Януш ЮХНИЦЬКИЙ: «Вистава впливає на душу

як Служба Божа»

Актор Національного академічного українського драматичного театру ім.М.Заньковецької, заслужений артист України Януш Юхницький у цьому році святкує свій ювілей.

Йому виповнилося 60 років. На його рахунку провідні ролі у таких виставах, як «Політ над гніздом зозулі», «Кайдашева сім’я», «Професіонал»... Та друзі і знайомі знають і люблять Януша Володимировича за доброту і потік позитивної енергетики. «Каталізатор ідей і правди», - казав про нього один з молодих “заньківчан”.

-Ви вступили у драматичну студію при театрі ім. І. Франка у Києві, коли вже мали 24 роки. Це був початок вашої сценічної кар’єри?

- Ще до вступу я працював в театрі без будь-якої освіти. Коли вперше пробувався, у студію мене не взяли. Паралельно вступав у Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого – також “пролетів”. Довелося вернутись до Львова. Тут за протекцією Романа Віктюка й потрапив до львівського ТЮГу. Мене прослухав директор Анатолій Горчинський, розповідав якусь байку. Так став актором “допоміжного складу” трупи.

- А чому вас не приймали?

- З усіх вступних предметів я мав «п’ятірки» - читання байки, прози, танець… А не вступив, бо пісні не міг заспівати. Хоча після першої невдачі я відразу купив квиток додому у Львів, а завуч студії потім розповідав мені, що мене в той день шукали і не могли знайти. Така доля – міг би вчитися ще у 1965 році, а не у 1971-му, як сталося.

- Але ж ті роки не минули марно?..

- Ті роки були заповнені метаннями з театру в театр. Встиг попрацювати в Каліїнському ТЮГу (місто Перм), куди поїхав за Віктюком. Повернувся до Львова. У мене з’явилася дружина, також актриса.

Наші шляхи перетнулися у львівському ТЮГу, вона прийшла сюди через рік після студії при Театрі ім.І.Франка. Киянка, прекрасна актриса Любов Лев. Коли у неї померла матір, їй довелось вернутися до Києва, а мене забрали в армію, «відслужив» в ансамблі. Після армії, приєднуючись до дружини, пішов працювати у київський ТЮГ. Тоді, врешті-решт, вступив у студію, на курс народної артистки СРСР Марії Нятко.

Та коли у нас народився син – вернулись до Львова. Тут жили батьки, було краще виховувати дитину. З ТЮГу, знову ж таки за дружиною, перейшов до Театру ім.М.Заньковецької.

- Остання прем’єра “заньківчан” - вистава «Замшевий піджак» С.Стратієва. У ній ви виконуєте одну з головних ролей. Колись в театрі вже йшла ця п’єса, і ви були також задіяні. Порівняйте, будь ласка, свої відчуття тоді і тепер.

- Років зо 30 тому мене ввели в цю виставу на роль, яку грав Анатолій Хостікоєв. Я тоді дуже хвилювався, репетицій нормальних не було, вчив роль у готельному номері, грав, як в тумані. Це був жах. Тепер так не хвилююсь. Переживаю тільки за технічні моменти: щоб не забули репліку партнери подати. У постановці Вадима Сікорського граю Бюрократа. Цю роль чудово виконав колись Богдан Ступка. Стереотип його гри під час репетицій стояв у мене перед очима, але тепер зовсім інший час.

Гра Ступки була побудована на переодяганні – він міняв одяг і ставав щоразу іншим бюрократом. У постановці Сікорського нема людини, є документ. Ця вистава була актуальна вчора, актуальною буде й завтра.

- Ви колись задавались питанням, чи правильно обрали фах?

- І досі не знаю, чи це моє. Постійний сумнів. Може, треба було обрати прибутковішу професію… Актор - як священик. Служба Божа стримує на певний час людей від недостойних вчинків, і вистави також впливають на душі. Це копітка робота. Кожен день, аж до смерті… Ніколи не пробував змінити професію. П’ять років працював у цирку шапіто у Польщі, але це також акторство. Романтична штука – цирк, мені дуже подобалось…

- «Репетиція – любов моя» - це про вас?

- Так. Репетиції люблю більше за вистави. Це процес створення образу. Люблю працювати з хорошими, розумними режисерами. Не люблю слова “вчити”. Деякий текст сам йде в голову.

- Що для вас найважливіше у стосунках з режисером?

- Щоб він мене розумів. Тоді з’являється свобода. З молодими акторами складніше – їм треба більше розповідати, часом руку кожну ставити. Репетиції – складний процес. На початку образ осмислюється, після цього додаються емоції…

- Хвилюєтесь, чи сприйме вас публіка?

- Кожна роль – новий іспит. Страшний іспит - ціле життя. Гірко, коли пройшла праця, ніби й роль хороша, я її розумію, виходжу на сцену - та глядач не сприймає. Невдачі є у кожного.

Зараз у «Замшевому піджаку» я дуже себе пильную. Вистава ще свіженька, як булочка. Маю контролювати кожен крок. У старих ні про що не думаю – просто граю. Тримати себе під контролем дуже тяжко. Втомлююсь. Будь-яка робота, якщо виконувати її добросовісно, вимагає великих затрат енергії.

- Розкажіть, будь ласка, про вашу останню роль в кіно…

- Нещодавно зіграв у фільмі «Владика Андрей» режисера Олеся Янчука. Восени він має вийти на екрани. Тема важлива і цікава – життя Андрея Шептицького. Я зіграв людину, яка його зрадила, і все життя просила за це прощення. Врешті, мій герой викинувся з вікна. Роль емоційно насичена, складна.

«Високий замок»

4 вересня 2007 року

Тетяна БАТИЦЬКА

Людей гальмує марнославство

Розмова з Янушем Юхницьким, актором театру ім.М.Заньковецької

Вважають, що театральна вистава повинна мати свій шифр, який глядач аж ніяк не мав би розгадати. Якщо ця таємниця, цей шифр, тримає людей у напруженні, тільки тоді це цікаво. Зрештою, як цікаво, коли шифром до розгадки є уже не саме дійство, а той чи інший актор у ньому. Таких акторів, які залишаються до кінця неосяжними і яких постійно цікаво відкривати, не маємо аж так багато. На жаль. Але “заньківчанин” Януш Юхницький, який нещодавно відсвяткував своє 60-річчя, належить саме до цієї когорти.

– Кажуть, що до 50 років людиною опікується Бог, а потім відпускає її у вільне плавання. Щось змінилося у вашому житті за ці десять років?

– Не думаю, що зміни в житті залежать від цифр чи дат. Життя спливає так, як спливає. Це просто людині увесь час хочеться перемін, і то так, аби вона сама не мінялася. А так не буває. Життя минає, і ми разом із ним... Сьогодні мої дні дуже насичені. Іноді сам собі дуже дивуюся, що стільки всього відбувається. Ніби коли прийшов до театру 1965 року (а це був Театр юного глядача) і грав ролі, то так і зараз граю – щоправда, вже на “заньківчанській” сцені. Однак тоді грав на одному рівні, тепер – на дещо іншому, бо з’явилася фахова майстерність. Але фахова майстерність приходить – і роки приходять,
а немає її, то й років немає. І де краще, а де гірше, ніхто не знає.

– Якби ви могли вибирати, що вибрали б?

– Щоб усе залишалось, як є. Бо чого повертатися назад і проходити те саме? У моєму житті було багато гарних моментів, але й сумних... і навіть трагічних. Зокрема, що стосується суто людських ситуацій. Різне було: і смерть дорогих людей, і хвороби, і неприємності, і бажання перемоги, а перемоги не дочекався... Проте ні за чим не жалкую. Те, що відбулося, те і мало бути.

– Франц Кафка вважав: коли починаєш усвідомлювати сенс теперішнього свого існування, то стаєш настільки марнославним, що заради колись поставленої мети ладен усе стерпіти. Ви можете погодитися з ним?

– У мене марнославства щодо праці в театрі ніколи не було. Ніколи не пишався, навпаки, частіше був незадоволеним тим, що зробив. Адже з позицій нинішнього дня ті ролі, які мені колись випадало грати, можна було робити краще. А якби я тоді виславлювався, то як би це виглядало? Та й сьогодні, коли глядачам щось подобається, це все одно не означає, що йдеться про особливу витонченість. Бо де та витонченість, ніхто насправді не знає. Ми просто проживаємо своє життя. А вже потім нащадки кажуть, що щось було в ньому гарним, а щось – ні. Задерши носа, можеш одного дня опинитися зовсім не там, де сподівався. І тому марнославство, як на мене, ганебне. Воно гальмує людей і гальмує саме життя.

– А що дає крила? Чимало акторів вважають, що любов публіки. Але історія кожної любові – це історія її боротьби з часом. Бували у вашому житті моменти, коли відчували, що у ваших взаєминах щось не те, а отже, за цю любов треба боротися?

– Якщо відверто, то насправді не знаю, чи взагалі мене хтось любить. Листів, що захоплюються мною як актором, мені не пишуть (зрештою, як і записок), додому не телефонують, біля будинку на мене не чекають. І я хіба що з того, скільки продали на виставу квитків, можу робити для себе якісь висновки – цікавий я глядачеві чи ні. Якщо люди йдуть на виставу, де в мене головна роль, то і моя заслуга в тому, що вона глядачам подобається. Однак чи аж так добре знає мене публіка? Скільки я вже зіграв вистав, а приходжу в соцзабез, а мене там ніхто не знає. І з основної причини – більшість людей аж ніяк не тішать себе театром. Я переконаний, що 80 відсотків львів’ян навіть не знають, що таке театр імені Марії Заньковецької, де він і як виглядає всередині, як не знають і про інші театри. І не роблять собі з цього проблеми, бо їх у цьому аспекті ситуація влаштовує такою, якою є. А це вже сумно... Думаю, актор стає знаменитим, коли грає в кіно. Бо кіно дивиться значно більша кількість людей, аніж ходить до театру. Якби акторові вдалося зіграти хоча б одну роль за життя, яка збурила б не тільки глядача в залі, а про неї почали б говорити на всіх рівнях, то можна було б вважати, що акторське життя вдалося.

– На вашу долю випала така роль?

– Мені поталанило. Роль Рендела Макмерфі у виставі “Політ над гніздом зозулі” за твором Кена Кізі в постановці Вадима Сікорського, думаю, стала для мене знаковою. І під час цієї вистави я чи не вперше відчув, що й моя роль “дістала” глядача в доброму значенні цього слова.

– Не тяжів над вами кіношний образ героя?

– Ні, бо до того фільму не бачив. Не те, щоб спеціально його не дивився, просто він пролетів повз мене. А коли вже почали роботу над виставою, то зумисне не переглядав його (хоча така нагода була), аби працювати над образом автономно, без жодного свідомого чи підсвідомого тиску. І знаєте, в чому зізнаюсь? У тому, що, вважаю, наша вистава краща за фільм, мобільніша, концентрованіша. Взагалі, театр не можна порівнювати з кіно, бо в театрі дві години – мало, а в кіно – дуже багато. Однак наш “Політ” вийшов кращим.

– Вас запрошували зніматися в кіно?

– У кіно я насправді знімався мало. Не те, щоб не хотів – не особливо кликали. У молодості знявся в “Кораблі закоханих”, де мені випала роль юнака-невдахи, були епізодичні ролі у стрічках “Державний кордон” і “Залізна сотня”. І тільки зараз кінороль мені випала справді вагома та цікава – я знявся у фільмі “Владика Андрей”, де граю людину, яка зрадила Шептицького. Над цією роллю було дуже цікаво працювати, бо йшлося не про голу констатацію, а про те, чому цей чоловік зрадив Шептицького. А зрадив не з власної волі, його до цього змусили – катували, погрожували зґвалтуванням сестри та знищенням батьків. Іншого виходу в нього не було. Властиво, цей вихід міг бути – покінчити із собою, однак людина народжується не для того, щоб накладати на себе руки. І ця зрада потім мучила його все життя, а відтак він дуже страждав, і це вже було для нього не життя, а каторга. За сценарієм фільму, мій герой таки покінчує із собою, однак я дуже хотів, щоб глядачі співпереживали йому. Є сподівання, що стрічка вийде на екрани вже в листопаді-грудні цього року.

– Пане Януше, є ролі, на які  ніколи не дали б своєї згоди? Чи через їхній негативізм, чи через особливі вимоги режисера, чи з інших причин? А можливо, актор має вміти зіграти все?

– Думаю, актор усе може грати. Інша річ – брати участь у виставах, де режисер змушує знімати штани, чи ходити голим, чи кидати матюки зі сцени, як, скажімо, в окремих своїх постановках вимагає цього від акторів Андрій Жолдак. Я не пішов би на це ніколи. Краще звільнитися з театру, ніж займатися на сцені ідіотизмом. Для мене неприйнятна така поведінка на сцені.

– В античні часи казали: якщо хочеш нічого не боятися, пам’ятай, що боятися можна всього. Зовсім не має страху хіба що блаженний. Чого боїться, коли виходить на сцену, Януш Юхницький?

– Забути мізансцену, текст, не виконати те завдання, що ставив переді мною режисер. Але той страх не є панічний. Бо якщо актор виходить на сцену з панічним страхом, то йому взагалі краще нікуди не йти. Оскільки страх має здатність передаватися іншим, та й потім від страху в актора псується дикція, пересихає в горлі, виникають блуди у грі. Щоб уникнути цього, треба постійно тренуватись. Особисто я тренуюся в цій площині все життя, і з роками набутий досвід не лише стає дуже в пригоді, а й дає змогу забути, що страх існує.

– Якщо сприйняти за аксіому, що долю людини визначає її характер, то ваш характер якось позначився на вашій долі?

– Напевно, багато того, чого не зумів досягнути, не досягнув через свій характер. Адже я людина дуже поступлива, не вмію до кінця наполягати на своєму. Коли хтось намагається мене в чомусь переконати і переходить на вищі інтонаційні ноти, то я кажу “добре”, щоб поберегти чужі та свої нерви. Це не означає, що починаю думати так, як хоче хтось інший. Але й на відкритий конфлікт іду вкрай неохоче. Можливо, варто було б пробувати змінитись, але натури не переробиш... Хоча є в мені й щось добре – завжди співчуваю чужим невдачам і щиро тішуся чужим більшим і меншим успіхам. Бо що більше гарних яскравих моментів у житті моїх колег, то кращим і яскравішим є театр. І повірте, це – правда.

«Львівська газета»

18 вересня 2007 року

Розмовляла Ярина КОВАЛЬ