Алла Бабенко: «Там багато позитивної енергетики»

Алла Григорівна Бабенко — режисер, заслужений діяч мистецтв України з 1988 року. Закінчила Московське училище ім.Б.Щукіна. Працювала в театрах Казані й Москви. З 1977 року — у Львівському українському драматичному театрі ім.М.Заньковецької. Вистави: «Житейське море» І.Карпенка-Карого, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Безприданиця» О.Островського, «Федра» Ж.Расіна, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка.

— Розкажіть, будь ласка, про свою освіту.

— Я навчалася у першому наборі стаціонарного курсу режисерського в театральному училищі ім.Щукіна при театрі ім.Вахтангова в Москві. В нас викладав Захава, учень Вахтангова. Потім була на практиці у Ефроса, тоді найкращого російського режисера. Згодом стажувалася у Товстоногова, у нього я була довго.

— З Москви куди ви поїхали?

— Я дуже хотіла в Україну, і мене взяли на дипломну виставу в Київський театральний інститут. Мені дуже допомагав Дмитро Павличко, щоб я лишилася в Україні, але нічого не вийшло з того, і я поїхала в столицю Татарстану, у Казань — там працювала в дуже хорошому театрі ім.Качалова. Через 3 роки мене взяли в Москву до театру ім.Моссовєта, де я була в режисера Завадського 2 роки, поки він не помер. Потім сталося так, що мені терміново довелося покинути Москву. Захворіла мама, я все кинула і поїхала у Львів.

— Який це був рік?

— Сімдесят сьомий. Сергій Данченко взяв мене в театр ім.М.Заньковецької, а сам подався до Києва. Та я не тільки там ставила, а й в інших містах: кілька вистав в Одесі, Винниченка – в Харкові, Теннессі Вільямса — в Чернівцях, а у Львові також в театрі Радянської Армії, в ТЮГу.

— Яка, на вашу думку, різниця між театрами совєтської ери і сучасними?

— Якщо говорити про ідеологію, то тоді багато заборонялось, тепер все можна. Якщо говорити про творчість, то різниці немає, як був певний рівень українського театру, так він і залишився. Якщо говорити про публіку, то вона теж не змінилася, тобто тоді треба було ставити розважальні вистави — музичні, комедії, щоб люди ходили, так і тепер. Споконвіку так було.

— Публіка не цікавиться серйозним театром?

— Львів — це єдине місто, де публіка певний час цікавилась: коли почалась перебудова і самостійна Україна, свідомі українці цікавились ідейними речами, а тепер уже й цим перестали. На сцені йдуть розважальні п’єси. В радянському театрі треба було 1-2 рази на рік головному режисеру ставити якусь п’єсу партійну, а далі що хочеш, те й роби, і влада підтримувала, давала гроші.

— І люди ходили в театр?

— Ходили, як і тепер, тобто ходили або на такі вистави, де було щось проти влади, де говориш одне, а тримаєш в голові зовсім інше. Або на Богдана Хмельницького, чи Данила Галицького, або на якісь історичні п’єси, де була національна ідея, а нині ходять відпочивати через проблеми душі.

— Що можете сказати про ваші вистави тих часів?

— Я ставила тільки те, що хотіла, я не була головним режисером і тому в мене не було ні перед ким зобов’язань. Ставила я переважно класику, наприклад, Карпенка-Карого «Житейське море», ставила Шекспіра «Отелло», двічі «Макбета». «Отелло» пройшов гарно, а «Макбет» гірше. Стригун грав Отелло, і вистава гарно йшла, був там позитивний заряд, який приваблював публіку. А коли стала самостійна Україна, кинулись до Винниченка. Винниченко — це мій автор, його я ставила двічі: «Чорну Пантеру» в Харкові й у Львові, а також «Брехню». «Брехню» возили в Москву на фестиваль Чехова, там гарно сприйняли.

— Ваша вистава «Дама з собачкою» здобула перше місце за режисуру в Москві в червні 2003 року. Як російська публіка сприйняла цю виставу українською мовою?

— Ми в Москві грали тричі на двох фестивалях і раз для критиків окремо. Сприйняли дуже гарно, навіть не помітили, тобто вони сприйняли виставу наче російською мовою, різниці не відчували. Не знаю, можливо, тому, що це фестиваль і глядачі — переважно критики, які знають напам’ять цей твір. Так само і «Дядю Ваню». Навіть на кінець уточняли, якою мовою ми грали?

— Скільки вистав було на фестивалі?

— Це новий фестиваль, який називається «Слов’янський вінок». Відбувається він п’ятий раз. Приїхали театри з Македонії, Болгарії, Словаччини, Білорусії, з Росії і два з України — Кіровоградський і наш зі Львова. Театром, де відбувався фестиваль, керують два брати-українці. Називається він Театр на Петровського — камерний, на сто місць, дуже гарно обладнаний.

— А як львівська публіка сприймала Чехова?

— Ніяк, її не було. В основному приходять знайомі і школярі, які вивчають «Дядю Ваню» в школі.

— В Англії, в Лондоні, де я живу, Чехов ніколи не сходить зі сцени. Англійцям Чехов дуже близький за духом. А чому Чехова не сприймають у Львові?

— У Львові сприймають Чехова перш за все як російського автора.

— Чи правда, що в Чехова є якийсь корінь український?

— Його прабабця чи бабця була українкою. Чехов часто називав себе хохлом у листах. В музеї у Мелехово, за 30 кілометрів від Москви, який відновили в його садибі, є дуже багато українських речей, зокрема рушників, бо там жили батьки Чехова. Там поновили експозицію українськими речами. Я подарувала музеєві ковдру ще моєї бабусі, з хутора українського з-під Катеринослава, і скатертину, виготовлену ще до революції і яка збереглася.

— Яка з ваших вистав найуспішніша?

— З 92 моїх вистав успішних було багато. Я для себе відкрила Гавтмана «Перед заходом сонця», п’єси Винниченка, взагалі драматургію початку століття, зокрема російського «срібного віку», бо я ставила письменників цього періоду і в театрі Лесі Українки, і в Одесі. Це мені напевне найближче і найкраще вдавалося.

— А чому саме «срібний вік» вам найближчий?

— Тому що там багато цікавої та позитивної енергетики. Я навіть взяла Мопассана, тому що це також підходить до цього періоду. Не знаю, можливо, в минулому житті я жила в цей період, він мені найближчий.

— А сьогодні мистецтво має місце в українському житті?

— Я думаю, що для нього немає місця не тільки в українському, а й в російському житті. Тільки в Москві є більший інтерес до театру, бо там якось збереглась театральна публіка. А на периферії, в Росії, зовсім немає театральної публіки, тому дуже сумно.

— Чи це тому, що люди сидять біля телевізорів і немає потреби йти до театру?

— Можливо, такий сумний стан театру в цілому світі. В Америці хіба є театр? Є тільки студентський театр і Бродвей.

— Театр є в Лондоні.

— А в Парижі є п’ять національних театрів. Тобто це театри, які на державному утриманні. Але от випускниця студії, де я викладала, живе в Парижі, закінчила театральний університет і грала у двох виставах. Але вона каже, що там важко влаштуватися. Хоч вже знялась у фільмі, пробитися важко: ринок акторський, конкуренція. Ми ще до того дійдемо.

— Чому вас вабить театр, чому працюєте для нього?

— Це дуже складне питання. Я не люблю театр реалістичний, де переживання в чистому вигляді. Переживання заради переживань. Я люблю ігрову структуру в театрі. Тому, напевно, сьогодні з режисерів мені найближчий Роберт Стуруа в Тбілісі, не в Москві, це вже не те. У грузинському театрі вражають традиції, дух грузинів так само, як в українців. Але дуже довго театр в Україні був на рівні побутової драми, і на цьому рівні зупинився. А потім радянська влада не підтримувала ігрового театру, тому Курбас був знищений. А тепер у нас працюють вихованці з радянських вузів.

— Ваша концепція театру до певної міри є класичною?

— Не знаю, що вважаєте класичною концепцією.

— Не реальний театр, а ігровий.

— Так, ігровий. Коли ми трошки відсторонено дивимось на світ, такі вистави я люблю. Дуже важко сьогодні, бо актори виходять зі школи психологічного театру.

— Я ніколи не думала, що «Мадам Боварі» Флобера можна успішно театралізувати. Як це вам вдалося, хто написав вам інсценізацію?

— Це було випадково. Я ставила в Києві, була в Ярослава Стельмаха в гостях, і раптом з неба впала ця ідея: давайте напишемо моновиставу. І він написав монолог Емми, і в цьому монолозі з’являються інші персонажі. Але коли ми вже були в процесі роботи, такі сильні актори були призначені на роль Шарля, що захотілося розширити цю роль, і тому в результаті вийшло зовсім не те. На жаль, Стельмах не побачив нашої вистави. Але вийшло більш сучасно, я так думаю.

— А хто грав Шарля?

— Дуже хороші актори Шумейко і Бернадський.

— Який, на ваш погляд, стан сьогоднішньої української драматургії?

— Я не знаю нової української драматургії.

— Недавно вийшло дві антології.

— Я не знаю про них. У нас в театрі їх немає. Знаю, що зараз в Москві з’явилася чорна драматургія. Чорний театр. Я цієї драматургії не сприймаю. Я сприймаю класику авангардну, Беккета, де є позитивний погляд, нехай через абсурд життя, є якесь ствердження. А там нічого немає.

— Чи вам колись хотілося поїхати на Захід?

— Для мене сцена, театр — це сенс життя. А на Заході я не змогла б працювати. У кожному разі, там конкуренція велика. Навряд чи я б витримала.

— Які у вас плани на майбутнє?

— Я давно хотіла поставити Мопассана «Любий друг». І нарешті ми почали роботу. Мені також хотілося б спробувати себе в авангардній п’єсі. Ми ставили «Затюканого апостола», це була моя дипломна робота. Я вирішила поновити і подивитись як це сьогодні сприймається. Ця п’єса білоруського драматурга Макайонка була заборонена в Україні, вона була занадто смілива для українського театру. В Росії вона йшла. Ми спробували поставити її по-новому. Я дещо змінила, зробила не хлопчика, а дівчинку. На мій погляд, це була одна з найкращих вистав театру Заньковецької. Публіка її не сприйняла. Тобто п’єси, заборонені совєтською владою, були непотрібні.

— А чому?

— Є такий вислів: «Святіший від папи римського». Коли вийшов «Затюканий апостол», ми були переконані, що це буде касова вистава. Та люди не прийшли, не зацікавилися. Хоч акторські роботи були прекрасні. І треба було це забороняти? Бо українцям це не потрібно.

— А що українцям потрібно?

— Не знаю. Я знаю, що у Львові потрібні п’єси про сучасні проблеми і щоб обов’язково їх у фіналі пожаліли і сказали, які українці хороші, які вони чемні.

— Я думала, що вони хочуть відійти від того банального світу?

— У Львові йде неймовірно касова вистава «Попелюшки з Неаполя» про тих жінок, які їдуть працювати в Італію. П’єса написана за взірцями совєтського періоду. В Італії все дуже погано, а коли приїжджають українці, вони такі хороші, чемні, порядні й, вертаючись в Україну, стають ще поряднішими. Половина моїх знайомих зараз в Італії. Стригун це гарно поставив — щасливий драматург, щаслива публіка, дорогі квитки і люди стоять у черзі.

— Чия це п’єса?

— Надії Ковалик. І така сама інша її п’єса «Тріумфальна жінка», як на мене, фальшива. Там художниця, яка не може завагітніти, їде у Францію, вертається на «Мерседесі», а її чоловік вже оженився, вона страждає, і вона вся така погана, а він такий хороший. Одне слово, бразильські серіали, які потрібні, щоб відпочити. Це, напевне, потрібне, тому найпопулярніші, найбільш касові три п’єси цієї авторки. Ще одна з її вистав «Се ля ві» — набір анекдотів львівського сьогоднішнього життя.

— Але якась критична публіка у Львові є?

— Дуже мало її лишилось.

«Кіно-театр»

вересень 2003

Ірена Коваль

Алла Бабенко    Режисура як барометр часу

Мирослава ОВЕРЧУК, спеціально для «Дня»

На нещодавніх гастролях Львівського театру ім. М. Заньковецької у Києві відомий український режисер презентувала виставу «Валентин і Валентина» М. Рощина. Цю відому ще за радянських часів п’єсу Бабенко прочитала по-новому. Через 30 років після написання львівські «Валентин і Валентина» знову хвилюють глядачів. Балансування на межі загальноприйнятого — владою, публікою, колегами — живить режисерську думку Алли Бабенко при виборі п’єси, призначенні виконавців, при розмовi з глядачем. Та цей шлях не гарантує успіху, особливо касового, а тим більше безпроблемного життя виставі й режисерові.

Алла Григорівна людина дуже талановита й водночас дуже скромна. Вона не любить помпезності, ніколи не виходить на поклони після прем’єр своїх вистав, не фотографується з шанувальниками, хоча «фанів» у пані Бабенко не тільки у Львові, а й по всій Україні та за її межами є чимало. Кожна її сценічна робота не схожа на попередню. Глядачі та критики завжди з нетерпінням чекають: чим на цей раз здивує режисер? І вона дивує! У Алли Григорівні є свій режисерський стиль, а її виставам притаманна висока постановочна культура, логічність образних рішень і висока майстерність акторів; несподіваний ракурс і тонкий ліризм — вона вміє побачити навіть відому п’єсу по-бабенківські інакше.

Однією з перших вистав режисера на заньківчанській сцені стала «Кафедра» В. Врублевської, яка «струсонула» ідеологічне тодішнє чиновництво простою думкою: освіта й талант швидше заважають, ніж допомагають у радянській науці...

Коли Алла Бабенко починає працювати над п’єсою, ніколи не можна спрогнозувати напевно, так званий, виробничий результат. Це може бути цілковите володіння запитами й потребами залу, а може — розбіжність, касова неконкурентність. Причому, художня суть вистави здатна існувати цілком незалежно від обох цих чинників.

ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ

«Розорене гніздо» Янки Купали — одна з кращих постановок Алли Григорівни. Те, що це стане знаковою виставою львів’ян ніхто навіть не зміг прогнозувати. Твір брався до репертуару як класика братньої республіки, та через років, на гастролях заньківчан, саме ця вистава вразила білорусів просто в серце. Українські актори проспівали пісню про сумну красу народу на своїй землі, та не в своїй хаті. Уже гудів 1988 рік, острови свободи, у нас — Рух, у них — «Паходня», «Тутейшиє». Іконну досконалість героїв «Розореного гнізда», добуту з-під хрестоматійного небуття заньківчанами, нам відкрили самі білоруси...

Вибір Алли Бабенко п’єси «Житейське море» І. Карпенка- Карого багатьох колег здивував, бо чомусь цей твір вважався «непопулярною класикою». Та серед закулісної суєти, адюльтеру, боротьби талантів та амбіцій, богемної атрибутики режисеру вдалося прокласти вісь координат. Вона розмовляла з глядачами про відповідальність за дар Божий, про Хрест, який стає тим важчим, чим краще ти його несеш...

А перед постановкою «Отелло» не проголошувала, як заведено, чим збирається омолодити старого Шекспіра. У Бабенко артисти працювали завзято. Вітрило, лежачи на сцені-палубі, нагадувало шахівницю (сценографія Кипріяна), якою нестримна сила запрограмовано гнала пішаків до відомого нам фіналу, хоча забарвлення персонажів було однозначне: за Бабенко генерал Отелло та Дездемона були білі, а Яго — чорний. Отелло, страждаючи, зворушував публіку своєю майже дитячою безпосередністю, та він не знав того, що за допомогою режисера знали ми: саме його щасливий егоцентризм і добровільна сліпота стали причиною, спустили пружину страшної гри...

Чимало нервів попсували режисерові за «Тартюфа». За радянських часів вистави здавали не тільки художній раді, а й громадськості Львова. Одна кореспондентка місцевої газети «Ленінська молодь», аналізуючи виставу Бабеко і К о підкинула тодішнім партійним органам тему до роздумів: як може Тартюф викликати не відразу, а симпатію? Тим більше, що грає його актор, який щойно блискуче виступав у ролі Леніна? Зараз це здається смішним, а тоді стаття мало не підвела виставу під закриття, а також суттєво ускладнила життя чудовому акторів Богдану Козаку. Він віртуозно, як його герой Тартюф, змушений був пояснювати ідеологам, що актор має переконливо грати різних персонажів. Та все ж вистава стала знаменитою. Там режисер зібрала чудову команду: Іван Бернацький (Клеонт), Лариса Кадирова (Ельміра), Таїсія Литвиненко (Доріна), Тетяна Каспрук (Маріанна), Олег Драч (Валер), які, граючи крізь сміх, розповідали, яким небезпечним є бажання чути лише те, що хочеш, і як швидко тоді знаходяться в служінні готові небезкорисно й постійно виконувати його. На фоні симпатичного, але добровільно здитинілого, Оргона (Федір Стригун) та пригніченої його авторитетом сім’ї, Тартюф (Богдан Козак) натхненно ковзав лезом, щоразу дістаючи козир із рукава. Чи це його вина? Якби гріх був гидким, хто б грішив?

Роком раніше (1985 р.) Алла Бабенко дуже хвилювалася за долю «Безприданниці» за Островським. Бо коли репетиції львів’ян iшли на повну силу, стало відомо, що ось-ось вийде фільм Ельдара Рязанова «Жорстокий романс» де зібрана яскрава акторська команда: Микита Міхалков, Анатолій Мягков, Аліса Фрейндліх. Та конкуренція не відбулася. У «Жорстокому романсі» прекрасні акторські інтерпретації послужили думці, що використовувати почуття навіть сіренької й невиразної людини — аморально. А у виставі Бабенко, яка без кінозасобів, на хисткій і непевній території чи то причалу, чи то трактиру-поплавця (художник Левченко) розповіла про всіх, хто «навчився жити», і одну, яка «вчитися» не хоче...

АНСАМБЛЬ

Це — чи не головна причина, з якої режисер може як завгодно мордувати актора, коли ансамблю немає, й обсипати компліментами, до смішного перебільшеними епітетами, коли здалося, ніби вимальовується. А завтра змінюється оцінка й кандидатура, і все повторюється з точністю до навпаки. Алла Григорівна Бабенко, у всякому разі, працює саме в цій амплітуді. Немає таких мук, сумнівів і творчого відчаю, яких би вона не переживала, занурюючи акторів у цю чашу з головою. Робота нервова, виснажлива, й без гарантії на тривіальний успіх.

І разом з тим, важко описати завзяття, з яким кидаються до роботи актори, творчу тему, в якій вони охоче перебувають у весь репетиційний період. І навіть граючи вже давно обжиту виставу. Алла Бабенко — це щоразу завищена планка, щоразу несподіванка й ризик, але ж, коли успіх, то який! Так, у «Житейскому морі» Федір Стригун у ролі Барильченка — логічне продовження «Суєти», першої частини дилогії І. Карпенка-Карого, де він теж грав Івана. Що сталося з романтичним максималістом за кілька років? Режисер і досвідчений актор виставили йому великий рахунок. Чесна самооцінка, мабуть, найважча річ. Проте констатуємо разом з Іваном: «Жадання правди і добра» зі сцени зараз несе втомлений обов’язковим самолюбством професії, примхливий прем’єр, за яким ховається малодушний, дріб’язковий і нещасливий чоловічок. Акторський ансамбль: Таїсія Литвиненко (Ваніна), Володимир Максименко й Петро Бенюк (Стьопочка), Володимир Глухий (Усай), Вадим Яковенко (Кактус), Катерина Марусяк, Олександра Гуменецька (Маруся), Іван Бернацький (Хвиля) і всі інші були прокурорами-адвокатами. Вони дорікали й засуджували, але люблячи й розуміючи, яка то непроста штука — духовна піднесеність над побутом. До речі, ця бабенківська вистава так вразила Георгія Товстоногова й Євгена Лебедєва, що вони збиралися брати п’єсу в БДТ до постановки.

Ансамблевість «Розореного гнізда», «Лісової пісні» Лесі Українки, «Чорної Пантери і білого Ведмідя» та «Брехні» В. Винниченка, «Провінціалок» Я. Стельмаха, «Мужчини» Г. Запольської, «Тартюфа» Ж.-Б. Мольєра, «Філумени Мартурано» Е. де Філіппо — це вистави, яким дала довге сценічне життя Алла Бабенко.

ЕКСПЕРИМЕНТ

Загальновідомо, що митці сцени нудять світом і навіть хворіють без роботи. І на цьому тлі Алла Григорівна має репутацію людини, яка ніколи не відпочиває. Ще не загравши прем’єри, відчайдушно читає-перечитує, просить, напитує п’єси, щоб розпочати відразу нову роботу. Так, її «Філумена Мартурано» виникла з виробничої паузи й творчої туги. Режисер зібрала кількох майстрів і молодь, пішла до Будинку актора. У вільний час, без наказу, без костюмів і оформлення, вони почали репетиції. Треба зазначити, що у 1984 р. камерні форми були рідкістю в наших театрах. А у Бабенко мікроскопічна, непристосована для вистав сцена виявилася оптимальною. На розпеченому п’ятачку йшло змагання материнської любові (Філумена — Т. Литвиненко) з себелюбством (Доменіко — Ф. Стригун). Результат хто знав, а хто передчував, та головне було не в ньому, а в процесі. Альфредо (Ю. Брилинський), Розалія (Г. Шайда), друзі-нахлібники, дурненька коханка Діана (Л. Разік), сини (Ю. Глущук, В. Яковенко, О. Феоктистов), незалежно від своєї лінії в сюжеті, ділилися з глядачем любов’ю до життя. Дитячий егоїзм у особі здоровенного дядька Доменіко був покараний, але не близькими, а законом природи. Героя любили й глядачі, захоплено слідкуючи за віртуозним веденням його конфліктів із кожним персонажем.

З «Філумени», власне, почалася камерна сцена заньківчан, як творча внутрішня потреба колективу. Зараз її репертуар об’єднує 20 вистав, а значна частина серед них — інтерпретації Аллою Бабенко творів А. Чехова. Треба зазначити, що режисерським «коником» Алли Григорівни є «Чехоніана». Критики порівнюють її вистави за творами Антона Павловича з «мереживом» — настільки тонко, психологічно сильно й переконливо Бабенко читає російського класика. Декілька хвилин — і глядачі забувають, що Чехов звучить по-українськи (настільки органічно грають актори, що здається, наче саме цією «солов’їною мовою» й творив письменник). Алла Григорівна дуже прискіпливо ставиться до слова і якщо використовує переклади, то вони зроблені на найвищому рівні.

Її вистава «Дядя Ваня» складалася з призначень, несподіваних для глядачів і для самих виконавців. Для Серебрякова й Марії Василівни наче б то замолодими були актори Ярослав Мука й Галина Давидова, а роль Соні — стала стрибком у долі Надії Шепетюк. Головна, та ще й трагічна роль, на котрій тримається вся побудова бабенківської постановки — новина для В. Яковенка. Необхідність зіграти роздвоєне почуття, не чіпляючи своїй героїні ярлика — трохи передчасне завдання для Альбіни Сотникової, жорстка пристрасть Астрова (Тарас Жирко)…

Виставу «Дама з собачкою» рецензенти назвали « ковтком чистого повітря, хоч це кохання — безвихідь». У цій камерній постановці актори були максимально наближені до глядача, а глядачі — до акторів. Любов Боровська й Тарас Жирко не грали, а немов жили на сцені. А кожна чеховська постановка режисера — це зустріч із високим мистецтвом і тому вистави Бабенко — завжди бажаний гість на фестивалях у Москві та в садибі-музеї письменника в Мелехово, звідки львів’яни щоразу привозять диплом і захоплені відгуки першорядних чехознавців та критиків...

Зараз на виході в заньківчан прем’єра «Травестія», яку Алла Бабенко ставить за твором румунського драматурга А. Баранги. Ця добута зі «стратегічних запасів» п’єса все ж дочекалася свого втілення. Після репетиції Алла Григорівна підсміюється, дивлячись на колег вологими очима. Вона знов хвилюється: чи вдасться зачепити публіку розповіддю про те, від чого зараз сама не спить? Про це узнаємо тільки після прем’єри...

«У МЕНЕ АЛЕРГІЯ НА ПОГАНУ СЦЕНІЧНУ МОВУ»

Алла Григорівна не любить давати інтерв’ю, вважаючи, що краще за слова розказують її постановки. Та для читачів «Дня» зробила виключення й відповіла на кілька запитань.

— У вас акторське минуле і ви могли розраховувати на провідні ролі (Бабенко-актриса зіграла епізод у фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія». Вона навіть була затверджена на головну роль у легендарному фільмі «Тіні забутих предків». Та, на жаль, не склалося... У 60-ті роки працювала в Львівському ТЮГу. У виставі «Небезпечний вік» її партнером був Роман Віктюк і ця постановка дуже подобалася глядачам (тільки за один сезон її зіграли 100 разів!). Чому ви зайнялися «чоловічою» професією — режисурою?

— У студії я вчилася в легендарного Бориса Тягна. Театр, до якого він виховував у нас смак, був зовсім іншим, ніж той, що можна було тоді побачити на наших сценах. Я цікавилася розвитком сучасного європейського театру: Пітер Брук, Отомар Крейча, пошуки Єжі Гротовського. А тому уявити себе артисткою побутового театру не могла... Страшно бути актрисою й від усіх залежати. Я два роки працювала актрисою — у Львові, потім у Липецьку (Росія) і на Кіностудії імені Довженка. І добре знаю, що це таке — акторство. Знаєте, актрисою я могла б працювати лише у Ефроса. Одного разу, приїхавши до Москви, я потрапила на його репетицію, і це стало вирішальним для вступу на режисерський факультет Вахтанговського вищого театрального училища. Та коли я закінчила навчання, то зіткнулася з проблемою: жінок-режисерів ніде не брали на роботу. Ризикнув лише Орлов, і я три з половиною роки «відпрацьовувала» диплом у Казанському драмтеатрі. Взагалі, Орлов був дуже цікавим режисером, недарма зараз цей Челябінський театр має його ім’я.

— Алла Григорівна, ви досить успішно працювали у Росії, але ж все-таки повернулися в Україну. Що стало поштовхом?

— Обравши професію режисера, я хотіла працювати на Батьківщині, але за радянських часів треба було «відпрацювати» диплом. Львівський театр обрала свідомо, бо наприкінці 70-х там керував дуже цікавий і талановитий режисер Сергій Данченко, який вивів український театр на міжнародний рівень. Втім, Сергія Володимировича «кинули на прорив» у Київ (він очолив Театр ім. І. Франка), а у мене «театральний роман» із заньківчанами триває вже три десятиліття...

— Свідомо йдучи в режисуру, все ж таки, ви, напевно, мали ілюзії. Ніколи не шкодували, що обрали таку виснажливу професію?

— Режисура —не ілюзія, мені постійно цікаво працювати. Добре розумію, що з іншою професією й моїм характером такого цікавого життя, як у театрі, я б не мала.

— Скажіть, якими якостями повинен володіти актор, щоб вам було цікаво з ним працювати?

— Тільки двома: вмінням бути в процесі творчості та здатністю щохвилини бути незапрограмованим, несподіваним.

— Чи є у вас улюбленці в Театрі ім. М. Заньковецької?

— У принципі, я працюю з усіма акторами нашої трупи, хоча є кілька осіб, які, як кажуть, зовсім іншої групи крові. Втім, дуже люблю працювати з молодими акторами. Вони, як м’яка глина, з них добре ліпити... Єдине, що я не терплю — погану сценічну мову. У мене алергія на будь-яку погану мову, не лише на українську.

ДОВІДКА «Дня»

Алла Григорівна БАБЕНКО (режисер, народна артистка України) народилася в Дніпропетровську. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка (філологія), акторську студію при Львівському театрі ім. М. Заньковецької, режисерський факультет Вищого театрального училища при Державному академічному театрі ім. Є. Вахтангова (Москва). Працювала артисткою Львівського театру юного глядача ім. М. Горького та Липецького драматичного театру; режисером Казанського Великого драматичного театру ім. В. Качалова, режисером-стажистом Московського театру ім. Моссовєта. З 1977 р. — режисер-постановник Національного театру ім. М. Заньковецької. У її творчому доробку багато вистав, зокрема: «Німий лицар», «Кафедра», «Житейське море», «Розорене гніздо», «Лісова пісня», «Безприданниця», «Отелло», «Макбет», «Тартюф», «Федра», «Чорна Пантера і білий Ведмідь», «Брехня», «Гедда Габлер», «Сейлемські відьми», «Медея», «Моральність пані Дульської», «Мадам Боварі», «Ідіот», «Любий друг», «Дядя Ваня», «Дама з собачкою», «Вітрогонка», «Дім з мезоніном», «Валентин і Валентина» та інші.

«День»

№187, середа, 31 жовтня 2007

Мирослава ОВЕРЧУК

Коли театр перетворюється на божевільню…

«Комедіанти» – так називається прем’єрна вистава за п’єсою

румунського драматурга Аурела Баранги, що її у суботу,

23 лютого, представлять глядачам актори

Національного театру ім.М.Заньковецької.

Репетиційний період за кілька днів до прем’єри – у розпалі, та режисер-постановник вистави - народна артистка України Алла Григорівна Бабенко все ж знайшла хвильку, аби поговорити із кореспондентом «ВЗ».

- Чому взяли в роботу саме цю п’єсу?

- Вона випадково потрапила мені до рук. Я, як часто це буває, переглядала деякі п’єси в бібліотеці нашого театру… І чомусь саме п’єса Баранги впала мені в око. Напевно, так мало статися. Про автора нічого не знаю. Знаю тільки, що п’єса ця ніколи ніде не ставилася. Бо не була “рекомендована” до постановки. А ще я чула, що цю п’єсу мріяла колись зіграти в Москві Любов Орлова. Відомо також і те, що українською її переклали 1972 року. Та те, через що вона свого часу була заборонена, ми зараз якраз і скоротили, бо це вже не актуально...

Дія відбувається в театрі. Одночасно з нами її «відкопали» у Чернівцях. І вже поставили. Перекладач має приїхати до нас на прем’єру. П’єса підкупила мене тим, що вона про театр, про наші нерви. Про те, скільки здоров’я вкладають актори у свою роботу, ніколи достеменно не знаючи, що із цього вийде. У героїні руйнується сім’я, гине син, а в неї нема часу, щоби цим зайнятися… Мені дуже подобається головна роль. Якби я була актрисою, хотіла б її зіграти. У п’єсі добре відбита сама атмосфера театру – інтриги, конфлікти… Те, чим живе кожен театр. Хіба що, крім театру ім. М. Заньковецької: в нас у цьому сенсі, як ніде, - тихо і спокійно. Про скандальну атмосферу в театрах знаю із власного досвіду, бо працювала у десяти театрах. На власні очі бачила, як актори домагаються ролей… Але це все одно комедія. Її авторська назва – «Травесті» (переодягання). Ми подумали, що не всі це слово зрозуміють. Тому спочатку переназвали п’єсу на «Лицедії», а потім зупинилися на «Комедіантах». У постановці - як у житті, де сумне межується із комічним. Щойно людина плакала, а тепер уже сміється. У «Комедіантах» героїня особисту драму перетворює у монолог на сцені. На «Комедіантах» глядачеві треба буде трохи зосереджуватися…

- Хто грає у головних ролях?

- Дві виконавиці: заслужені артистки України Ірина Швайківська та Альбіна Сотникова. Вони різні. Напевно, це й добре. В інших ролях також задіяні пари: Шумейко – Гарда, Глова – Кузьменко. Маю на кожну роль по двоє акторів. Навіть протилежних за грою. Якраз зараз розмірковую над тим, як би акторів «перемішати», щоби не вийшло двох вистав.

- Як перебігає репетиційний період?

- Складно! Акторам грати про себе – дуже непросто! Такі ролі вимагають великої відкритості і щирості. Тим паче, що події у виставі відбуваються напередодні прем’єри, коли театр справді перетворюється на божевільню. Це колосальний тренаж для заньківчан – оці театральні стосунки, які треба було вибудувати. Вони реально існують у театральному житті. Але чомусь їх важко зіграти на сцені. Такі п’єси направду важче ставити, ніж Чехова чи Шекспіра.

- Чи можете сказати, на скільки відсотків задоволені роботою?

- Я ніколи в житті не була задоволена роботою. Зрештою, знаєте, як казав Георгій Товстоногов із цього приводу? «Завжди на щось сподіваюся. І завжди щось не виходить».

- Костюми які?

- Сучасні. Все сучасне. Декорація – закулісся театру. Декорації робила Людмила Боярська. Костюмами опікувалася теж вона. В основному, купувала.

- Який буде музичний супровід?

- Я сама підбирала музику. Це - Шуберт.

- Закінчуєте «Комедіантів»… Що далі?

- А далі в мене традиційний Чеховський фестиваль у Москві – наприкінці травня повезу туди «Іонича». Спектакль називатиметься «Іонич та інші». Хочу поставити його «всупереч»… Багато чого хочу поставити. Найзаповітніша мрія – «Чайка» Чехова. (До речі, мало хто знає, але вона була присвячена нашій Марії Заньковецькій). Я згодна ставити цю виставу навіть на камерній сцені…

”Високий замок”

19 лютого 2008 року

Тетяна КОЗИРЄВА