Один із визначних митців нашої епохи – Мирон Кипріян

      Ми маємо цілу плеяду художників високого творчого плану, живих і тих, що відійшли від нас завчасно, прославлених скульпторів, живописців, архітекторів. В 90-х роках ХХ ст. відійшли від нас М.Вендзилович, М.Кристопчук... 2000-і роки забрали нам живописця М.Бідняка, скульпторів Д.Крвавича і Е.Миська, які прославили Україну загальновідомими пам’ятниками. Нещодавно у кращий світ відійшли Є.Манишин, Р.Безпалків, З.Кецало, Б.Романець.

Найбільш цікавим, визначним і геніальним митцем нашого часу є прославлений сценограф української сцени Мирон Кипріян.
       
Сценографія – специфічний жанр в образотворчому мистецтві. Вона поєднує у гармонійну цілість архітектуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво. І ось таким незаперечно визначним сценографом є Кипріян. Ми можемо тепер гордитись не тільки за його заслужені звання, але він є насправді „геніальним сценографом сучасності”.

Чимало цікавого про художника М.Кипріяна нашого сучасника, ми дізнаємось із двох книг його спогадів про величну, давню аристократичну сім’ю, яка складалась із визначних діячів науки, культури, мистецтва, патріотів своєї Вітчизни.
     
Перша книга „Все в минулому” (видана ВД „Панорама”, 2007 р.) – це книга спогадів художника М.Кипріяна про своїх визначних родичів, біографічні дані. У книзі збережено безліч фотокопій та ілюстрацій творчих робіт митця (сценографія, живопис, графіка).

Своє походження Мирон Кипріян черпає ще з періоду ХІV ст., відколи його предки переїхали в Галичину і осіли тут у графських замках та палацах. Один із них – прадід на ім’я Кипріян. Частина предків художника, як описує він, була спокревлена з грецьким імператорським родом, друга частина – з давніми феодальними галицькими домами князів Сенявських, Острозьких, Чарторийських, Потоцьких, Келлерів та ін.

Спорідненість була також із українською шляхтою графів Чайківських, Кульчицьких, Крушельницьких та багато інших, які проживали в палацових резиденціях Галичини.

Цікава історія брата діда - о.Івана Кипріяна, який загинув у Сибіру 1924 р. Це був капелан УГА, видавець перших підручників музики і співу українською мовою.

Йшли роки. І ось у родині Володимира Кипріяна, відомого філателіста в Європі, головного ревізора Ревізійного Союзу у Львові, четаря УГА і матері – вчительки іноземних мов – пані Вілярської-Кипріян народився у серпні 1930 р. синочок Мирон Кипріян. У книзі „Все у минулому” саме зображені (і описані) юнацькі та зрілі літа художника, особливо цікавого театрального сценариста, талановитого живописця.

Друга книга „Спогади. Сценографія. Живопис” вийшла друком у 2011 р. у Львові, вид. ТзОВ „Західноукраїнський консалтинг центр”.

І знову ж автор та розповідач М.Кипріян у цьому літературно-художньому виданні подає свою родинну генеалогію у світлі історичних подій. Це як зразок, як повчальний матеріал для ознайомлення з правдивою українською елітою, про яку він згадує, характеризуючи не з точки зору титулів чи визначних посад, а головне – „духовного аристократизму”, який не міняється, не огрублюється з віками.
     
„Аристократія, - пише він, - це перш за все вікове виховання і широкий, масштабний світогляд”. Звичайно, це і патріотизм, що виражається у любові та шані рідного народу, його культури і мови. А його (автора книги) найближчі і далекі свояки були відомими митцями (архітектура, скульптура, живопис, мистецтвознавство), суспільно-політичними діячами, священиками. Все це мало вплив на виховання малого Мирона. Ось, наприклад, його бабця Марія Городиська-Вінярська, член аристократичної української сім’ї, виховувала дітей у високих моральних засадах, пояснювала, що таке „слово честі”, казала не бути матеріалістами, а прагнути до вищої форми розвитку людини – духовного аристократизму, любові до людини і свого рідного дому, родини, Батьківщини.
     
Дальше автор книги описує жахи війни, її руйнівних страшенних наслідків (1941-1945 рр.)
Закінчивши середню школу у Львові, М.Кипріян вступає у Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працюючи творчо у Львівському оперному театрі підчас студій у ЛДІПДМ, художник ознайомився з багатьма цікавими тодішніми театральними сценографами; водночас займався вокалом (посідаючи рідкісний тенор), а також сценічним балетним мистецтвом, в чому теж виявляв неабиякі здібності.

За весь час творчої діяльності працюючи в різних театрах України, а згодом – головним художником Львівського драмтеатру ім. М.Заньковецької, М.Кипріян оформив безліч вистав в Україні, а також у творчих відрядженнях за кордоном. Об’їхавши майже всю Європу, Америку і Канаду, Кипріян знайомиться з іспанськими. чеськими, словацькими театральними діячами.
     
І, отже, як наслідок, виникає значний досвід в галузі театрального, образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. М.Кипріян стає лауреатом Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, народним художником України, Лауреатом премії ім. В.Клеха в США. На сьогоднішній день, - він головний художник у Львівському драматичному театрі ім. М.Заньковецької.
     
За весь період своєї праці у театрі М.Кипріян оформив понад 300 вистав. Цікавіші із них на українську тематику: „Ніч на полонині” (1969 р.), „Камінний господар” (1971 р.), „Марія Заньковецька (1972 р.), „Мартин Боруля (1975 р.), „Сон Князя Святослава” (1981 р.), „Олекса Довбуш” (1985 р.), „Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” (1986 р.), „Князь Данило Галицький” (1986 р.), „Безталанна” (1986 р.), „Привітай же мене, моя Україно!” (1989 р.), „Мазепа” (1991 р.), „Наталка-Полтавка” (1991 р.), „Ісус – син Бога живого” (1994 р.), „Гуцулка Ксеня” (1997 р.), „Невольник” (2010 р.).
      
Крім цього, ним оформлено безліч драматичних творів світу зарубіжних авторів, як В.Шекспір, Ж.-Б.Мольєр, Д.Бокачіо та багато інших.
      
Дуже цікаві живописні картини останніх років творчості художника за період 2000-2012 років. Він малює не тільки натюрморти чи портрети давніх членів своєї сім’ї, але й замки і палаци, в яких вони проживали і які ще збереглись в Україні. Це важливий історико-архітектурний матеріал, важливий для ознайомлення та вивчення.
      
Безперечно, Мирон Кипріян – один із найвизначніших художників України. Мистецтво його європейського рівня, творчий та науковий внесок якого у нашу культуру беззастережно значимий.
 
Лідія Садова
21 серпня 2011

Інтерв'ю з Мироном Кипріяном


     Мирон Кипріян:"Театр-нірвана між життям і смертю..."

Народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Мирон Кипріян за свій творчий шлях здійснив сценографію близько 300 вистав, серед яких 200 – на заньківчанській сцені. Від 1957 року Мирон Володимирович – головний художник театру ім. Марії Заньковецької. Ряд його робіт спільно зі знаковими постатями в українському театрі ХХ ст.: режисерами Анатолієм Ротенштейном, Борисом Тягном, Олексієм Ріпком, Сергієм Данченком, Федором Стригуном та іншими – стали не лише етапними у відкритті нової театральної стилістики, а й спрогнозували хід історичної та наукової думки.

 – Як відбувалося ваше творче становлення, які постаті стали знаковими у вашій долі та долі театру?
 – Одною з таких перших знакових постатей у моєму житті став драматург Іван Микитенко. П’єсу «Кадри» він написав у 1930-му, в рік мого народження. Помер він у 1937-му, маючи 40 років, тож особисто я його не знав. Моїми першими кроками в театрі було оформлення вистави «Кадри» Микитенка в театрі ім. Марії Заньковецької. Це був 1957 рік. Ми працювали над виставою з режисером Анатолієм Ротенштейном. Вона мала надзвичайно цікаве вирішення: дорога, яка йшла спіраллю у сценічний простір майбутнього… Для сценографії Львівського театру на той час то була «бомба», адже театр був пристосований до дещо приземленого, провінційного, клубного характеру. А тут пішла абсолютно нова візуальна форма – образ вистави! У ній грали кращі актори нашого театру: в ролі Юлі Булатової – Любов Каганова, її виконання було надзвичайно зворушливим і мистецьким (яка то була оригінальна, апетитна постать!); а також Володимир Аркушенко, Фаїна Гаєнко, Борис Романицький, Тамара Перепеліцина, Борис Мірус, Олександр Гай. Все це було надзвичайно цікаво! Коли польський критик і сценограф Єжи Тороньчик приїхав і побачив нашу виставу, він був шокований: не сподівався, що в нас на той час могла існувати вистава з такою формою і вирішенням.

– Чи є у художника улюблений актор?
– Один улюблений актор у художника – то замало. Не можу сказати, що обожнюю тільки якогось одного актора.

– А скількох?
– Знаю одне: той актор, який, виконуючи свою роль (головну чи ні), був переконливий, театрально ангажований і зумів донести до глядача задум автора, режисера, художника, викликає мою повагу і захоплення.

– За що ви любите театр і за що ненавидите його?
– Люблю за його сценічні несподіванки – фокуси. Про них можна написати цілу книжку. А не люблю через тих акторів, які хочуть бути першими, незважаючи на те, мають на це право чи ні. Ця хвороблива тенденція у деяких наших митців творить не ту атмосферу, яка мала би панувати в театрі.

– Своєю роботою у театрі, власною життєвою позицією митець доводить: театр – мистецтво колективне, яке творять особистості талановиті і фахові. На вашому життєвому шляху їх було більше ніж достатньо. Вистава 1960 року «Фауст і смерть» за Олександром Левадою стала знаковою і для вас як сценографа, і для життя тогочасного українського театру. До
її створення долучилися Богдан Ступка, Борис Тягно. Що це було – наслання, сон?Адже ви створили те, чого ще не було не тільки в театрі, а й у світі: відкрили нову театральну естетику, навіть запрограмували розвиток кібернетики.

– То було величезне відкриття для театрального світу всього Радянського Союзу! Олександр Левада написав п’єсу «Фауст і смерть», режисер Борис Тягно поставив виставу. Богдан Ступка, тоді ще молодий, «зелений» студієць, навіть не усвідомлював того, що відбувалося, але внутрішньо був готовим до своєї ролі Механтропа, яку виконував блискуче. Те, що ми тоді зробили з Тягном, мабуть, нікому не могло й приснитися. Сцена мала форму спіралі, яку я «запускав у космос» (малесенькими лампочками вона піднімалася від землі у небо), а в глибині сцени оберталася величезна земна куля. Механтроп-Ступка виходив на сцену в скафандрі, про який тоді навіть ніхто не мав уявлення: все ж було засекречено. Я це вгадав… Уже згодом побачив одяг космонавтів, зокрема і скафандри.

– Чого було більше у тій роботі: труднощів чи радості?
– Усе було продумано. А коли все продумано, то складність виникає у невеличких процесах, моментах. Превалює загальна форма. А вона вражала: працювало і світло, і музика – все створювало незабутнє враження. Коли ми поїхали на декаду українського мистецтва до Москви, там усі були приголомшені. Адже у виставі було задіяно нечувані на тоді речі: я вигадав таку собі кібернетичну машину з величезним екраном, на якому проектувалася смерть Ярослава – як він гинув. Найкращі московські актори: Лариса Пашкова, Юрій Яковлєв, Фаїна Раневська, Євдокія Урусова, Майя Плісецька, професор ГІТІСу Микола Йосипович Ілляш – усі були присутні на нашій виставі. І всі були в шаленому захваті.

З Анатолієм Кравчуком у 1981 році я ставив «Сон князя Святослава» Івана Франка. Кравчук був не менш талановитий, ніж Ротенштейн. А ще – прекрасна людина, і ми з ним здружилися. У ключовій сцені вистави, коли розколювалася Русь, у сценографічному вирішенні руйнувався храм: падали навхрест, на чотири сторони, його стіни. Бій ми зображали світлом, спеціальними прожекторами: люди рухались нормально, але при виставленому світлі їхні рухи були ніби паралізовані, на кшталт ефекту стоп-кадру в кіно.

– Останнім часом багато цікавого створено з режисером молодшого покоління заньківчан, Вадимом Сікорським. Взяти хоча б «Політ над гніздом зозулі» К. Кізі та Д. Васермена. Не страшно було після розкішної екранізації Мілоша Формана приступати до такої робити на сцені?
– Коли я працюю над виставою, то не дивлюся фотографій з попередніх інсценізацій і не читаю рецензій. Я читаю п’єсу. Процес мого мислення спрямований на пошук візуального, образного вирішення тієї ідеї, яку я повинен перенести на сцену, але вже у пластичній формі. Сценографія – це режисура в пластиці.

– На якому етапі у вас з режисером народжується цей образ?
– Залежить від того, з яким режисером працюєш. Але з тими, що я працював, ми завжди доходили якоїсь спільної цікавої думки. Вона не завжди народжується відразу. Це відбувається у процесі роздумів, дискусій, пошуків, якихось відхилень. То вправо, то вліво, поки не знайдеш отой золотий перетин.

– Якби так сталося: немає театру в житті Мирона Кипріяна. Що би тоді було? Чи ви собі цього не уявляєте?
– Не знаю… З театром я пов’язаний від самого дитинства. Займався вокалом, хореографією. Літав до Москви. Галина Уланова дивилася мої виступи і сказала: «Ти зробиш великий злочин, якщо покинеш балет». То були люди величезної школи, вершина столичної аристократії. Їх не забути. Так само, як і Майю Плісецьку. З нею бачився на початку п’ятдесятих років у Москві, коли ще був студентом Львівської академії мистецтв. Пізніше познайомився зі Святославом Ріхтером, Ніною Дореляк. Ці люди прослуховували мене: я з дитинства розвивав і вокальні здібності, моєю першою вчителькою була солістка Варшавської опери Леся Парахоняк – учениця Олександра Мишуги.

Під час війни, будучи дітьми, ми влаштовували вистави на подвір’ї, робили декорації, перевдягалися. Це було як перерва між життям і смертю. Бо ніколи не можна було зрозуміти, чи за п’ять хвилин не відійдеш у вічність. Це нірвана між життям і смертю, яка тримала нас усіх при житті, при бажанні, при тих високих людських цінностях, які треба нести до кінця свого віку.

  
      Текст друкується за програмою «Портрет» авторки
і ведучої Світлани Максименко. Режисер – Ольга Матвєєва.

Львівське телебачення, 2008 рік.
Розшифрування тексту – Тетяна Жолтанецька.
 
           Художник Мирон Кипріян: останній володар стародавнього замку 
 
Мирон Кипріян, головний художник Львівського театру імені М.Заньковецької, — справжній патріарх українського мистецтва. Нещодавно йому виповнилося 80. Але роки — не привід скласти руки й відпочивати, навпаки, ще більше хочеться творити, шукати нові художні рішення вистав. Або писати спогади про життя, в якому було так багато яскравих епізодів: подорожі до Нью-Йорка та Парижа, дружба з Олександром Корнійчуком, співпраця із Сергієм Данченком, Богданом Ступкою, Федором Стригуном. А ще, до речі, Кипріян — останній володар знаменитого стародавнього замку неподалік Чорткова. А головне — один з останніх хранителів призабутих магічних театральних секретів… Із заньківчанами М.Кипріяна пов’язують 50 років творчості. Вже перші його самостійні кроки у сценічному оформленні вистав «Кадри» І.Микитенка, «У пошуках радості» В.Розова, «Остання зупинка» за Ремарком засвідчили індивідуальний підхід до природи сценографії. Зі сцени зник звичний для того часу ілюстративний побутовий натуралізм, кожна деталь максимально запрацювала на розкриття сценічного задуму, який став образним символом, ключем у розкритті глибини літературного твору… …Упродовж вистави «Річард III» дерев’яний місток опускався нижче й нижче. А з наближенням Річарда до королівського престолу перетворювався на ешафот — для ошуканих ним людей, та й для нього самого. Не менш промовистим було також вбрання головного героя: від сірого нейтрального кольору на початку вистави, що характеризував посередність, через чорний — у криваво-червоний, коли у фіналі король переходить усі допустимі моральні межі… 
Василь Худицький,
"Дзеркало тиждня",
6 серпня 2010 року
повна версія статті
 
      ПОЧЕСНІ ІМЕНА УКРАЇНИ - КИПРІЯН МИРОН ВОЛОДИМИРОВИЧ

      ГОЛОВНИЙ ХУДОЖНИК ЛЬВІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АКАДЕМІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО ДРАМАТИЧНОГО   ТЕАТРУ ІМ. М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
      Понад 60 років у театрі навчили Мирона Кипріяна не просто розумітися з режисером, а й відчувати, читати його задуми. 
За значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 19-ї річниці незалежності України нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня (2010). Театральний критик Григорій Коваленко писав про Мирона Володимировича: «...художник значної і сильної індивідуальності, художник своєрідний і цільний, його власне бачення завжди яскраве і точне», і цілком мав рацію, адже цей шанований сценограф і художник бачить сцену як живописець, створює декорації як архітектор, відчуває як поет. Понад 60 років у театрі навчили Мирона Кипріяна не просто розумітися з режисером, а й відчувати, читати його задуми. 
Видавництво "Логос Україна"
повна версія статті
 
      "Відомий художник Мирон Кипріян подарував свої роботи музею рідного міста Винники" | ZIK, 22.08.2013, читати

      "В його картинці легко існувати" | Інтерв'ю Тетяни Козирєвої з Мироном Кипріяном, "День", 27.07.2010, читати

      Мирон Кипріян: "Ніхто не може нав'язати мені свою думку" | Олена Ковальська, "Експрес", 29.07.2011, читати