Життя як театр і навпаки

Федір Стригун

Трапляються випадки, коли конче потрібно сказати про людину щось дуже хороше, та приємне й доводиться із усього доброго вибрати найкраще, щоб вмістити це у побажання із декількох речень. Коли ж ваш співрозмовник народний артист України, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка та ще й художній керівник НАУД театру ім.М.Заньковецької, то сказати про нього забагато хорошого просто-таки неможливо, адже це людина невичерпного таланту, невтомної життєвої енергії, прекрасний співпрацівник, актор, режисер, батько, чоловік та товариш…

Для заньківчан листопад – не лише один із творчих місяців, після відкриття сезону, а й місяць, напочатку якого святкує свої уродини їхній наставник та Корифей, Федір Миколайович Стригун

Публікацій про цю непересічну особистість щороку з’являється чимала кількість, проте, коли надходить дата уродин Федора Стригуна, ще раз не згадати ім’я цієї прекрасної людини було б злочином.

Народився чорнявий хлопчина на Черкащині. Із шкільних років Федір Стригун пригадує чимало кумедних випадків, проте завжди зауважує, що йому поталанило з учителями. Він не вельми добре вчився, скоріше навіть погано. Тому й не любив фізики, математики, хімії,   однак вчителі цих предметів дуже терпляче ставилися до  нього. Натомість майбутній актор театру захоплювався літературою, історією. Вчителі  вміли  поважати  те, у чому  дитина  себе проявляла і допомагали їй розкрити свій талант.

Після закінчення школи у 16 років, Федір Стригун поїхав до Києва вступати до театрального інституту. Проте отримав відмову, бо був замалий і не мав читацько-акторської програми.

Відтак змушений був повернутися в рідне село і влаштуватися на роботу. Та коли в Черкасах вперше побачив професійний театр, то зрозумів, що не зможе без запаху куліс, фарби, яскравого світла та повного глядацького залу.

Це переконання сприяло тому, що  влітку 1957 року юного Федора Стригуна все ж таки зарахували студентом першого курсу акторського факультету майстерні професора  Володимира Олександровича Неллі.

Навчався в інституті із запалом та цікавістю, а після закінчення поїхав працювати до Запорізького театру. Славетне минуле України, Хортиця, Дніпро та відгомін козаччини вабили молодого актора.

Впродовж першого сезону він зіграв поспіль десять ролей – прем’єр і вводів. Чи не занадто для початківця? Проте там де безмірний талант, відчуття іншої міри взагалі відсутнє.

Саме тоді, в Запорізькому театрі Федір Стригун зустрів своє кохання, яке й досі провадить його по життю.  Історія знайомства з Таїсією Литвиненко настільки незвичайна й романтична, що просто заслуговує детальної розповіді в декількох наступних абзацах.

Як зізнався Федір Миколайович, вперше він побачив Таїсію Йосипівну на екрані в кінофільмі "Назар Стодоля", а згодом у кінострічці "Штепсель женить Тарапуньку". Тоді в кінотеатрі він повернувся до товаришів, які сиділи позаду в залі й сказав: "Це буде моя дружина". Вони хором засміялися. Проте, коли 1964 року він таки привіз її додому, то усі дуже здивувалися. Згодом трапилася ще одна зустріч з Тасею в театральному інституті, коли Федір Миколайович складав вступні іспити, а вона уже вчилася. Таїсія Йосипівна підійшла до нього і сказала: "Хлопчику, не хвилюйся, ти поступиш..."

Тася працювала актрисою в театрі Франка, потім поїхала до Запоріжжя, вийшла заміж, і Федорові Стригуну довелося докласти чимало зусиль, щоб довести їй, що він таки кращий. За це його вигнали з комсомолу, хоча всі працівники "Запоріжсталі" заступилися за молодого актора. Коли він повертав комсомольський квиток, то запитав секретаря Обкому: "У вас є дружина?"-"Є",- відповів той. "Ви її кохаєте?"-"Ну... так..."-"А вона Вас?"-"Ну так."-"Як ви гадаєте я її міг би у вас забрати?"- Пауза. "Отож ви її не любите і вона вас, мабуть, теж. Бо коли б у мене хотів забрати Тасю навіть сам Микита Сергійович Хрущов, у нього б нічого не вийшло!"

Потім Таїсію Йосипівну викликали на збори партійного бюро з осудом її вчинку. Натомість Федір Миколайович зухвало увійшов до кімнати зборів, взяв її за руку і сказав: "З ким Ти тут говориш, чи Ти з ними жити будеш? Тобі жити зі мною, ходім звідси!" Вона встала і пішла.

Ось така романтична історія пов’язала життя двох видатних людей, двох митців, двох талантів… Навіть сьогодні ця фантастично романтична й талановита пара гармонійно підтримують одне одного. Як зізнався під час однієї розмови Федір Стригун, йому було б важко жити з дружиною іншої професії, бракувало б розуміння. Хоча є в акторів жінки, які займаються іншими професіями, проте тут потрібно, щоб чоловік дуже кохав свою дружину і розумів її професію, а це буває доволі рідко. Натомість, як зізнався художній керівник, йому нічого не треба пояснювати своїй дружині, вона розуміє кожний його крок, як і він її. Їм достатньо подивитися одне одному у вічі – діалог відбувається в паузах, а не в словах. У них, як, до речі, як і у всіх людей, трапляються конфлікти щодо різного розуміння певних речей, однак це конфлікти заради істини, пра­вильного вирішення тієї чи іншої творчої проблеми.

Не поділяє Федір Стригун й думки деяких своїх колег, які полюбляють часто змінювати дружин, гадаючи, що так вони самі молодшають. Не може не викликати захоплення, що Федір Стригун і досі закоханий у свою Таю, адже навіть зараз не зміг би знайти для  неї вартісного «відповідника»…

У подружжя Стригун-Литвиненко двоє синів. Старший, Юрко працює кінооператором, займається освітленням у театрі ім. М.Заньковецької. Молодший – Назар живе в Америці, працює в газеті, хоча актор за фахом. Батько ніколи нікому не заперечував, адже найщасливіша людина тим, що вона має можливість вибору. Адже улюб­лена справа – неабияке щастя.

Говорячи про акторську майстерність Федора Стригуна не можна залишити поза увагою і його режисерську працю. Позаяк Стригун-режисер – майстер психологічного парадоксу. Він уважно вдивляється в драматургічний матеріал, ставить прості, та водночас ключові запитання  і … тоді знайомі тексти диктували своєрідні стилі, ставали сучасними та гостро проблемними.

Постановки Стригуна завжди отримували гучний резонанс не лише у львівського глядача, а й по Україні загалом. У кожному давно відомому творі йому вдавалося знайти нову нотку звучання, яка з’являлася саме в найпотрібніший історичний момент, як от «У.Б.Н.» під час Помаранчевої революції.

Митець відчуває потреби глядача. Адже в театр люди приходять, щоб відпочити, насолодитися майстерною акторською грою, отримати задоволення, відродитись та очиститись чи то сміхом, чи то сльозами.

Не знаю як кому, а мене все ж таки проймає почуття гордості працювати поряд із такими талантами, людьми величної душі та сили почуттів, тим паче, що талант Федора Миколайовича Стригуна справді геніальний. Адже зіграти понад 200 ролей, у 39 років отримати звання лауреата Шевченківської премії, у 40 років стати народним артистом – досягнення, які під силу лише людям із Божим обдаруванням.

Леся Кічура

редактор літературної частини

НАУД театру ім.М.Заньковецької

Найкращим дарунком став голос сина

“Хто такий Стригун? Собака. І це я вам точно скажу”, – розпочала своє вступне слово на заньківчанському вечорі, приуроченому 65-річчю народного артиста України Федора Стригуна, заслужений діяч мистецтв України, відомий київський театрознавець Валентина Заболотна.

Зал, де сиділо чимало друзів і шанувальників Федора Миколайовича здивовано (а подекуди й обурено) загудів, адже йшлося все-таки про головного режисера та художнього керівника театру ім. М. Заньковецької, лауреата премії імені Т. Шевченка, члена-кореспондента Національної академії мистецтв України та керівника кафедри режисури Львівського національного університету імені Івана Франка. Та й навіть без усіх цих титулів – просто про гарну та шановану людину.

Однак Валентина Заболотна відразу ж пояснила: собака – це друг, і мати такого друга, як Федір Миколайович, – це велике щастя. Крім того він, за її словами, як собака, чує правду – по правді працює на сцені, відчуває правду в житті. Як старий пес струшує блощиць, так і Стригун відкидає від себе все фальшиве, корисливе та недоброзичливе, подає свій гучний голос за право бути собою. А ще сильний і мудрий собака завжди є вожаком зграї. Стригун – теж вожак, і зграю зібрав суперову.

І через якусь хвилю додала: “Стригун – лідер, куди покличе, туди за ним і йдуть. Його режисуру ще вивчатимуть як мистецьке явище, однак насамперед він – актор. Це класичний український тип актора: зовнішність, темперамент, співучість, величезна енергетика, це актор відкритих почуттів, актор різноплановий. Невиправний романтик, який і нині дивиться на зорі, хоч небагато хто з віком уміє робити це. Це людина, яка сама себе створила, яка багато знає, думає і вміє робити мудрі висновки. З одного боку Стригун – репана земля, він про землю все знає, а з іншого – учень Влада Неллі, він сьогодні європеєць найкращого ґатунку, найвищої проби. А ще Стригун – справжній чоловік. Що таке справжній чоловік у жіночому розумінні? Це здатність вирішувати, відповідальність і любов”.

Саме на любові побудували свій сценарій організатори дійства. Понад двадцять актрис театру виходили на сцену й поетичними рядками Ліни Костенко зізнавалися Федорові Миколайовичу у своїй прихильності, танцювали для нього, співали. Їм допомагав заньківчанський оркестр, долучалися гурт Олега Кульчицького, колеги з інших театрів. Але панувала дружина – народна артистка України Таїсія Литвиненко. Зі сцени благословляв ювіляра Митрополит Львівський і Галицький Августин, вітали спонсори та державні достойники (з-поміж інших Ярослав Кендзьор зачитав привітання від Віктора Ющенка). Однак найкраще поздоровлення підготували для Федора Стригуна друзі його сина Назара. Журналісти Ірина Галевич і Володимир Лучишин і композитор Іван Небесний зателефонували в Америку, де нині живе Назар, і записали на плівку його сердечні слова до батька. Це привітання зворушило не лише того, кому воно було адресоване, а й більшість присутніх у залі.

До речі, насправді свій ювілей Федір Стригун відсвяткував восени. Але тоді, з огляду на помаранчеву революцію, запланований заньківчанський ювілейний вечір перенесли на Різдвяні свята. І слушно, бо для багатьох львів’ян він став дуже приємним завершальним акордом різдвяного відпочинку.

«Львівська газета»

11 січня 2005 року

Ярина Коваль

Федір Стригун: «Театр – це легенда»

Стригун Федір Миколайович. Художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім.Марії Заньковецької. Народний артист України (1979), голова Львівського міжобласного відділення НСТД України, доцент, член-кореспондент Академії мистецтв України. Навчався на акторському факультеті КДІТМ ім.І.К.Карпенка-Карого (майстерня В.О.Неллі), працював у Запорізькому драмтеатрі. З 1965 року працює у Львівському театрі ім.М.Заньковецької. З 1990 по 1998 підготував два випуски акторів при Львівській консерваторії ім. М.Лисенка. Серед поставлених ним спектаклів – «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І.К.Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б.Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В.Шекспіра, «УБН» Г.Тельнюк та інші. Федору Стригуну належить відкриття і сценічне втілення творчості незаслужено забутого композитора Ярослава Барнича і його оперет «Шаріка» та «Гуцулка Ксеня». За 40 років творчої діяльності зіграно більше сотні ролей. Фільми з його участю: «Пропала грамота», «І в звуках пам’ять відгукнеться...», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші — принесли славу кіноактора. Крім роботи в театрі та кіно, викладає на акторському відділенні філологічного факультету Львівського національного університету. Лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, премії ім.І.Котляревського та премії ім.М.Садовського.

— Якби років у 20 вам хтось сказав, що ви будете очолювати такий великий, такий цікавий театр, які б почуття це у вас викликало?

— Не було б ні заперечень, ні здивування. Я був готовий і взагалі не збирався вчитись, а хотів, як Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, організувати свою трупу і будувати театр. Я навіть не знав, що є театральний інститут.

— А яку першу театральну постановку подивилися?

— «Сватання на Гончарівці». А в професійному театрі в Черкасах подивився «Повію» Панаса Мирного. А зіграв уперше у 8 років у п’єсі «Дай серцю волю — заведе в неволю».

— Вас тоді розчарувало щось?

— Ні, мені дуже сподобалось. І хотілось іти далі цим шляхом. Єдине, що з дитинства страшенно не любив змагань «хто кращий». Я гарно бігав стометрівку. І одного разу біжу, вже бачу, що перемагаю, добіг майже до фінішу і обернувся назад. Я побачив очі хлопців, котрі бігли за мною. Стільки злості було в них, що я зупинився і не схотів бігти далі. Ось так і в мистецтві — ніколи не люблю змагань, хто кращий, хто вищий. Я поважаю всіх, хто професійно займається мистецтвом.

— Все ж таки ви вступили в театральний інститут... Свій режисерський портфель ви почали формувати вже тоді?

— Ні. Я вчився у Володимира Олександровича Неллі, здобув хорошу школу. Вже на другому курсі акторського факультету хотів перейти на режисуру, а на третьому підходив до Неллі поговорити про це. А він мені каже: «Ну, зачем же? — Він говорив російською, хоча нас примушував говорити тільки українською. — Если все Стригуны пойдут в режиссуру, то кто же артистом будет?» Я закінчив акторський, працював у театрі, а потім повернувся уже заслуженим артистом і хотів-таки вступати на режисуру. А Неллі мене зустрів і знову каже: «Не варто. Ви вже більше нічого звідси не візьмете, тільки час згаєте. Краще працюйте в театрі, займайтесь самоосвітою, а захочете ставити — то ставте, я вас усього навчив». На жаль, у нас існує таке ставлення до режисури, що режисер обов’язково повинен мати диплом. Але це дурниця. Можна дати світогляд, напрямок, категорію, суто естетичну, можна дати методологію, так само, як і акторові, але навчити режисури, на мою думку, неможливо. Режисер повинен природним шляхом вийти з того колективу, в якому він працює. З’являється лідер, якого всі чомусь слухають. Часто люди «з дипломом» знають театр не з середини, а десь так приблизно ззовні. Хочуть показати свою владу, а у театрі взагалі не треба робити різких рухів і провокацій. Глядача треба любити, треба гарно прийняти, щоб він сів і був заспокоєний, наче зараз почнеться літургія. Потім поступово включати його в дію, провокувати, захоплювати, сперечатися з ним, вести діалог.

— У вас є пріоритети в ідеях? Як ви добираєте п’єси для постановок?

— В мене просто є моє ставлення до життя, мій світогляд, моя правда, моя ненависть, моя любов... Чого ти виходиш на сцену? Щоб когось похвалити чи полаяти? Ні. Виходиш, щоб бути в конфлікті, і не тільки на сцені, а й із залом. Коли мені починають говорити про деполітизацію театру, що театр повинен бути виключно мистецтвом для мистецтва, — мені смішно, мабуть, тому, що з таким ставленням всі поступово стають безстатевими істотами. Візьміть будь-яку п’єсу, будь-який водевіль — там все одно є конфлікт і є політика, навіть в любові.

— Режисерові можна все?

— Хорошому і талановитому — так. Режисер «замовляє музику». До речі, хороший режисер повинен бути музично грамотним, пояснити характер музики, стиль, я вже не кажу про ритм. Звичайно, вирішення вистави — за режисером. Я не можу починати ставити виставу, для якої в мене немає вирішення, і сподіватись на те, що мені його принесе художник. Але найголовніше — режисер мусить, як мене вчив Влад Неллі, передусім мати силу волі втілити на сцені те, що мислить собі, що його хвилює, і захопити цим інших людей. Тому режисер мусить мати воляче здоров’я, його повинно елементарно вистачити на виставу. Є режисери, які тікають, ховаються за дрібненькі постановки. Тепер важко знайти режисера, який би вивів на сцену колектив у шістдесят чоловік. Він не знатиме, що з ними робити. Але якщо говорити про бич режисерів, то в першу чергу — це абсолютна відсутність позиції. Я вже не кажу професійної, а навіть і людської. Оце найстрашніше. Колись за позицію саджали, розстрілювали. Курбаса, наприклад. А в нас довгий час працювали за принципом «чего изволите?». Це покоління ніби вже відходить. Але найстрашніше, що з’являється молоде покоління, а його купують ще легше. Якщо наше покоління купували на «бляшки» — на ордени, на звання, то цих купують ще простіше. То про яку позицію взагалі може йти мова? А театр в усій своїй деспотії все одно дуже демократична установа. В жодному іншому мистецтві люди так не зв’язані і ніде так не відчувають одне одного, як в театрі. Актор — одна з найбільш романтичних професій, хоча скоро романтика зникне, бо немає гастролей, нема романтики подорожі. А ще я вважаю, що немає більш моральних, чистіших людей, як справжні актори. Якщо є підлі і жлобкуваті — то це випадкові люди. Варто з’явитися серед них хоч одній такій, як Заньковецька, або одному такому, як Бучма, — це середовище очиститься.

— Ким є актор для вас — для режисера-актора?

— Для мене актор — це насамперед особистість. Я знаю, чого від нього хочу, я знаходжу з ним спільну мову і пояснюю мій задум. Мені не треба довго говорити з Таїсією Йосипівною Литвиненко, ще з деякими акторами нашого театру. Розказую їм, що хотів би, і ці актори принесуть десятки варіантів — тільки вибирай. Я режисер, який цим користується. Є режисери-постановники, є режисери-педагоги, є режисери, яким доводиться думати за акторів, фантазувати, вигадувати. Актори тепер стали ледачими, як не дивно, навіть молоді. Рідко, щоб у матеріал чіплялися, вгризалися в нього. А з нічого, як відомо, буває нічого.

— Вам ніколи не хотілося, працюючи з актором, абсолютно поміняти його бачення самого себе?

— Це дуже цікаво! Коли я призначав Таїсію Литвиненко на роль Ганни у «Безталанній», актрисі тоді ще не було й п’ятдесяти років. Раніше всі грали стару каргу, злу на життя, на світ: і ногами човгає, і лається, і говорить хриплим голосом, лякає глядача і партнерів. А мені була потрібна Ганна, якій сорок п’ять років, яка любить свого сина, як колись любила чоловіка, тут є, може, й Едіпів комплекс. Таких прикладів багато. А Таїсії Йосипівні і в сучасних п’єсах доводиться робити роль, дофантазовуючи її. Але це завжди дуже цікаві, глибокі роботи. А як щось зроблене заради фарсу чи заради хохми, то ця вистава довго жити не буде. В мене, як не дивно, всі вистави — довгожителі в театрі, хоч я й не ставлю їх по чотири на рік, а ставлю одну. Я не дуже поспішаю в роботі — люблю, коли актор працює без метушливості, без тяжких затрат фізичних і моральних. Наша робота повинна давати втіху.

— Якщо говорити про політику керування театром, як вдається співпрацювати з такою кількістю акторів?

— У нас 62 актори. Раніше від мене вимагали данину ідеології: щоб у театрі обов’язково була російська п’єса, сучасна п’єса, одна із п’єс соціалістичних республік. Було багато роботи. Тепер режисери не мають такого завдання, і в театрі багато акторів, які сидять, нічого не роблячи. Мене не цікавить, хто яку оцінку отримав після інституту, — оцінку ставить театр, актор або потрапляє в цю групу крові, або ні. Насправді чим більша трупа, тим краще. Ти маєш великий вибір. Головне — всім дати можливість вийти на сцену, і хто як себе стверджує, той так і працює потім в репертуарі. Хоч би скільки акторів у мене було, вони без роботи не сидять, особливо дівчата. От з хлопцями гірше, я не можу збагнути, в чому справа, але чоловіків у театрі завжди бракувало. Герой з’являється так рідко, що часом аж дивуєшся — природа спить, чи що. Тепер розширилось поняття героя, і справа навіть не у фактурі актора, а у внутрішній потенції. До речі, театр ім. М.Заньковецької був єдиний в Україні, де актор не завжди залежав від свого амплуа чи навіть від своїх фізичних даних. Були актори, яких в іншому театрі взагалі б на сцену не випустили, а в нас вони працювали і ставали чудовими професіоналами. Домінантою була не зовнішність, а розум, талант.

— А на зйомках в кіно не було бажання втрутитися в роботу режисера?

— Ні для кого не секрет, що є актори — співавтори своєї ролі. В кіно так буває часто. Це наша «кухня», і в цьому немає нічого дивного. Ось, наприклад, «Пропалу грамоту» зняв не Миколайчук — режисером був Борис Івченко, але Іван був «акумулятором», тою людиною, яка давала багато ідей. Якби він був там режисером — це був би зовсім інший фільм. В кіно ще багато залежить від оператора — як зніме, як світло поставить, потім від монтажу. В театрі все залежить, здебільшого, тільки від однієї людини — від режисера, як він «змонтує» на сцені, як вибудує конфлікт. Часом це дуже важко, особливо тоді, коли збираються люди, які не звикли бути одним цілим. Адже театр — це насамперед об’єднання ідей. Повинні зібратися люди, які розуміють ціль даного театру. І бажання — для чого вони хочуть працювати і що сказати своєю роботою — повинне бути спільним, починаючи від режисера, художнього керівника і закінчуючи тим, хто сидить на прохідній. Ось тоді буде театр. Недарма Станіславський казав: «Священнодействуй или убирайся вон».

— А тепер по-іншому?

— У нас не часто священнодіють, частіше хитрують, як в житті, так і в мистецтві. Де тепер ви знайдете таких людей, які б грали за копійки на виїзді по двадцять вистав на місяць? Не в Ужгороді чи Рівному, а в містечках. А ми так працювали. Ще й вранці були репетиції. А вечора жодного не було вільного. А тепер у театрі можуть і не приходити на роботу. На мою думку, хто не знає, що таке радянський «кріпосний» театр, той взагалі не знає, що таке театр. А хто не знає мандрівного театру, той не розуміє, що таке театр. Є чистоплюї, які ні в мізках, ні в серці не мають жодної ідеї: щось довести, ствердити, заперечити. Їхня мета — покурити і кави випити. Вони ніколи не ставили собі ідеї високого служіння мистецтву, як писав Карпенко-Карий в «Суєті»: «Прийдеться і поголодать, щоб тільки певність мать, що чесно ти несеш цей стяг священний». Тепер такого немає. А колись було багато мандрівних театрів, які грали вистави і жили з власної праці, а не бігали швиденько схалтурити. Тепер всі ще й педагогами стали — хтось сам ще нічого не вміє, а вже вчить.

— До вас приходять молоді актори, та ви й самі їх виховуєте. Чого бракує зараз в акторській освіті?

— Хороших педагогів, які знають театр на практиці. Тих, хто хоче вступати на акторський, я віддавав би спочатку до балетної школи. Ось цим хибують наші актори. За своє довголіття в театрі я спостерігаю, що у тої актриси чи актора, які займалися танцями, вироблена не тільки зовнішня пластика тіла, а й краще формується внутрішня пластика слова. І, звичайно, бракує володіння ремеслом: наскрізною дією, дією як такою, пристосуванням, відчуттям першого, другого плану, внутрішнього монолога. Ось ці суто професійні речі розуміють не всі молоді актори, які приходять з інститутів. Доводиться переучувати, допрацьовувати. Я розумію причини цього, коли питаю, хто в кого вчився. Крім того, колись в інституті було всього 75 студентів на усіх курсах. А тепер зробили комбінат. Єдине, що можна закінчити акторський факультет і бути прекрасним клерком у Міністерстві культури. Я, наприклад, вважаю, що і директором театру повинен бути актор, а не начальник фірми.

— Чого не можна виховати в студентах у театральному вузі?

— В театральному вузі є одна дуже велика вада — студенти не знають театру зсередини. Наші студенти вчаться в театрі і виховуються не тільки педагогами, але й колективом театру. Я, коли прийшов у театр, взагалі не знав, як потрапити на сцену. Я швидко освоївся, звичайно, але загалом це тривалий процес. А найскладніше — навчити думати на сцені і взагалі в мистецтві. Тут або природа вчить, або певні педагоги, які вміють навчати процесу мислення.

— А яке запитання вам найчастіше ставлять студенти, в чому найбільше просять поради?

— Найбільше питають, як бути правдивим на великій сцені. Тепер є актори камерної сцени, є актори великої сцени, але мені цей поділ смішний. Навіть якщо в маленькій кімнатці грати те саме, що й на великій сцені, і навпаки, коли це зроблено талановито, — воно діє скрізь. Це міра таланту, яка йде тільки від Бога. Є актори, які на великій сцені говорять дуже тихо, а їх чути й на галерці, хоч вони навіть не докладають зусиль для цього. Інший актор реве, викладається, а що він говорить — не розібрати.

— Вам цікаво читати те, що зараз пишуть театральні критики?

— Може, Валентина Заболотна — єдина, хто дивиться виставу і судить її по тих цілях і законах, за якими вона поставлена. Всі інші наче ставлять свої спектаклі і пишуть не про те, що бачили, а про те, як би вони це зробили. Пишуть, як би їм хотілося, щоб було, а не розказують, не судять і не досліджують того, що пропонує їм театр.

— Тепер, коли етичні норми розширились, що вам здається неприпустимим на сцені і чому ви найбільше радієте?

— Я найбільше радий, що дожив до того часу, коли можна відкрито співати свою пісню. Хто не пережив цензури, той не знає, що це таке, коли закривають виставу, скорочують тексти, калічать ролі — я це все перейшов. Але найперше — це відповідальність художника, його моральні категорії і, звичайно, тих людей, які дивляться. Якщо постановка сприймається і популярна, значить, вона потрібна. Я особисто можу не сприймати чогось — це інше. Та я не хотів би, щоб у нас щось заборонялось. Все погане все одно відсіється — люди відсіють, глядачі відсіють. Справа в тому, які думки затрачені на виставу і який біль серця. Мені навіть не цікаво, які будуть костюми, декорації, мені цікаво, які актори вийдуть на сцену і про що будуть говорити, як діяти. Не знаю, чим ще можна здивувати зараз.

— Професія актора театру дуже специфічна — він живе на сцені лише певний проміжок часу, а потім це стає спогадами. Що б ви хотіли згадати?

— Я люблю театральні легенди про акторів, нехай вони живуть вічно і передаються з покоління в покоління. Те, що я бачив сам і буду розказувати іншим — це буде тільки мій театр, моє бачення. А у кожного воно своє. В цьому щастя театру. А от «смерть» театру — це телебачення, кіно, мистецтво, яке фіксує, а фіксувати легенду не можна. І коли мені розказують, як люди непритомніли, коли грала Марія Заньковецька, то я в це вірю, уявляю це собі по-своєму. А якби була можливість зняти це тоді і я б подивився на плівці, то, може, і сказав би «Який жах!». Так, як зараз ми дивимося на Бучму, Ужвій і Добровольського в «Украденому щасті», знятому на плівку. Я цей фільм спалив би десь і просто б його не показував. Якби зафіксували виставу, яка йшла, разом з глядачами — ось тоді це було б мистецтво навіть на телебаченні. А коли знімають по епізодах театральну постановку, гарно зняти неможливо. В цьому краса і сила театру, що це хвилеве мистецтво, яке твориться зараз між глядачем і сценою.

«Кіно-театр» 2003

Нонна Стефанова

Федір Стригун: “У свою дружину я закохався, побачивши її на екрані”

Федір Стригун, художній керівник Львівського театру імені Марії Заньковецької, добре знаний у Тернополі. Наш глядач насамперед пам’ятає його режисерські роботи. Зокрема, вистави “Гуцулка Ксеня” і “Хазяїн” полюбились тернополянам чи не найбільше. Цього театрального сезону Федір Стригун у тернопільському театрі поставить виставу “В неділю рано зілля копала”. Як зізнається пан Стригун, у Львові журналісти підходити до нього чомусь побоються. Надто вже вони люблять говорити про політику, а політичні переконання Федора Стригуна не завжди їм до вподоби. Поспілкувавшись з паном Стригуном, я переконалася наскільки це цікава і неординарна людина. Пропонуємо розмову з метром українського театру читачам газети.

– Чи пам’ятаєте ви свій перший візит до театру?

– Вперше виставу професійного театру я подивився після 10 класу. Пам’ятаю, це був Черкаський обласний театр. Взагалі, в ті часи потяг до мистецтва у людей був дуже сильний. Як це не дивно, але навіть під час війни і в інші важкі періоди нашої історії люди більше тягнулися до мистецтва, ніж тепер. Іноді кажуть, що ось, мовляв, піднімемо економіку, тоді й мистецтво процвітатиме. Не можу з цим погодитися. Чому було духовно багатим покоління, яке пройшло Другу світову війну? Люди бачили горе, у них була сильна емоційна пам’ять і здатність співчувати іншим. З цього покоління вийшли Чухрай, Бондарчук, Денисенко та інші. Сильні як особистості, вони творили й високе мистецтво. А зараз, мені здається, люди просто збайдужіли, вміють лише галасувати про політику, однак мало що роблять для того, щоб становище поліпшилося. Втім, це вже тема для іншої розмови.

– Як ви потрапили до Львівського театру?

– Я багато чув про театр імені Заньковецької, коли ще вчився в театральному інституті. Однак після його закінчення поїхав працювати до Запоріжжя, бо мене тоді чомусь дуже тягнуло на Хортицю, на Дніпро. Проте вже тоді мріяв про Львів. Ця мрія здійснилась у 1961 році, коли я переїхав у місто Лева.

– Які враження на вас справив театр, так би мовити, зсередини?

– Знаєте, ще коли я працював на Східній Україні, у мене іноді виникала думка: а чи потрібен взагалі комусь український театр? То був період тотальної русифікації, і я розумів, що творити український театр дуже складно. Лише у Львові я побачив, що моя мова, мої почуття, мої думи і мої мрії комусь потрібні. Я був радий, що потрапив у середовище однодумців, адже в ті часи вважалося, що українська мова мертва і нею розмовляють тільки мужики на селі. А у Львові я переконався, що вона є справді прекрасною. І на театральній сцені, і просто в побуті.

– У вашій сім‘ї продовжена традиція акторських династій. Як ви відреагували на те, що ваш молодший син вирішив піти стопами своїх батьків, і чи впливали ви якось на це його рішення?

– Так, Назар уперше вийшов на сцену, коли йому було сім років. Це було у виставі “Житейське море”. Потім він закінчив перший курс театрального інституту імені Карпенка-Карого, а вже на другому курсі я забрав його до свого театру, де він досить успішно працював. Зараз Назар живе у США і займається рекламою в газеті. Очевидно, задоволений своїм життям, коли не дуже поспішає повертатись.

– Відомо, що ваш театр не раз бував на гастролях за океаном. Як вас там приймали?

– Ми неодноразово показували свої вистави українській діаспорі у США. Назагал вони там дуже добре сприймаються, навіть тими, які народились і виросли у цій країні. Буває, що наші актори залишаються там попрацювати, і я їх чудово розумію. Проте майже всі через деякий час повертаються до нашого театру. Мене це не дивує, адже в нього висока репутація і не лише в Україні. Зараз маємо запрошення відвідати Англію, США та Австралію. Там бачили касети з записами наших вистав і тепер хочуть подивитись їх “вживу”. Американські українці, скажімо, хочуть, щоб ми привезли їм виставу “Неаполь – місто Попелюшок”, яку тернополяни вже бачили.

– Як ви любите відпочивати і чи вистачає у вас на це часу?

– А що, по-вашому, я роблю зараз?

– ???

– Не дивуйтеся, я дуже люблю свою роботу і найкращим відпочинком вважаю саме її. Ще люблю зустрічатися з різними людьми. Коли буваю в Тернополі, люблю ходити в театр і зустрічатися з місцевими акторами. Мене часто впізнають на вулицях і не тільки у Львові, а й у Тернополі, і навіть у Києві. Я розумію, що у моїй особі впізнають актора. Ще люблю спілкуватися з людьми. Врешті-решт, ми живемо в одному світі, у нас є спільні інтереси. Я взагалі вважаю, що люди повинні спілкуватися, а не ходити вовкулаками.

– Актори, як відомо, люди емоційні. Цікаво, чи часто трапляється, що вони закохуються у своїх партнерів?

– Скажу вам так: щоб три години відіграти з людиною на сцені, потрібно її по-справжньому любити й поважати. А що стосується закоханості... Таке скоріше трапляється у аматорів. У драмгуртку, бувало, зведеш хлопця і дівчину на сцені, то вони вже й одружуються. Я навіть так експериментував на селі: вона Галю грає, він Олексія, а потім я дивлюсь – почалось. Поза сценою вони, може, не знають як підійти одне до одного, а театр їм у цьому сприяє.

– Якщо не секрет, як ви познайомилися зі своєю дружиною (дружина Федора Стригуна – народна артистка України, актриса Львівського національного академічного драматичного театру ім. М.Заньковецької Таїсія Литвиненко – авт.)?

– Вперше свою майбутню дружину я побачив... на кіноекрані. Потім ми познайомилися вже у театральному інституті.

– Питання оплати праці акторів завше було болючим. Що означають гроші особисто для вас?

– Грошей ніколи не вистачає, хоч і в театрі працюєш, і в кіно знімаєшся. Оскільки наш театр є національним, заробітна плата у його акторів вища за ту, яку отримують їхні тернопільські колеги, у три-чотири рази. Сам я не вмію берегти гроші, витрачаю їх і не молюсь на них. Ставлюсь до грошей як до життєвої необхідності. Не засуджую також тих акторів, які підробляють різними способами, адже вони це роблять для того, щоб вижити. Якби актор отримував пристойну платню, тоді він, можливо, не пішов би звеселяти публіку на весіллі. Проте і у нашому театрі є проблеми і найболючіша з них – реконструкція приміщення. Зараз ми почали робити ремонт за власні кошти. Держава обіцяла дати нам 500 тисяч гривень, але їх не вистачить на весь комплекс робіт.

– Вас звинувачували у тому, що в Тернополі ви ставите вистави виключно з метою заробітку... – Мені доводилось чути про це, як і цілком протилежну думку – що в Тернополі я ставлю вистави безкоштовно і тим самим, враховуючи становище місцевого театру, “занижую ринок”. Скажіть, якщо я за два місяці поставив виставу, вклав свої нерви, здоров’я і працю, а за це отримав тисячу гривень, то хіба це така велика ціна? А якби я, як польські режисери, вимагав 12 тисяч доларів, бо за кордоном такі розцінки? Про моє заробітчанство говорять тільки ті, котрі не знають суті справи і мені стає смішно, коли чую такі речі.

«Тернопільська газета»

Розмовляла Олеся КРАВЧУК

42 (407) 15-21 жовтня 2003 року

Курвою наш театр ніколи не буде

Розмова з Федором Стригуном, художнім керівником Львівського національного драматичного театру імені М.Заньковецької

В одному зі своїх численних інтерв’ю головний режисер і художній керівник Львівського національного драматичного театру імені М.Заньковецької, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка Федір Стригун сказав, що від дитинства ненавидить змагання, хто найкращий. Пригадував, як колись успішно долав дистанцію, однак несподівано побачив очі хлопців, які відставали. Пережиті тієї миті відчуття змусили його пропустити всіх уперед, із власної волі покинути змагання.

Якщо перенести той епізод із життя Стригуна на нинішнє буття його театру, то так і є – Федір Стригун не практикує публічного персонального “копання” інших театрів, ярликів, хто найкращий, а хто яйця виїденого не вартий. Уважає, театр не словами, а виставами має засвідчувати свій рівень, достоїнство, глибину. У контексті святкування 90-річчя театру імені М.Заньковецької про це й наша з ним розмова.

– Федоре Миколайовичу, ваша доля міцно пов’язана з долею театру імені М.Заньковецької вже понад сорок років. Як самі відчуваєте, театр сьогодні інший?

– В одного з драматичних персонажів є фраза: “Все це було. Все це давним-давно було: епікурійці всякі, богохульці, а молодь це за первину вважає”. Звичайно, впливи часу на театр є, але вони мінімальні, порівняно з тим великим, що намагалися передати наступникам наші корифеї. А саме – любов до української класики, української п’єси, до нації, велике достоїнство та самоповагу. Я завжди мріяв працювати саме в українському театрі. І знайшов такий – театр імені М.Заньковецької. Зараз, проживши стільки років, думаю, що ніде, крім нього, не зміг би працювати. Або був би іншим.

– Тобто формуванням своєї особистості значною мірою завдячуєте “заньківчанам”?

– Безперечно. І передовсім акторам, які були дуже добрими, традиціям, які й сьогодні намагаємося плекати... Часто опиняюся перед дилемою, яка свого часу, вочевидь, стояла перед багатьма моїми старшими колегами: коли молодь називає якийсь український драматичний твір, мені хочеться сказати: “Та ж ми це вже грали”. Знаю, як грали – добре чи погано. А молодь цього не знає. Відтак її зацікавлення українською класикою треба підтримувати, любов до українського театру потрібно плекати. Те, що для мене вже було, для них – нове, і вони щось для себе відкривають. Їм обов’язково треба давати нагоду робити це. І ще – дивуватись. Актор і театр живі тільки тоді, поки можуть дивуватися: життю, ситуаціям, людській любові й ненависті, а потім переносити  все на сцену й дивувати людей. Адже поки театр дивує, він – живий, до нього ходять.

– За визначенням Анрі Матіса, художника вимірюють кількістю нових знаків, які він увів у мистецтво. Чим, на ваш погляд, вимірюють значимість театру, зокрема театру імені М.Заньковецької?

– Особисто я вимірюю значимість театру глибиною понять – глибиною людських почуттів, розуму, розкриття соціальних проблем. “Заньківчан” у цьому сенсі завжди можна відрізнити від інших. Ось був на театральному фестивалі “Тернопільські вечори”, де подивився 14 вистав різних театрів. І ще раз пересвідчився: театр імені М.Заньковецької все одно залишається особливим. Тут відчутна і школа глибокої правди, і усвідомлений пошук глибини. Адже головне – не просто п’єса, а що театр пропонує в цій п’єсі. Стилістика, естетика можуть мінятися, а глибинне розуміння не стане мілкішим. Нещодавно слухав запис наших “Гайдамаків”, що його зроблено ще 1990 року, і сам собі дивувався, як міг додуматися до таких речей! Адже в театрі імені Заньковецької “Гайдамаки” мали чотири редакції (1922 року, 1939-го, 1961-го та 1988-го), які різнилися між собою, хоча й були поєднанні творчістю Шевченка та глибинним розумінням ситуації. І раптом я з якогось дива зробив щось цілком інше – поставив виставу не про героїзм гайдамаків, а про те, як страшно, коли муки й ненависть народу настільки великі, що він готовий знищити навіть себе. Отже, коли про наш театр кажуть, що він – театр сучасності (попри те, що за стінами “заньківчан” це не всім подобається), це правда.

– Який аргумент готові навести на підтримку тези про сучасність театру?

– Принаймні те, що ми завжди були попереду інших театрів у молодій драматургії. Ніколи не боялися брати до сценізації сучасні твори доброго рівня, нехай і невідомих ширшому загалові авторів. У нашому театрі виховався Василь Босович, ми відкрили театральній Україні Надю Ковалик, інших. Де вперше побачила світ п’єса Івана Кочерги “Свіччине весілля”? У театрі імені Марії Заньковецької. Першими ми сценізували й окремі п’єси Куліша. Тобто завжди були попереду інших, бодай, на крок.

– Сьогодні вам це вдається?

– Безперечно. Нещодавно їздили до Києва, маємо гарні відгуки преси. До речі, серед іншого возили “У.Б.Н”. Вважаю, ще жоден театр в Україні не піднявся на такий рівень розмови з глядачем про долю нашої держави, про національну свідомість, як піднялися ми цією виставою ще 2001 року. Возили її у столицю тоді, возили й тепер. І щоразу – величезний успіх. Півтори години люди не відходили від театру, бажаючи поспілкуватися з акторами. Думаю, ще й тому маємо успіх, що не боїмося братися за актуальні, життєві теми. Не кажу, що наш театр кращий за інші (добрі вистави має кожен), говорю про принциповість, про позицію театру. А своєї позиції, яка коріниться в народному театрі, що його організувала ще 1918 року Центральна Рада, оті романтики-ідеалісти, які ще не знали, що їх розстрілюватимуть, саджатимуть у тюрми й засилатимуть у табори, театр імені М.Заньковецької ніколи не зраджував. Якщо запитаєте мене, в чому полягає цей наш крок попереду інших театрів, то скажу: у правді. І тільки в ній. Правді почуттів, відчуття життя, правді про наші думки, ситуації, про нас самих.

– Однак театр загалом покликаний говорити правду. Те, що він є правдивим, може сказати про себе кожен із ваших колег.

– Але одна річ – казати правду “Ричардом ІІІ” Шекспіра, комедіями Мольєра чи творами інших класиків. І зовсім інша – про сьогодення, про людину, яку зустрічаєте на вулиці, яка їздить у трамваї чи п’є каву в недорогій кав’ярні. Саме цю правду маю на увазі. Бо люди стужилися за акторами в сучасних костюмах на сцені. Думаєте, глядач здебільшого йде дивитися на нас? Аж ніяк. Тільки на себе: він сміється із себе, плаче над собою, шукає перегуків із власним серцем, розумом, почуттями. Якщо хтось думає поробити такі ребуси на сцені, щоб аудиторія довго додумувалася, що це мало б означати, то я проти таких театрів. Ось зараз дивився на фестивалі вистави шотландських, польських театрів – мене не хвилює те, що вони грають. Не вірю, що і їх це хвилює. У всі часи людину хвилювала конкретна людська ситуація. Шекспір писав історичні хронології, точну правду, аж додумалися до того, що це, мовляв, не він писав, а Єлизавета, оскільки лише королева могла знати такі секрети. Чехов теж писав про своє оточення, про своїх друзів. А в нас нині практично ніхто не пише п’єс про друзів. Пишуть античні драми, літають у космос, а про друга, знайомого, сусіда не пишуть. Зрозуміло, що жодних проблем театр не вирішував і не вирішуватиме. Проте порушувати ці проблеми – наше покликання.

– Театр імені М.Заньковецької має культового автора, до творчості якого в усі часи зверталися всі режисери?

– Карпенко-Карий (який є культовим і особисто для мене), Марко Кропивницький, Леся Українка, Шекспір, Микола Куліш... Думаю, це драматургія, до якої майбутні “заньківчани” звертатимуться й тоді, коли нас, сучасних, не буде.

– Постановка нових вистав – це певною мірою конвеєр. Вважають, що оперний конвеєр визначає не диригент, не режисер і навіть не співак, а ігри імпресаріо. Що визначає успіх конвеєра “заньківчан”?

– За театр люди завжди голосують ногами та грішми. Якщо вони мають бажання купити квиток і піти на виставу, то це найбільша заслуга театру. Так є і так має бути. Від мене ніколи не почуєте, мовляв, я поставив розумний спектакль, але люди настільки дурні, що його не зрозуміли. Не можу бути я один розумний, а всі – дурні. Якщо вони не розуміють мене – отже, я не художник.

– Але ж не розуміли Ван Гога, Гогена, інших визначних в історії мистецтва художників.

– Образотворче мистецтво – це щось інше. А наше – миттєве, його можна осягнути тільки тут і зараз. Вистава – не картина, не кіно, не музика. Це спільний витвір трьох, які є рівноправними – драматурга, театру та глядача. Кажуть: “Актёр должен быть видим, слышим и понимаем”. Правду кажуть. Бо коли десь не спрацювало, вдруге до цього театру не підуть.

– Який період переживає ваш театр – затишшя, піднесення?

– Нині люблять слово “стабільність”, а для театру це найстрашніше, що може бути. Ліпше нехай будуть злети і спади, тоді буде стимул. Під час гастролей у Києві журналіст “Урядового кур’єра” запитав у мене: “А скажіть-но, чому, коли приїжджають “заньківчани”, завжди віє свіжим вітром, поняттями, гостротою. Адже в нас ніби і власні театри хороші”. А я йому відповів, що просто Київ завжди на п’ять років пізніше розуміє ті речі, які розуміють у Львові, живе в іншому вимірі, ніж ми.

– А може, причина в тому, що немає пророка у своїй вітчизні? Кожне місто інше,  інші й театри.

– Але кожне місто має такий театр, який хоче мати. Місто робить театр, а не навпаки. Думаєте, театр імені М.Заньковецької був би таким, яким є, якби не приїхав до Львова? Це найбільше щастя “заньківчан”, що німці зруйнували приміщення театру в Запоріжжі, і його урядовою постановою 1944 року перевели на постійну працю до Львова. “Заньківчанам” було тут дуже важко, поки Львів не прийняв і полюбив їх. Для цього працювали, як каторжні, не місяці – роки. Їх обпльовували й обгавкували, однак вони не опустили рук – витримали. Врешті-решт відкрили свою студію, почали поповнювати її місцевими кадрами, ліквідовуючи розрив між собою та глядачами. І велика заслуга театру імені М. Заньковецької в тому, що він став львівським національним, але не став вузько регіональним галицьким театром. Він залишився живим українським театром на всю Україну, зі своїми проблемами, з усталеними нормами поведінки, які ніде не записані, але яких усі дотримуються, а головне – зі своєю позицією. Театром, який упізнають, на який чекають навіть там, де не були десятиліттями.

– Що вкладаєте в поняття “мертвого” театру?

– Мертвий театр – це той, який не промовляє до розуму й серця, якому не потрібен глядач і який існує сам по собі, займаючись якимись естетськими речами. Або влучніше сказати – творчим онанізмом. Особисто я не можу визначити, що головніше – п’єса, режисер чи глядач, хто із цих трьох більший творець. Але знаю інше: театр без глядача – неможливий.

– Через десять років “заньківчани” святкуватимуть своє століття. Яким ви хотіли б бачити театр імені М.Заньковецької на сто років?

– Знаю одне: театр імені Заньковецької ніколи не зрадить своєї позиції. Він не підіграватиме владі, не вертітиметься перед нею в’юном, ніколи не стане курвою. Вірю, що в цих стінах (попри всі людські колізії) буде збережено душевне тепло один до одного, що ми будемо одним із найпотужніших театрів України щодо порушеної проблематики, сценічного вирішення та професіоналізму.

«Львівська газета»

20 листопада 2007 року

Ярина КОВАЛЬ