Акторство дозволяє бачити себе в різних амплуа

Розмова з Наталєю Боймук, акторкою

Наталія Боймук – молода актриса Львівського академічного театру ім.Марії Заньковецької. На міжнародному фестивалі камерних театрів у Москві вона одержала відзнаку за виконання ролі Жені (вона ж Місюсь) у виставі А.Бабенко за оповіданням А.Чехова “Дім з мезоніном”.  Про свої враження та плани на майбутнє акторка розповіла кореспондентці “Газети”.

– На фестивалі “Слов’янський вінець” ви отримали нагороду за найкращу жіночу роль. Чи сподівалися на це перед поїздкою?

– Мене відзначили за роль Жені, і це було дуже приємно, бо абсолютно несподівано. До того ж роль Місюсь на мене дуже вплинула, і я вважаю, що це перша роль, яка вдалася мені повністю – від початку до кінця. Тому що образ Жені близький мені, не треба було дуже змінюватися. Для мене ця роль була  органічною та справжньою.

– Яка атмосфера була в середовищі учасників?

– Було трохи важко порозумітися через мовний бар’єр.  Але, незважаючи на це, ми дуже здружилися із сербами та чехами. Вони запрошували нас на  фестивалі до своїх країн.

– Чим вам запам’ятався цей фестиваль?

– Особливо мені сподобалися чехи. Всі вистави були драматичні, а чехи представили ляльковий театр. Це було дуже неординарно та цікаво. Актори грали гарно й органічно, але важко було вловити зміст через мовні розбіжності. Організатори, брати Панченки, запросили багатьох російських театральних критиків, був один представник Білорусі, шкода, що не було українських представників цієї галузі. Але на відміну від “Слов’янського вінця” на “Меліховській весні”, як мені розказувала Альбіна Сотникова, після кожного виступу критики збирались і обговорювали виставу, тобто розкладали все по поличках і скрупульозно аналізували те, що відбувалося на сцені. Це було і дивно, і водночас дуже цікаво, бо в нас такого немає, театральні критики сприймають виставу як факт і не розбирають її.

– Ви дуже молода артистка, розкажіть про те, як потрапили на театральну сцену?

– Після закінчення школи вступила на театральне відділення Львівського університету ім.І.Франка. Моїм куратором і викладачем акторської майстерності була народна артистка України Таїсія Йосипівна Литвиненко.

– Чи не було важко виступати на московській сцені?

– Ні, річ у тім, що театр “На Пировській”, де все відбувалося, – це маленький камерний театр, можна сказати домашній. Тому було неважко грати, оскільки в нас теж є камерна сцена, маємо досвід у виконанні вистав малих форм.  Крім того, наша вистава виділялася на тлі інших. Алла Григорівна Бабенко – дуже хороший режисер і психолог. Вона вибудувала чітку й тонку психологічну лінію в стосунках між героями.

– Але я знаю, що Алла Григорівна не їздила з вами, чи не викликала відсутність підтримки режисера певного дискомфорту?

– Ми не вперше граємо без неї. Тому, в принципі, були готові до цього.

– Від кого залежить організація гастрольних турів у театрі імені Марії Заньковецької?

– Зараз відбувається багато театральних фестивалів в Україні та за кордоном, але над цим усім треба працювати, піклуватися про це. В основному все залежить від режисера, від його уміння та здатності  організовувати певний гастрольний виїзд, крім того, потрібна фінансова підтримка.

– Бачите себе в майбутньому актрисою?

– Так, лише акторство, бо режисером бути не хочу. Це потребує великих організаторських здібностей і відповідальності. Актор відповідає тільки сам за себе, а режисер – за всю виставу. Крім того, акторство дозволяє бачити себе в різних амплуа, перевтілюватись і пристосовуватися до нових образів.

– Чи була у вас така роль, яку важко зіграти?

– Важко грати ролі, які суперечать твоєму внутрішньому світу. Наприклад, зараз у виставі “Безіменна зірка” я граю Мону. Ця роль допомагає мені зростати як актрисі, але важко дається через те, що треба змінюватися.

Розмовляла Ольга Ткаченко

“Львівська газета”

23 липня 2007 року