МІНІСТЕРСТВО  КУЛЬТУРИ  І ТУРИЗМУ  УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АКАДЕМІЧНИЙ  УКРАЇНСЬКИЙ  ДРАМАТИЧНИЙ

До 65-річчя   ФЕДОРА   СТРИГУНА

РЕІНКАРНАЦІЯ

      Ви вірите в переселення душ? У те, що наші пращури знову й знову повертаються до нас у повному тілесному костюмі (часто дуже подібному), щоб завершити незавершену справу? Не вірите?  Тоді ось вам одна сучасна історія.

Стрункий чорнявий хлопчина з Черкащини, з тої щедрої землі, що дала Україні Кобзаря, артистів Костя Степанкова, Нонну Копержинську, Галину Яблонську, Марата Стороженка та багатьох інших митців, змалечку охоче грав у сільській самодіяльності (восьмирічний хлопчик у виставі “Дай серцю волю, заведе в неволю”), вигравав на баяні, солов’їно співав і зачаровано читав п’єси Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького – всю драматургію, яка тільки траплялась у сільській бібліотеці.

У шістнадцять років, закінчивши школу, поїхав до Києва вступати в театральний інститут, але дістав одкоша, бо був малий і без читацько-акторської програми.

Повернувся в рідне село, пішов працювати комбайнером. Якось, за один день, заробив одинадцять трудоднів, а ввечері, змучений, ліг горілиць на тиху озерну воду, задивився на тьмяніюче небо, на перші зорі – тіло налилося легкою свіжістю, душа злетіла до молодого місяця... і хлопчина відчув, що без високости духу, без мистецтва йому не жити.

Зробили його завклубом – гармоніст, “артист”, співун, паливода, перший парубок у своїй Томашівці Уманського району. Повага земляків, які завжди шанували мистецький хист у людини, дуже тішила. А тут ще потрапила до рук книжка про життя і творчість Марка Лукича Кропивницького, з якої довідався, що корифеї українського театру ніде не вчилися фаху, а попри те уславили рідну сцену по всіх усюдах. То й він без спеціальної освіти обійдеться.

Та коли потрапив “в область”, до Черкас, і вперше побачив справжній професійний театр – пропав навіки. Запах куліс, фарби, гриму, яскраве світло, юрма глядачів причарували серце й душу. І зрозумів – треба таки вчитись. Улітку 1957 р. студентом першого курсу акторського факультету майстерні професора Володимира Олександровича Неллі (Неллі-Влада) було зараховано й Федора Стригуна.

Рівно через тридцять років по тому, народного артиста, лауреата Шевченківської премії, заньківчанина Ф.Стригуна призначили художнім керівником його рідного Львівського академічного театру імені Марії Заньковецької. І пішов Федір Миколайович за благословенням до свого творчого вчителя і багаторічного партнера, фундатора цього театру, що близько знав Миколу Садовського та інших корифеїв української сцени, - до Бориса Васильовича Романицького. Доживаючи віку, Романицький страждав на склероз і тому, мабуть, його устами промовляли вже інші, таємні вищі сили. Коли старому сказали, що театром керуватиме Федір Миколайович, він сказав: “Микола? Цей зможе..”, - явно плутаючи Федора Стригуна з Миколою Садовським...

Ось вам реінкарнація першого керівника стаціонарного українського театру, видатного актора й режисера, що якось цілий сезон працював у Львові, в “Руській бесіді”, уродженця українського села, чоловіка Марії Заньковецької Миколи Карповича Садовського – у керівника театру імені Марії Заньковецької, видатного актора й режисера, уродженця українського села Федора Миколайовича Стригуна. І прізвища у них на одну літеру. І Федір наче син Миколі...

Це з Миколи Тобілевича (Садовського) його старший брат Іван (Карпенко-Карий) писав образ Івана Барильченка, який у “Суєті” обирає шлях професійного артиста, а в “Житейському морі” вже є славетним майстром сцени. В обох п’сах (виставах заньківчан) Федір Стригун зіграв цю роль з дивовижно переконливим зануренням у складний характер Івана (чи Миколи?), а в п’єсі І.Рябокляча “Марія Заньковецька” вже вийшов на сцену в образі самого Миколи Садовського – на диво подібний до нього і зовні, і внутрішньо.

Та Федір Миколайович жив, живе, діє і діятиме в цілком інших реаліях соціально-політичної, національної, економічної, мистецької дійсності. І тому шлях у нього свій, хоча, мабуть, Садовський поводився б на його місці подібним штибом...

В театральному інституті Федір навчався з азартом і жадобою. Це були щасливі чотири роки бурхливого інтелектувального, культурного і професійного зростання під крилом видатного педагога, режисера-психолога, що починав у Марджанова в Києві, елегантного мужчини й ерудита, славетного, чуйного, тонкого Неллі-Влада. Серед педагогів – асистент Неллі Микола Писар, тонкої душі людина, легендарна, славетна своїми афоризмами І.С.Радовська (російська література), В.О.Хорол (західний театр), парадоксалістка і друг студентів, мудра й витончена О.І.Стуруа (філософія). А компанія навкруги! Паралельно і в тісному контакті з акторами вчились режисери й театрознавці. Незабутня Рима Степаненко, що у “відлигу” 60-х спробувала повернути на сцену Миколу Куліша, його “Маклену Грасу” і розплатилася за свою режисерську сміливість смертельним інфарктом. (Ф.Стригун не так давно поставив дипломну виставу зі своїми студентами – “Маклену Грасу”). Покійний Геннадій Макарчук уславився як театральний педагог, завідувач кафедри інституту культури і проректор рідного театрального. (Ф.Стригун теж успішно займається театральною педагогікою). Лев Житницький – авторитетний режисер у Росії. Валентин Десятирик – головний режисер телебачення в Дніпропетровську. Та й театрознавці тепер на ключових місцях у театральному процесі України. А на курсі Стригуна та поруч вчились видатні нині артисти – А.Паламаренко, Т.Малишевська, А.Роговцева, О.Голобородько та інші. Учителі і “компанія” визначають формування особистості кожного з нас...

Завершилось це щастя чотирма “дипломними” – головними! – ролями. Назар (“Назар Стодоля” Т.Шевченка), Микита (“Влада темряви” Л.Толстого), Лікар (“Пан де Пурсоньяк” Ж.-Б.Мольєреа), і ще був світлий радісний радянський юнак у “Сліпому щасті” А.Кузнєцова. І вже тоді стало зрозумілим, що театральний інститут випускає молодого актора неабияких творчих перспектив. У Стригуні вражала могутність темпераменту, романтична осяйність, природність сильних відкритих почуттів, міцна, але пластична статура і чоловіча краса українського козацького типу, широкий діапазон, насиченість і кантиленність оксамитового голосу, виразність рідного природного слова і легкий серпанок гумору на характері вияву внутрішнього єства. Таким чином, український театр одержав ідеального актора високого традиційного гатунку, уособлення класичного українського чоловічого типу, добре обтесаного культурою і фаховими навичками, наповненого знаннями і любов’ю – до світу, до батьків, до смачних “мантуликів”, до рідної землі, до її людей, до її жартів і пісень, її минулого й майбутнього, яке очікувалось світлим і справедливим, до театру...

А тепер зустрів молодого актора тяжкими випробуваннями й руйнацією ілюзій. Поїхав працювати в Запоріжжя – хотілося припасти до джерел козаччини, відчути в собі відлуння славетної минувшини України, щось важливе зрозуміти в житті, стоячи на Дніпрогесі, гуляючи Хортицею, сидячи під “січовим дубом”, омиваючись хвилями Дніпра. Запорізьким театром (тоді імені М.Щорса) керував відомий в Україні талановитий режисер Володимир Магар. За перший сезон довелося зіграти підряд десять ролей – прем’єр і вводів. Замучили виїзні вистави. Довелося забути про копітку працю над роллю, як учили в інституті, про завчасну підготовку до вистави, настроювання на неї, про акторські тренажі та інші витребеньки системи Станіславського. Але, мабуть, добре вчив Неллі-Влад, бо всі ці фахові прийоми закарбувалися в підсвідомості, увійшли в природу молодого артиста. Стригун просто навчився все це робити швидко і майже механічно. Як не витрачають часу водії на думання про те, куди переставляти ноги і що робити руками, коли автомобіль мчить дорогою.

Радісних приємних хвилин Ф.Стригуну теж вистачало. Перші справжні успіхи у справжнього глядача. Розповіді старих акторів про їхню молодість, коли вони грали разом із корифеями і славетними українськими акторами. Цікава робота з молодим режисером Володимиром Ткаченком над пересічною сучасною п’єсою драмороба Мокрієва. Нарешті, прийшло і шалене кохання – відбив у Ткаченка навіки свою Тасю Литвиненко, чарівну смаглявку з ямочками на щоках і дзвінким голосом, забрав її разом із Володиним сином (згодом знайшовся і спільний синочок Назар) і молода сім’я... виїхала з Запоріжжя.

Куди? Очі гляділи і у Вінницю до Федора Верещагіна, і поглядали на захід, на Львів. Наслухались про театр імені Марії Заньковецької від старих заньківчан, які лишилися в Запоріжжі, коли цей театр після війни перевели до Львова. Туди й поїхали молодята. Стригун і зараз каже, що працював усе життя в одному театрі –“заньковецькому”.

Тут ще застали уславлених фундаторів театру і знаменитих зірок тодішньої трупи – Б.Романицького, В.Яременка, Н.Любарт, Н.Доценко, В.Данченка. Тут працювали режисери – Сергій Сміян, що потім очолив столичних франківців, Олексій Ріпко, асистент у якого зразу став працювати невгамовний Стригун, Сергій Данченко, який вивів заньківчан на першу позицію в театральному світі України, бунтар Володимир Опанасенко, згодом розчавлений радянською ідеологією. Їхні режисерські методи не тільки збагачували палітру актора Федора Стригуна, а й розвивали в ньому мислення постановника, творця вистави. Це стало в пригоді, коли Федір Миколайович при загрозі творчого розвалу трупи взяв на свої міцні рамена тягар художнього керівництва театром (1987) і вдався до режисури в ситуації її дефіциту.

Стригун-режисер виявився майстром психологічного парадоксу, що виростає з абсолютної логічності характерів, подій і ситуацій п’єси. Він уважно вдивлявся у драматургічний матеріал своїм свіжим, пильним оком, звертав увагу на подробиці обставин, мотиви вчинків, свідомо “забуваючи” про славних попередників і власні роботи в хрестоматійних п’єсах. Він ставив собі наївні, але ключові питання типу – а він їй що? А вона йому що? – і тоді знайомі тексти розкривали свої несподівані підтексти, диктували своєрідні стилі, ставали сучасними, гостро проблемними.

Скажімо, “Безталанна” – це ж приміське село, і саме в цій обставині криються мотиви вчинків і характерів персонажів. Або “Хазяїн” – чого так вчащає до “нового українця” Пузиря вишуканий пан Золотницький, що явно зневажає сусіда? Та ж у Терентія дружина – витончена красуня, що з ядучим прихованим гумором дарує нелюбому чоловікові халат, розцяцькований бурячками й овечками. І напрошується паралель з учителем Калиновичем, закоханим у гімназистку Пузирівну, яку батько хоче видати за Чобота. Мати – за Пузирем, дочка – за Чоботом..

А “Народного Малахія” Стригун ставив і грав явно про себе – про чистого серцем романтика, який щиро і наївно вірить у світле майбутнє, абсолютну справедливість і вселенську любов. І розбиваються ці мрії об реалії життя старого радянського тоталітаризму і юної української демократії дилетантів. А він усе вірить.

Якби не вірив, не вдався б до творчо-зухвалого проекту вистави “У.Б.Н.” (Український буржуазний націоналіст), де в ролі Красівського показав кінець історії Малахія Стаканчика, який пройшов пекло радянських таборів, діждався вимріяної незалежності України і... добровільно зник на узбіччі життя, щоб очі його не бачили скаліченої ворогами і друзями мрії.

За цю правду про нас, нинішніх, Стригун сповна дістав по потилиці й по серцю і від “друзів”, і від ворогів, від ЗМІ та чиновництва. Ледве втихомирились.

...Вечір. Темно, тихо і порожньо в театрі ім. М.Заньковецької. Вихідний день. Світиться лише гримерна Стригуна. Сидимо, кавуємо, Федір Миколайович читає вголос віршовану п’су “Андрей” про Шептицького, яку написав учитель з-під Києва. Тексти недосконалі, видовища ніякого. Чи ставити? А як прийме духовенство? – це не жарт. А світська громада – від начальників і спонсорів до глядача, що приніс свої “криваві крейцери” за квиток?  А вже чую – поставить. І поставив. І сам зіграв. Усю виставу сидить у кріслі. Тільки руки – мізансцени. Тільки голос – життя. Розповідає, що на гастролях в Америці виставу грали без декорацій (вони і на стаціонарі скромно-концертні) – просто в маленькій церкві для кількох десятків прихожан. От тоді і трапилось чудо – ніколи не грав із таким натхненням і піднесенням, відчув у собі Шептицького, пастиря, поводиря, лідера.

Лідер – це зерно особистості Стригуна. І як митця, і як людини. За ним ідуть партнери, актори і весь колектив театру, за ним і пліч-о-пліч із ним крокують товариші, колеги, друзі, а їх багато. За ним і справді можна йти, куди поведе, на край світу, заплющивши очі...

Краще очі все ж таки розплющити. Щоб бачити силу і слабкість цієї живої, і, як кожна нормальна особа, грішної в чомусь людини. Одна з помітних слабкостей Стригуна в тому, що він помиляється в людях, бо первинно вірить їм, співчуває, кидається на допомогу, міряє собою, своїм масштабом – таким виростила його земля. Дехто вміло користується з того. На жаль, біля цього українського “мавра”  трапляються різні “яго”. А він, покусаний ними, струшує їх із себе, крокує зализує душевні рани гумором чи новою роботою і чимчикує собі мистецьким шляхом в силі і надії.

Треба розплющити очі, щоб побачити височінь акторської майстерності і могутнє випромінювання особистості Стригуна в шаленстві його дона Жуана (“Камінний господар”) і в глибокій трагедії Отелло (В.Шекспір), у плейбойстві Доменіка Соріана (“Філумена Мартурано”) і життєлюбстві Виборного (“Наталка Полтавка”).

Домінантою його акторської теми є лідер, що всупереч обставинам, на власний мудрий розсуд бере на себе вирішення долі людей, народів і своєї особистої. Його герої-хазяї життя, власного і чужого. Зі знаком плюс чи мінус – то інша справа. Тому артист Федір Стригун такий органічний у ролях державців – гетьманів Полуботка, Хмельницького, Мазепи, митрополита Шептицького, циганського ватажка Андронаті, короля Річарда ІІІ. У цих ролях без пафосу не обійтись. Але пафос Стригуна не ходульний, а природний, легкий, летючий, як птах у високості – просто в нього такого масштабу думки, такої сили почуття, такої величі  душа.

Валентина Заболотна