Мені цікаво бути загадкою

Розмова з Іриною Швайківською, акторкою

Цьогоріч своє 45-річчя відсвяткувала львівська актриса Ірина Швайківська, талант якої розкривається на сцені Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Мотря в “Мотрі”, Ольга Озаркевич у “Картці любові”, Ліда Мотринюк у “Тріумфальній жінці”, королева Маргарита у драмі “Івона, принцеса Бургундська”, мама Ліза у виставі “Валентин і Валентина” – це тільки окремі з образів, які Ірині Швайківській випало створити.

– Коли виникло бажання стати актрисою – ще в дитинстві чи вже в час дорослішання?

– Стати акторкою я захотіла в 10-му класі, коли захоплювалася то співом, то танцями, закінчила музичну школу по класу фортепіано. Завжди мала дуже незлий голос, думаю, що то від батьків. Тато володів дивовижним басом (таким, що аж люстра хиталась), а мама – сопрано. Очевидно, від них і передався мені такий театральний, подібний до татового, голос.

Щоб вступити до консерваторії, треба було закінчити два роки підготовчого відділення. Але оскільки мама затялася і не дозволила мені витрачати час на відповідну підготовку, то я разом з однокласниками подала документи до “Львівської політехніки”. Уже після її закінчення без відома матері вступила до театральної студії при театрі імені Заньковецької.

– Якою ж була реакція  мами на звістку, що ви знову студентка?

– Вона не дуже втішилася, бо на той час я вже мала високооплачувану роботу. Однак  сказала: “Ти переді мною свій обов’язок виконала – інститут закінчила, а що далі – то твоя справа”. Після закінчення студії я так і залишилась у цьому театрі.

– Пам’ятаєте свою першу роль?

– Роль Зайчика в казочці Сікорського “Коза-дереза”. Вже пізніше дали роль Мотрі в трилогії “Мазепа”. Я в той час була в Америці на гастролях незалежно від театру. Режисер “Мазепи”, коли побачив мене на сцені, помітив мої великі очиська, каже: “Отоді я побачив, що ти – Мотря”. Коли ж повернулась у Львів, то побачила наказ про розподіл ролей. Це моя перша велика роль у нашому театрі, в якій заявила про себе як акторка. Але коли вже гастролювала з трупою, коли отримала нагороду за найкращу роль року (власне за Мотрю). Після однієї з вистав вийшла на сцену маленька дівчинка й подарувала квіти. “За Зайчика”. Так і сказала.

– У вас було понад 50 ролей. Яку з них зіграли з найбільшим задоволенням, яка є улюбленою?

– А немає такої. Є ролі, які вимагали більше душевних затрат. Та ж Мотря, з образом якої було пряме влучання. Бо вона співзвучна мені як особистості. Це моя життєва позиція, моя любов до України, до пісні й інше. Роль у “Тріумфальній жінці”? Це сучасна п’єса, а я люблю, як не дивно, класику, де шукаю сучасне. Ця роль забрала в мене дуже багато сили. Боролася з матеріалом. Здавалося, що це не моє, не моя героїня, що так не вчинила б, а час показав, що це я. Взагалі не бачу негативних ролей. Тобто зіграла їх, але не вбачаю в них негативу, намагаюся виправдати своїх героїв. Для мене зіграти щось антипозитивне – це велика боротьба із собою. Коли пропонували чергову таку роль, відмовилася – не мала сили. А тепер чекаю. Ніхто не пропонує ролі, яку вже здатна зіграти. Отоді, коли набралось багато вміння, багато знань, відчуттів, коли  з’явилася гострота, коли є що сказати – нема що зіграти.

– А на яку роль чекаєте?

– У якій можна показати свій життєвий багаж, своє розуміння. Хочеться, щоб це був драматичний персонаж, але зі світлим баченням.

– Як входите в образ?

– Над кожним образом починаю працювати, тільки-но побачила себе в наказі про призначення на роль. Трансформуюся в героїню і вже живу нею, що б не робила. Чи на кухні, чи в транспорті. Живеш, думаєш, навіть вулицю переходиш так, як це мала б зробити героїня – оцей процес народження для мене є найцікавішим. І навіть коли вже постала вистава, спектакль іде на сцені, роль ще не формується. Її мусить відшліфувати глядач.

– Особисті негаразди, переживання не заважають виходити на сцену?

– Сцена – як сповідальня. Роль, вистава – як сповідь. Це оголеність, яка дає тобі право очиститись, і ти не можеш сфальшувати. Мусиш себе відпустити. І сцена лікує. Коли, наприклад, у мене була ушкоджена нога, біль шалений, я вийшла на сцену і про все забула. Своїх переживань ніколи не показую, хоч як би важко не було на душі, не люблю обтяжувати інших. І девіз моєї бабусі: “Нема злого, щоб не вийшло на добре” – в мені спрацьовує завжди. Якщо сьогодні погано, то завтра обов’язково буде краще. Театр лікує і акторів, і режисерів, і глядачів, а особливо молодь.

– Сучасна молодь потребує допомоги?

– Кожна дитина потребує в певний час впливу на неї. Формування 14-18 років просто вимагає біля себе вчителя. Інколи шукаєш броду через річку, йдеш по глибині, потім повертаєш назад, до того місця, де можна перейти. І що швидше ти його перейдеш, то краще для тебе. Молодій людині треба доброго вчителя, який має в собі глибокі цілі та глибоке бачення, – вчителя життя

28 серпня 2007 року

«Львівська газета»

Розмовляла Оксана ДМИТРІВ