче необхідна. Навіщо звертатися до когось, аби записати фонограму чи оркестр...

Що ж до ремонту та реконструкції... Є концепція робіт, інститут "Укрзахідпроектреставрація" підготував документи. Ми готові! Але в нашому пострадянському суспільстві доки "згори" не скомандують - не поворухнутись. Ще й політична нестабільність: Кабінет Міністрів - "на валізах", нема з ким розмовляти, до кого апелювати.

- Але ж якісь гроші вже виділяють?

- Щороку - півтора-два мільйони. Всі вони йдуть на ліквідацію найбільш аварійних ділянок. Наразі можемо констатувати: руйнівні процеси будівлі зупинено. Час братися до відновних робіт. До речі, добрий господар дбає спочатку про фундамент і дах, а вже потім - про фасад.

"Три копійки на літру пива"

- Місто чимось допомагає?

- На превеликий жаль, ні. Ми працюємо з депутатами, головами фракцій у міськраді. Але торік наших звернень під час формування бюджету міста не почули. Хай, мовляв, Київ допомагає! До 750-річчя Львова, щоправда, виділили 3,5 мільйона, які ми витратили на зміцнення фундаменту. Були невеличкі "вкраплення" (по кілька десятків тисяч гривень) на облаштування дахів, переважно в житловому фонді. Про цілеспрямовану ж серйозну підтримку годі говорити.

- А чи не йшлося про організацію цільового фонду, посприяти якому могли б усі охочі?

- У Львові зареєстровано Благодійний фонд імені Заньковецької. Але це мізерні надходження. Хоча є можливість працювати по всьому світу. Практикували скриньки в фойє, але більше червінця за вечір звідти не мали. Трохи посприяли таксисти.

- На минулій прес-конференції пан Стригун нарікав на "брак меценатства в українській свідомості". Невже не породила галицька земля своїх Терещенків?

- Вони є, їх десятки, сотні. До речі, дуже цікавий проект здійснено наприкінці 90-х. У народі його назвали "Три копійки на літру пива". Міськвиконком тоді дозволив цільову надбавку на продукцію Львівської пивоварні (ще жив її генеральний директор Степан Григорович Гура). Так от, акумульовані тоді кошти (а це приблизно 250 тисяч гривень) скерували на потреби театру. Ми ліквідували аварійну ділянку й уникнули закриття, а кожен любитель львівського пива відчув себе причетним до мистецтва. На жаль, проект був обмежений у часі, а потім на пивоварню прийшов новий власник...

Нині ми знову ініціюємо на рівні голови ОДА, мера ще одну акцію. Сподіваємося, підприємцям буде престижно підтримати національний театр - тим більше, якщо уряд піде на пільгове сприяння в оподаткуванні.

Під "крилом" міністерства краще

- Минуло п'ять років, відколи Театр ім. М. Заньковецької отримав статус національного. І що ви, як мовиться, з того маєте?

- Відбулися значні зміни на краще. Ми перейшли у підпорядкування Міністерства культури, в якого набагато більші фінансові можливості. Зовсім інший рівень спілкування, краще розуміння наших потреб. Значно збільшили зарплати. Їх виплачують регулярно й у повному обсязі, а інколи і з випередженням. Маємо можливість надавати матеріальну допомогу, стимулювати людей преміями, виходили навіть на "тринадцяту зарплату".
Поновили автопарк - маємо хороші автобус, вантажівку, кілька легкових авто. Щороку нам фінансують гастролі. Крім півдня, об'їздили практично всю Україну. Взагалі ми стали дуже динамічними у гастрольній діяльності.
Нарешті, з "національним" зовсім по-іншому розмовляють спонсори, меценати. Для них це - честь.
Минулого тижня відбулася прем'єра "Сільви". Постановка оперети дуже дорога - близько 100 тисяч гривень. Повністю профінансувало виставу знову ж міністерство.

- Ви згадали про платню. Статки наших акторів і зарубіжних, мабуть, усе-таки відрізняються?

- Усе залежить від країни. У бродвейських театрах - звісно, вища. Хоча вітчизняні заслужені й народні артисти мають доволі високі зарплати (врахуйте 20- й 40-відсоткові надбавки за звання тощо). Але в Україні вищий рівень соціального захисту. Втрапив, скажімо, наш актор у "творчу яму" чи втратив голос - знайдеться варіант його утримання. "У них" же - контракт! У формі ти чи ні - твоя особиста справа.
Хоча, як на мене, театр таки потребує реформи. Зокрема, переходу на контрактну основу. Нинішнє законодавство таке дозволяє. Інша річ, у чиїх руках буде контракт, наскільки порядним й об'єктивним буде його ініціатор, чи не переважатимуть амбіції. І при цьому повинно домінувати державне фінансування. А нині воно - на рівні 75-80 відсотків від потреби.

- Тим більше, що себе театр не окупає...

- Такого ніколи не буде. Знаєте, є два типи театрів: антрепризні й репертуарні. Перші, за бродвейським принципом, репетирують одну п'єсу, винаймають приміщення й "експлуатують" виставу, допоки та дає глядача й гроші (час од часу таке практикують колишні заньківчани Бенюк і Хостікоєв). Зник інтерес "споживача" - розкручують новий проект. Другий тип (як наш театр) - репертуарні. Сталі колективи, приміщення. Мені здається, що час вдихнути у вітчизняний театр (але помірковано, зважено, дуже поволі) ринковий дух. Коли є здорова конкуренція, коли люди цінують своє робоче місце і постійно працюють над собою. Не виживають, а ростуть.

- Чи правда, що артист "заслужений" не може стати "народним" без вищої освіти?

- Чесно кажучи, не знав про таке нововведення. Тепер зрозуміло, чому нам відмовили у присвоєнні звання одному з відомих акторів.

- Як правило, до ювілею готують "святкові накази". Будуть особливо відзначені?

- Не будемо забігати наперед. Тим більше - називати прізвищ. Скажу лише, що ми клопотали про присвоєння звання народного артиста одному актору, трьом - заслужених, ще одному - заслуженого працівника культури. В облдержадміністрації та міністерстві кандидатури однозначно підтримали. Завтра побачимо...

- Київська преса після останніх гастролей заньківчан окремо відзначила - другорядні московські театри деруть по 600 гривень за квиток, у львів'ян це коштувало лише 70.

- Ми керуємося принципом загальнодоступності театру. Не може бути такого, що хтось, з огляду на статки, не зможе подивитися виставу. Ну, хіба - аншлаг. Але зверніться до нашого чергового адміністратора - і знайдеться приставний стілець.

Заньківчани є театром (хоч це й дискусійне питання) для глядача середнього й скромного статку. Хоча зараз і багаті нарікають - мовляв, набридло, не хочемо дивитися російські театри, бо вони привозять переважно халтуру.
Ціни на квитки невисокі - від 10 до 40 гривень. З наступного року - максимально 50. Глядач дуже чутливий на ці речі. І ми прислухаємося до нього. Якщо вистава "замортизована", робимо квитки дешевшими. Враховуємо вік і соціальний статус. Маємо чотири-п'ять варіантів розцінок вистав. У будь-якому випадку ми підемо назустріч глядачеві.

«Україна і час»
07/12/2007
Сергій КОВАЛЕНКО

Довідка "УіЧ"

МАЦЯК Андрій Олександрович, генеральний директор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, заслужений діяч мистецтв України. Народився 1959 року у Львові. Закінчив акторський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Починав у Львівському ляльковому, згодом - шість років на сцені заньківчан. Один із засновників театру-студії, а нині Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Був першим його директором (водночас актором, прибиральником і вантажником).

Працював головним адміністратором Театру імені Марії Заньковецької. 1996 року став його генеральним директором (на той час був наймолодшим із керівників великих академічних театрів України).